Він хотів ще щось сказати, але я дав йому зрозуміти, що для цього немає часу.
Скала прийшов, коли ми майже повністю обміркували наступну операцію. Я чекав, що він буде здивований, довідавшись про те, яку відповідальну місію доручили його співробітнику. Але Скала мав вигляд людини, що потрапила в скрутне становище. Нарешті він сказав:
— Ваша правда. Карличек не криміналіст, а ілюзіоніст. Це ж він, — Скала хитнув головою у бік Карличка, — привів до нас слюсаря і заявив: «Коли щось трапилось з однією коханкою Арнольда, то де гарантія, що з другою не станеться чогось подібного». Хто б міг подумати, що в її квартирі роблять обшук, користуючись її ж ключами?!
— Я теж про це не думав, — вперто захищався Карличек.
— Мова йде про один і той же випадок. Власник ключів кудись безвісти зникає, потім хтось відвідує його квартиру і перетворює її на склад утильсировини. Коли б ми кілька днів нічого не знали про Мілнерову, то, звичайно, кинулись би її розшукувати. А цей пророк, немов знаючи наперед, що буде сидіти собі на дачі та грати роль Майєра, спішить відвідати Мілнерову. Як ви гадаєте, де зараз Мілнерова?
Карличек мовчки мружить очі.
— Бачите, який він! Знає, а не скаже! В англійському посольстві, у пані Госсарт! Так чи ні? Якщо там Арнольд і Віра Клімова, то з ними й Мілнерова.
— Усі троє без ключів? — запитав Карличек.
— Авжеж, усі троє. Ця думка не дає спокою і вам, чи не так? Слюсарня пані Госсарт! Правда, звучить? Чи не хочете ви сказати, що хтось має намір залізти також у квартиру Клімових? Адже мати Віри з ранку до вечора на роботі.
— Їй-богу, товаришу старший лейтенант, інколи ваші думки бувають близькими до істини! — здивувався Карличек.
Скала навіть почервонів від обурення.
— Ви що, глузуєте з мене? Ну, це вже занадто! Може, ви хочете порадити нам скоріше бігти до пральні, де працює Клімова, щоб потім разом із нею піти на квартиру?
Погляд Карличка потеплішав.
— Я сподіваюсь, що ви зробите це і без моєї поради.
— Уявіть собі, що вже зробили!
— І правильно, — відповів Карличек. — Бо можуть бути всілякі несподіванки.
За хвилину Скалу покликали до телефону в іншу кімнату. Його повідомили, що в квартирі Клімової хтось уже побував. Злодій устиг оглянути кожен закуток, порозкидати одяг, білизну і посуд, нещадно все порвати й порозбивати. Потім невідомий зник, замкнувши за собою двері. Замок не зіпсовано.
Не гаючи часу, Скала попрощався з нами і побіг.
— Сто чортів! — долинуло вже з-за дверей. — Невже його ніхто не помітив?!
Я розгублено подивився йому вслід. Потім звернувся до Карличка:
— Вам це ні про що не говорить?
— Ні, — хитнув він головою. — Я саме входжу в свою наступну роль.
— Тоді давайте почнемо готуватися, — погодився я. — Тільки… ви не пригадуєте ту замкнену шухляду в новій Арнольдовій шафі для одягу?
— Щось не пригадую, — збрехав він, не моргнувши оком.
Я суворо подивився на нього.
— Не ображайтесь, Карличку, але інколи справа вимагає, щоб над нею поламали трохи голову. Ми з вами були впевнені, що злодій, який відвідав дачу Арнольда, знайшов у шафі те, що шукав. І тому йому не було потреби відмикати нижню шухляду. Тепер виявляється, що ми помилилися. Чи не так? Він там нічого не знайшов, бо продовжує шукати в інших місцях. Тоді чому ж він не зазирнув у нижню шухляду?
Карличек мовчки знизав плечима.
— Мабуть, тому, — відповів я замість нього, — що в шафі нічого не шукали. Її відчиняли з іншою метою.
О четвертій годині дня, після докладного інструктажу, Карличек залишив мій кабінет і пішов готуватися до наступної операції. Завтра вранці він мав одержати двоє посвідчень із своїми фотографіями — на ім'я Майєра і Неумейстера, і після цього вирушити до професора Коларжа. Там, на віллі професора, ми мусили зустрітися завтра, позавтрьому або через кілька днів — залежно від того, як складуться обставини. Звичайно, коли не трапиться чогось непередбаченого. На цей час Карличку заборонялося підтримувати з нами прямий зв'язок.
О пів на п'яту я одержав повідомлення про те, що з приміщення англійського посольства вийшла жінка. Це була Флора Мілнерова. За нею стежили. Вона спробувала зупинити таксі, але машина була зайнята, і їй довелося сісти в трамвай.
Біля будинку, де вона мешкає, до неї підійшло двоє наших працівників у цивільному. Вона роздратовано запитала, що їм від неї потрібно.
— Хочемо вас попередити, щоб ви не лякалися…
— А я вас і так не боюся, — грубо відповіла вона.
Тоді оперативники пояснили, що в її квартирі хтось побував і вчинив там справжній шарварок. Вона кинула на них презирливий погляд, переконана в тому, що це справа їхніх рук. На запитання, чи не давала вона кому-небудь своїх ключів, Мілнерова категорично відповіла, що ні. Правда, у неї є ще одні ключі, які лежать у передпокої, в кошику за дзеркалом. Жодним іншим шляхом потрапити до квартири неможливо.
— Це у вас колись було в передпокої дзеркало, — натякнули їй наші працівники. — Тепер його там немає. Воно впало й розбилося.
— Зараз побачимо! — розлючено вигукнула вона.
У квартирі Флора Мілнерова почала обурено репетувати: хто їм дозволив ламати замок і заходити до неї в кімнату!
— Замість того, щоб лаяти невідомого злодія, вона накинулась на нас, — доповідав мені по телефону Скала. — Ми запросили її до себе у відділення і склали протокол. Виглядає вона добре. Ніяких слідів утоми. Не хочете побачитися з нею?
Мілнерова сиділа в кабінеті слідчого міського відділення комітету громадської безпеки. Коли ми зі Скалою зайшли до кімнати, вона спідлоба глянула в мій бік.
— Скажіть, будь ласка, — звернувся я до неї, — що ви робили в посольстві?
— Це моя особиста справа.
— А як ви туди потрапили?
— Я тут не для того, щоб звітувати перед вами.
— Тоді скажіть, якщо це не секрет, коли ви вийшли з дому?
— Сьогодні опівдні. Про це ви повинні знати.
Скала підвів на мене очі. Я ствердно хитнув головою, і тоді в розмову втрутився він.
— Ви вийшли з дому ще вчора і потрапили до посольства не пізніше, як о пів на шосту вечора.
Мілнерова на якусь мить розгубилася, а потім сказала:
— Ну й що тут такого? Мене вивело з рівноваги те, що ця дипломатка підтримує всіляку погань, і я вирішила їй про все розповісти сама. Ось тому й пішла до неї.
— А як ви довідались про те, хто вона і де її можна знайти?
— Вона відвідувачка нашого ательє, а ми записуємо адреси замовників.
— У нас є підстави вірити вам, пані Мілнерова, що про її візит у ваше ательє не було попередньої домовленості.
В дійсності все виглядало зовсім не так. Коли в ательє приїхала пані Госсарт, там уже був Карличек. Вона зайшла до Фієдлера. Мілнерова не приймала від неї жодного замовлення, бо та навіть не фотографувалася. Просто Мілнерова не хотіла признатися нам, що її викликали в посольство якимось іншим шляхом.
— Через те дівчисько я навіть не встигла оформити замовлення, — розчулено додала Мілнерова. — А потім зовсім забула про це. Ось!..
Вона витягла з ридикюля візитну карточку.
— Її залишила нам пані Госсарт.
Я взяв у руки маленький папірець. На ньому було тонким шрифтом надруковано: «Elisabeth W. Gossart. Embassy of the United Kingdom».[6]
— Можете залишити собі на згадку, — сказав я, повертаючи їй візитну карточку пані Госсарт. — А тепер розкажіть нам, чи не бачили ви в посольстві Віри Клімової?
— А що, і вона там була?
— Поки що запитуємо ми. От і відповідайте.
— Нікого я там не зустрічала. Яке мені до неї діло? Пані Госсарт прийняла мене дуже тепло. Ми з нею навіть подружилися.
— В цьому немає нічого дивного, — зауважив я. — Адже ви провели разом з нею цілу добу. А як ви ставитесь до того, що саме в той час, коли ви встановлювали з пані Госсарт дружні відносини, до вас у квартиру забрався якийсь невідомий, користуючись вашими ж ключами?
Мілнерова витріщила на мене здивовані очі.
— Що ви хочете цим сказати?
— Те, що ви легко піддались її чарам.
— Це правда. Але ви не враховуєте мого стану. Начальник вчора звільнив мене з роботи, хоч не мав на це жодного права. Проте навіщо я вам розповідаю? Ви ж однаково не зрозумієте. Хіба у вас є хоч трохи людяності?
— Ваш начальник раптово помер.
— Я знаю.
— Ще одне запитання до вас, пані Мілнерова. Ви бачили вчора або сьогодні Арнольда Фієдлера?
— Ні, — відповіла вона не задумуючись.
— А не приходило вам в голову, що, поки ви розважалися з пані Госсарт, десь поруч Арнольд розважався з Вірою Клімовою?
— Я була в кімнаті у пані Госсарт. Давати вам ще якісь відомості відмовляюсь, — я не розвідниця.
— Запевняю вас, пані Мілнерова, — сказав я, — що ви маєте набагато гірше уявлення про кімнату пані Госсарт, аніж вона про вашу. Дякую вам. Можете йти.
Вона підскочила, наче на пружині.
— А я вже думала, що ви триматимете мене тут вічно.
З гордо піднесеною головою попрямувала до дверей.
Хода в неї була легка, майже дівоча.
— Келих іскристого вина, — сказав їй услід Скала. — Треба буде поцікавитись, чи впорається вона сама з прибиранням квартири, чи допоможе Гадраба.
— Той відвідувач не залишив після себе ніяких слідів? — поцікавився я.
