кажеш, друже? До чого тут дочка лурдського лісничого?
— А до того, що в цієї самої дочки є три доньки, дуже схожі на вірного чоловіка пані д’Альбре де Біґор.
— Та ти жартуєш! — вигукнув приголомшений Філіп.
— Ні, клянуся хвостом Вельзевула. Він злигався з нею ще в тринадцять років, а їхня старша дитина народилася за півроку до його одруження з Амеліною.
— Чорти лисі! Сімоне, це правда?
Сімон навіть не ворухнувся, ніби зовсім не розчув запитання. Зсутуливши плечі й винувато опустивши очі, він був схожий на спійманого на гарячому злочинця, який чудово розумів, що викручуватися марно, і тому гордо мовчав.
Філіп знову звернувся до Ернана:
— Як же так? Чому я не знав?
— Бо ніхто цього не знав… Гм, майже ніхто — за винятком лісничого, кількох слуг, що тримають свої язики за зубами, та Сімонової матері.
— Його матері?!
— Атож. Вона й підшукала для любки свого сина поблажливого чоловіка, який постійно роз’їжджає і не ставить зайвих запитань щодо того, звідки у його дружини беруться діти. Слід сказати, що наш Сімон, хоч і простакуватий на вигляд, але хитрун ще той. Він так вправно обставляв свої амури з тією дівчиною, що навіть його товариші, з якими він буцімто їздив на полювання, нічого не підозрювали. Я й сам дізнався про це лише минулого місяця.
— Як? Від кого?
— Е, ні. Дозволь не відкривати своїх джерел інформації. — Ернан зітхнув. — А втім, даремно я про це розповів. Тепер у вас з Амеліною з’явився привід начхати на свою обіцянку й відновити шури-мури. Гм, боюся, що так воно й буде.
Філіп енерґійно затрусив головою, немов проганяючи страшний сон.
— Ні, це незбагненно… Неможливо… Я не можу повірити! Далебі… Сімоне, ти… ти… Адже ти був для мене ідеалом… ідеалом подружньої вірності. Я завжди захоплювався твоєю відданістю Амеліні і… і навіть трохи заздрив тобі — що ти можеш так любити… А тепер… Ні! Мабуть, я повернуся в палац. Мені треба переварити це… звикнути… усвідомити… змиритися… — І він, як ошпарений, вибіг з шатра.
Незабаром почулося цокотіння копит коня. До шатра зазирнула коротко обстрижена голова слуги.
— Перепрошую, панове. Щось трапилося?
— Ні, Ґоше, нічого особливого, — заспокоїв його Ернан. — Просто твій пан згадав про невідкладні справи. Бери інших і рушай за ним.
Коли слуга вклонився і зник, Шатоф’єр повернувся до Сімона і повчально промовив:
— Отак руйнуються ідеали, друже мій люб’язний!
— Жирний кабан! — пробурмотів Сімон, безцільно блукаючи поглядом по шатру. — Навіщо ти розповів Філіпові?
— Ніякий я не жирний, — з непроникливим виглядом заперечив Ернан. — Я здоровий та могутній, це по-перше. А по-друге, так тобі й треба. Поменше базікай про чужі гріхи, коли у самого рильце в пушку. І потім, мене страшенно дратує твоє постійне лицемірство. Корчиш з себе святенника, жити не даєш Амеліні, все докоряєш їй, докоряєш…
— Але ж я люблю Амеліну! Я так її люблю… Тільки її й люблю…
— А навіщо тоді злигався з тією дівчиною?
— Ну… Це так… несерйозно…
— Хіба? І троє дітей — теж несерйозно? Який же ти ще хлопчисько, Сімоне! Ось коли подорослішаєш… гм, якщо, звісно, взагалі подорослішаєш… — Ернан розлігся на підстилці й широко позіхнув. — Та що з тобою говорити! Краще я трохи подрімаю, а ти, хлопче, іди собі з Богом…
Щойно Сімон вийшов з шатра, як за його спиною почулося гучне хропіння. Попри свій кепський настрій, він не втримався від сміху:
— Нівроку ж, трохи задрімав!…
Розділ XXXIV
Страшний сон Шатоф’єра
Взагалі, Ернан не мав звички хропти уві сні. За роки, проведені в хрестовому поході, він навчився спати тихо та чуйно, а гучне хропіння в процесі засинання було лише свого роду вступом fortissimo con brio[31], що швидко переходило в pianissimo[32] його звичайного сну. Сімон ще не встиг покинути межі ристалища, як Ернан перекинувся набік і затих.
І бачився Шатоф’єрові найпопулярніший з його снів, до якого він так звик, що навіть уві сні цілком усвідомлював, що це лише сон.
…Тиха й задушлива палестинська ніч, табір хрестоносців, вартові на чатах геть усі позасинали, та й він сам, монсеньйор де Шатоф’єр, ґросмейстер ордену Храму Сіонського, безтурботно дрімає в розкішному командорському шатрі на вершині пагорба. За перегородкою чується рівне сопіння його зброєносців, які й носами не ведуть на підозріле шепотіння, що долинає ззовні. Ернан чудово знає, щo то за шепотіння: вже вкотре підступні сарацини ніким не помічені пробираються в табір, маючи на меті знищити ґросмейстера (цебто його) і таким чином обезголовити могутнє християнське військо. Проте всі їхні плани неодмінно зазнають фіаско: щоразу Ернан вчасно прокидається, власноручно розправляється з усіма зловмисниками, а відтак дає прочухана вартовим, які проґавили чергову вилазку ворога. Зрештою все військо радіє щасливому завершенню нічного інциденту, а менестрелі поспіхом складають героїчні балади, в яких прославляють відвагу та пильність вождя тамплієрів…
На превеликий Ернанів жаль, наразі йому не вдалося знову пережити всі перипетії нічної пригоди, і замість прокинутися вві сні, він прокинувся насправді й очманіло роззирнувся довкола.
„Дивина та й годі! — промайнуло в його голові. — Здається, я в Філіповім шатрі на ристалищі… Атож, так воно і є… Це ж Наварра, хай мені чорт!… Тоді звідки тут взялися сарацини?!“
З пробудженням Ернана шепіт не пропав, а навпаки, став гучнішим. Тепер це вже був не шепіт, а спокійна розмова двох людей арабською мовою.
„Ні, це не сарацини, — за мить збагнув Ернан, виявивши, що ніяк не може розібрати значення мовлених слів. — Маври?… Ні, не маври… Християни, провалитися мені на цьому місці!… Як безбожно вони перекручують арабську…“
Розігнавши рештки сну, він цілком зосередив свою увагу на розмові, і перша ж репліка, що дійшла до його розуміння, буквально вбила його наповал:
— Вона має вмерти, хочеш ти того чи ні. Я вже присудив її на смерть.
Ернан обережно простягнув руку до меча, що лежав біля стінки шатра.
„Отакої! Схоже, тут відбувається таємне судилище, де замість латини вживається арабська мова… Дуже недоречно я задрімав — для „суддів“ недоречно, певна річ… А як же Байярд? Вони що, сліпі?… А втім, ні. Мабуть, він знову зірвався з прив’язі. Гарний кінь, розумник…“
Тут обізвався другий (Ернан зрозумів, що то був другий, лише з контексту його слів — чужа мова й щільні стінки шатра не дозволяли розрізнити схожі за тембром голоси співрозмовників):
— Боюсь, це неминуче. Мені доведеться змиритися.
— Тим більше, — зауважив перший, — що вона повелася з тобою підло.
— Твоя правда…
Між ними запала тиша.
„Цікаво, — подумав Ернан. — Хто
