позбавить мене спадку. Тоді кузен… — Тут Рікард обхопив голову руками і протяжно застогнав. — Господи Ісусе! Як це мерзенно, огидно!… От що, Геленко, я конче мушу поговорити з Марґаритою. Зараз же, негайно!
— Зараз? — перепитала здивована Гелена. — Та ти з глузду з’їхав! Зараз глупа ніч, і Марґарита вже спить… А якщо й не спить, то напевно знає все і зла, як сто гадюк. Не наривайся на скандал, братику, це не кращий спосіб відновити з нею добрі стосунки.
— Справа нагальна, сестричко, — наполягав Рікард. — Державної ваги.
— Навіть якщо й державної ваги, — зауважила Гелена, — все одно до ранку зачекає. Нічого за кілька годин не трапиться.
— Ні, трапиться. Зі мною трапиться. Я не витримаю ще кілька годин з таким тягарем на серці.
— То поділися зі мною. Розкажи, що тебе гризе. Адже ніхто не розуміє тебе краще, ніж я.
— Ні. Я скажу тільки Марґариті.
Гелені так і не вдалося переконати брата. Зазвичай Рікард ні з чим від неї не крився, він звіряв їй усі свої таємниці, проте цього разу навідсіч відмовлявся розповісти, в чім річ, і врешті-решт вона мусила поступитися.
— Гаразд, — з зітханням погодилася Гелена, — раз ти так наполягаєш, спробую влаштувати тобі цю зустріч. От тільки причепурися хоч трохи — перевдягнися, вмийся, причеши волосся, а то зараз ти швидше схожий на якогось страховидла, ніж на людину.
Рікард на мить зам’явся, потім якось винувато глянув на сестру і нерішуче, ніби виправдовуючись, промовив:
— Тоді вийди на хвильку… Чи відвернися.
Гелена сумно всміхнулася й відійшла до вікна.
— До речі, — озвався Рікард, надягаючи чисту білизну. — Ти все ще тягаєшся з ґрафом д’Альбре?
— Та ні, він вже захопився Ізабеллою Араґонською. У мене йому нічого не світило, отож він вирішив спробувати щастя в іншої. Та навряд чи з того щось вийде — вона його швиденько відшиє.
— Правда?
— Я в цьому не сумніваюся. Кажуть, кузина Ізабелла донезмоги доброчесна і ще жодного разу не зраджувала свого чоловіка. Хоч, на мою думку, Філіп де Пуатьє не заслуговує на її вірність.
— Я не про те питаю, Геленко.
— А про що?
— Це правда, що Ґастонові д’Альбре в тебе нічого не світило?
— Певна річ. Ти ж бо знаєш, для кого я бережу свою незайманість.
Ці слова були мовлені цілком буденним тоном, ніби між іншим, та щодо цього Рікард не мав жодних ілюзій: починалася стара пісенька. Він подумки вилаяв себе за нестриманість і тут-таки припустився ще однієї помилки, сказавши зопалу:
— Припини, Гелено! Зараз же припини! Я не дозволю тобі стати другою Жоанною.
Вона рвучко повернулася до нього. В її очах застиг подив.
— Звідки ти це знаєш?!
— А ти?
Кілька довгих секунд вони мовчки дивилися одно одному в очі. Потім Гелена відійшла від вікна й сіла на ліжко поряд із братом. Між її насупленими бровами залягли дрібні зморшки.
— Про Жоанну й Александра я знаю від Бланки. Якось мені не спалося, і я пішла до неї — а вона якраз посварилася з Монтіні. Ми трохи випили… гм… ну, не зовсім трохи — саме стільки, щоб почали плакатися і звіряти одна одній свої дівочі таємниці… Здається, я вже розповідала про це.
— Атож, розповідала, — підтвердив Рікард, задоволений тим, що йому вдалося уникнути чергового освідчення. — Як ви обидві, п’яні в дим, ридали ридма, скаржачись на своє життя.
— Що було, те було, — кивнула Гелена. — Соромно згадувати, що ми тоді наговорили. Якби після того ми не стали найкращими подругами, то зненавиділи б одна одну.
— Зрозуміло, — сказав Рікард. — І коли ви одружитеся?
Гелена дзвінко розсміялася:
— На жаль, це так само неможливо, як і наш шлюб з тобою… — Вона миттю обірвала свій сміх і спохмурніла. — Ну чому така несправедливість, Рікарде? Чому я твоя сестра?
Рікард зітхнув:
— Господь зле пожартував з нас обох, Геленко. От якби моєю сестрою була не ти, а Марґарита, це б вирішило всі наші проблеми. — Він швидко застебнув камзол і взув черевики. — Гаразд, ходімо. От поговорю з Марґаритою тоді й вирішу остаточно, чи варто було взагалі народжуватися в цьому божевільному світі, де обидві жінки, з кожною з яких я був би щасливий, однаково, хоч і з різних причин, недоступні для мене.
Розділ XL
Минулого не повернеш
Майже чверть години простояв Рікард у приймальні принцесиних апартаментів, аж поки не повернулася Гелена.
— Марґарита ще не спить, — сказала вона, — і згодилася поговорити з тобою. Тільки недовго.
— Де вона зараз?
— В бібліотеці.
— І в якому стані?
— В кепському. На диво спокійна, а це не до добра. Боюсь, я утнула дурницю, згодившись допомогти тобі. Краще б ти зачекав до ранку…
— Все гаразд, сестричко. Не турбуйся.
— Тобі легко сказати — не турбуйся… Ну, добре, йди. — Вона поцілувала його в губи й додала: — І будь розумником… безумцю ти мій!…
Марґарита справді мала кепський вигляд. Вона сиділа в широкому кріслі попід стіною і навіть не ворухнулася, коли до кімнати ввійшов Рікард, лише спрямувала на нього важкий погляд своїх ясних синіх очей. Світло від трьох запалених у настінному канделябрі свічок, надавало її блідому обличчю зловісний пурпурний відтінок.
— Прошу сідати, кузене, — сухо мовила Марґарита. — Сподіваюсь, ваша сестра переказала вам, що я не схильна до тривалої бесіди?
— Так, кузино, — відповів Рікард, влаштовуючись у сусідньому кріслі, поверненому під прямим кутом до того, в якому сиділа принцеса. Серце його впало: звертання у множині в особистій розмові і підкреслена офіційність тону не обіцяли йому нічого доброго. Більш того, це було лихим знаком.
— Як я зрозуміла зі слів вашої сестри, — вела далі Марґарита, дивлячись повз Рікарда, — ви хочете повідомити про щось дуже важливе.
— Надзвичайно важливе. Але перше…
— Ага! Отже, ти висуваєш попередні умови?
— Ні, не умови. Лише кілька питань.
— Гаразд, — сказала Марґарита, — я відповім на твої питання. У тому разі, звичайно, якщо вони не будуть надто зухвалі. Питай.
Рікард зробив глибокий видих, збираючись на рішучості.
— Марґарито, ти вже знаєш про заручини Кра… Філіпа Аквітанського з Анною Юлією?
Марґарита закусила губу. Профіль її загострився, очі потьмяніли. Вона рвучко повернулася до нього:
— Знаю. А тобі що з того?
— Для мене це дуже важливо, Марґарито. І ти знаєш чому.
— Так, знаю. Та мені від цього ні холодно, ні гаряче. Мені начхати на твої почуття.
Рікард криво всміхнувся:
