„Цікаво, що йому сниться? — думала Марґарита, прямуючи до дверей. — Чи хто?… Може, Бланка?… А втім, це не важливо. Між нами все скінчено. Назавжди. Безповоротно… Так! — переконувала вона себе. — Безповоротно! Він мій злий ґеній. Я не можу кохати його… Дякую тобі, Господи, що ти звільнив мене від цього чудовиська. І нехай тепер йому сниться хто завгодно — та тільки не я…“
А Філіпу снилися Періґор, Руерґ та Ґотія. У його віщому сні вони уявлялись йому трьома сходинками на підвищення перед вівтарем у соборі Святого Павла в Тулузі, де за традицією відбувається коронація королів Ґаллії. І бачив він усипану коштовними каменями золоту корону королівства Ґалльського, яку покладає на його чоло Марк де Філіппо, архієпископ Тулузький, вінчаючи свого єдинокровного брата на царство в одній з наймогутніших європейських держав…
Розділ XXXIX
Брат і сестра
Двері тихо прочинилися, і до спальні, освітленої двома огарками свічок, увійшла струнка рудоволоса дівчина, одягнена в сукню з темно-коричневого оксамиту, оперезану довкола талії широким, шитим срібними нитками поясом.
Вона роззирнулася і скрушно похитала головою. У кімнаті панував цілковитий безлад, на підлозі було розкидане вбрання, а його власник, юнак років двадцяти зі скуйовдженим русявим волоссям, лежав у розібраному ліжку, увіткнувшись лицем у подушку. Він навіть не ворухнувся, коли відчинялися й зачинялися двері, мабуть, не розчувши їхнього тихого скрипу.
— Ти ще не спиш, Рікарде? — пошепки спитала дівчина.
Юнак повернув голову і втупився в неї тьмяним поглядом. Темні кола під очима — чи то від недосипання, а чи від частих пиятик, — робили його схожим на єнота.
— Привіт, Геленко, — силувано посміхнувся він. — Що ти тут робиш серед ночі?
— Оце прийшла подивитися, як ти живеш.
— Ну і як?
— Бачу, що так собі, поганенько. — Гелена вмостилася на краю ліжка й докірливо похитала головою. — І сам розклеївся, і слуг своїх геть розпустив. Я, до речі, не зустріла жодного. Де вони?
— Хтозна, — недбало знизав плечима Рікард. — А власне, мені начхати.
Гелена взяла його за руку і співчутливо глянула йому в очі.
— Ну, хіба можна так, братику, — лагідно мовила вона. — Ходиш, мов неприкаяний, поводишся, як несповна розуму. На тебе вже починають косо дивитися.
— Нехай собі дивляться, щоб їх усіх покорчило. А мені це байдужісінько.
— Подумай тоді про нашу родину. Ти ж плямуєш її репутацію. Мало того, що загрузнув у боргах, так іще даєш поживу для різних пліток… До речі, ти розмовляв з батьком?
— Коли?
— Так, зрозуміло. Отже, він не захотів навіть побачитися з тобою перед від’їздом. Про маму я вже й не кажу, вона…
Рікард миттю схопився, сів у ліжку й розгублено заморгав.
— Вони що, поїхали?
— Так, — кивнула Гелена. — В Калагорру.
— Коли?
— Сьогодні вранці. Вони вирішили не залишатися на свята. Забрали обох сестричок і поїхали.
— Але чому?
— А ти не здогадуєшся?
— Невже через мене?
— Через кого ж іще! Зрозумій нарешті, що їм соромно за тебе, за твою поведінку. Мама дуже зла, а батько… Е, що й казати! Ти завжди був його улюбленцем, він так пишався тобою, а тепер… Тепер йому так соромно за тебе!
— Ну, то нехай відречеться від мене, коли йому соромно. Нехай позбавить мене спадку — тоді й за моїми боргами може не платити.
— Що ти таке верзеш?! — у відчаї вигукнула Гелена. — Та ти просто здурів! Схаменися, братику!
Якась мить Рікард нерозуміюче дивився на сестру, потім різко притягнув її до себе й увіткнувся лицем у її плече.
— Пробач, Геленко, я сам не знаю, що кажу… Це безумство! Я з’їхав з глузду, я божевільний…
Гелена ніжно терлася щокою об його волосся. Її вродливе обличчя розплилося в гримаса якоїсь болісної насолоди, а очі млосно блищали.
„От дурна! — думала вона про Марґариту. — Як можна було проміняти його на Красунчика… Так їй і треба!“
— Рікарде, — за хвилю озвалася Гелена. — Не знаю, чи до добра це, та годину тому сталася подія, що має трохи втішити тебе.
Рікард відсторонився. В його очах зблиснув вогник надії.
— Невже Марґарита так образилася на Красунчика, що розірвала заручини?
— Ні, не розірвала, бо…
— Ну от, — похнюпився Рікард. — А ти…
— Господи, який ти нетерплячий! Марґарита не розірвала заручини передусім тому, що ніяких заручин не було.
— То будуть.
— А от і ні! Все це пусті балачки. Насправді Красунчик одружується з нашим небожем.
— З яким ще небожем? — розгублено запитав Рікард.
— Тьху ти! — поморщилася Гелена. — От недотепа! Я кажу про нашого небожа жіночої статі або ж, якщо тобі так більше до вподоби, небоги статі чоловічої.
— Красунчик одружується з Анною?! — нарешті второпав Рікард. — Брешеш!
— А от і не брешу. Виявляється, кузен Авґуст Юлій та герцоґ Аквітанський вже давно ведуть переговори з цього приводу, а сьогодні на банкеті вони оголосили, що незабаром буде підписана шлюбна угода. Тому Красунчик і обрав королевою любові та краси Анну — як свою наречену. А з Марґаритою він, виходить, просто розважався. Нiчого сказати, гарно пошив її в дурні! І якщо вона повірила, що він справді збирається одружитися з нею, то так їй і треба… Рікарде! Що з тобою?
Вона очікувала від нього будь-якої реакції — від несамовитих радощів до цілковитої недовіри, — та тільки не того, що трапилося насправді: він безсило впав на ліжко й зайшовся нестримним плачем.
Гелена присунулася до брата і поклала його голову собі на коліна.
— Та заспокойся ж бо, Рікарде. Що ти як те мале дитя!
Поступово Рікардів плач перейшов у тихі схлипування. Зрештою він угамувався, витер вологе від сліз обличчя об сестрину спідницю, потім підвівся і стиснув її руки в своїх руках.
— Ти повернула мене до життя, Геленко. Я… я наче прокинувся після жахливого сну. Я знов хочу жити… Та для цього мені потрібна Марґарита.
Гелена сумно зітхнула:
— У тебе лише одне на думці — Марґарита. Ти просто зациклився на ній. І чим вона тебе зачарувала, не збагну.
— Я теж не збагну, сестричко. Але вона для мене все, альфа і омега, сенс усього мого життя… Боже, який я дурень! Навіщо я так страждаю через неї?…
— Отож-бо, навіщо? Вона не варта твого мізинця. Це ж справжнє глупство — так побиватися через цю шльондру, виставляти себе на загальне посміховисько, намагатися вкоротити собі віку… Слава Богу, кузен Біскайський повірив, що це через борги.
Рікард похмуро всміхнувся:
— Тут немає нічого дивного. У Александра лише дві пристрасті в житті — гроші та влада, а решта для нього нічого не важить. Тому він охоче повірив, що я так потерпаю через борги і дуже боюся, що батько
