Під урну з прахом Бедржиха Фієдлера поки що не відвели місця, і її залишили в крематорії.
Лоубал і Трепинський встановили пости біля вілли Коларжа ще у вівторок вранці. Наступного дня там з'явився якийсь чоловік. Він спокійнісінько походжав біля будинку, гучно насвистуючи веселу мелодію. Здоровенний собака Коларжа загавкав на нього. Чоловік зупинився і почав дратувати вівчарку крізь садові грати. З будинку вийшла жінка і сказала незнайомцю, щоб він не чіпав собаки, але той заходився їй щось доводити, поки в нього не шпурнули зеленою сливою. Тільки після цього він пішов собі геть. Кидок сливою був повідомленням від Карличка про те, що з ним усе гаразд.
Я виїхав з Праги в середу останнім поїздом. Коли виходив з вагона, до мене непомітно наблизився наш співробітник і подав знак, що ніяких новин немає.
Мені треба було пройти вздовж залізничної колії трохи назад, а потім вийти на умовне місце. Це було колишнє русло ріки, заросле густим чагарником. Тут я мусив сидіти, можливо, навіть цілу ніч. Якщо порушника не впіймають, мене вранці відшукає Лоубал або Трепинський, і ми вирішимо, що робити далі.
Я заздалегідь вивчив район по карті і тому добре орієнтувався на місцевості. Залізничну колію перетинала вузька шосейна дорога. На ній час від часу спалахували фари автомобілів. На переїзді знаходився наш пост, який непомітно для пасажирів оглядав кожну машину.
Поки я дочвалав до місця, надворі вже стемніло. З перших же хвилин я ще раз переконався, що передбачити все наперед — абсолютно неможливо. Зате комарі зустріли мене дуже радо. Обличчя й шию пекло вогнем. Я ризикнув запалити сигарету, але й це не допомогло. Спробував одійти вбік, та комарі не відставали від мене ні на крок. Так я мучився більше двох годин. Виручив дощ.
… «Барометр» полковника не підвів. Але, позбувшись комарів, я відчув, що по моєму тілу біжать холодні дощові краплі. Плаща не було. Довелось терпіти.
Там, де стояли вілли, заблимали поодинокі вогники. У променях світла видно було тоненькі павутинки дощу.
Трохи згодом замерехтів самотній вогник за річкою. Спалахнули ліхтарі на пероні вокзалу. А десь далеко над Прагою зажевріло загравою небо. Лише праворуч, там, де простяглися ліси, непроглядною стіною стояла темрява.
Дощ дедалі посилювався. Вогники у вікнах почали згасати. Навколо панувала нічна тиша, яку порушував тільки дощ. Я б ніколи не повірив, що він може так шуміти. Важкі краплини шурхотіли у листі чагарника, дзвінкими молоточками били по калюжах, немов батогами цьвохкали по стовбурах дерев…. Незабаром на мені не було жодного сухого рубця. А дощ і не думав переставати.
Десь поблизу пролунав умовний сигнал. Я озвався. Хтось продирався навпростець через кущі!
— Стій! Хто йде? — напівголосно запитав я.
— Зв'язковий номер шість! — пролунало у відповідь. — Пост на горі помітив кілька світлових сигналів поблизу висоти 118. Їх роблять звичайним кишеньковим ліхтариком. Командир наказав посилити охорону біля моста. Іншого шляху через річку немає. Чекаємо ваших розпоряджень.
— Поки що все в порядку. Треба тільки не забувати про інші райони. Світло ліхтарика ще нічого не означає. Негайно обстежте дорогу.
Годинник показував тридцять п'ять хвилин на другу.
Я напружено чекав. Якщо це «гість», то в таку темряву він може спокійнісінько приземлитися біля самої вілли. Вони проходять добру школу підготовки, вміють орієнтуватися на місцевості і спрямовувати повітряну кулю за маршрутом. До того ж, їх запускають з таким розрахунком, щоб вітер виніс кулю прямо на об'єкт. Сьогоднішня ніч — сприятлива для повітряних порушників.
Я прислухався. Проте, крім шуму дощу, нічого не почув. Коли-не-коли його одноманітний шелест порушував закличний гудок паровоза.
Минула друга година ночі. Дощ не вщухав. Ранок в таку погоду завжди затримується.
Ось уже й пів на третю. Я стою, як і перше, серед чагарника, нічого не чую й не бачу. Що робити, коли наші плани зірвуться?..
О другій годині сорок п'ять хвилин я побачив блимаючий вогник. Хтось поспішав прямо до мене. Я зробив кілька кроків уперед, але все одно не зміг розгледіти постаті.
Вона подала умовний сигнал. У відповідь я підніс до губів свисток. На цей короткий сигнал, схожий на крик нічного птаха, ніхто, звичайно, не зверне уваги. До будинків він не долетить.
Через кілька хвилин зв'язковий був поряд. Світло погасло. Він поспішав, засапався, і тому голос його тремтів.
— Товаришу капітан, завдання виконано. «Гостя» затримано. Речі, знайдені в нього під час обшуку, засвідчують його особу.
Я відчув себе так, ніби з моїх плечей зняли важкий тягар.
Зв’язковий трохи помовчав і тихо додав:
— Під час затримання важко поранено лейтенанта Лоубала.
Ми поспішали. По високій мокрій траві вибралися, нарешті, на вузеньку стежку. Вона в'юнилась уздовж залізничного полотна, потім вивела нас на розгрузлу ґрунтову дорогу.
Десь попереду сердито форкав автомобільний мотор, у променях фар видно було, як під нещадними ударами дощу піниться в калюжах вода. Машина пересувалася поволі, немов заощаджуючи енергію.
— Везуть лейтенанта Лоубала, — промовив зв'язковий.
Водій помітив нас і двічі просигналив, даючи зрозуміти, що зупинятися не буде. Я махнув рукою, щоб поспішав — залишалося ще кільканадцять метрів до залізничного переїзду, а далі починалося асфальтоване шосе.
Ми навмання стрибали через широкі калюжі, але робили це просто за звичкою — наші ноги давно промокли.
Я не знав, за яких обставин було поранено Лоубала, але зв'язкового ні про що не розпитував.
Розмовляти зараз — під дощем, серед калюж і багна — не хотілося. До того ж, я йшов туди, де на мене чекали, щоб про все доповісти найдокладніше.
Мене зустрів Трепинський і повторив те, що я вже чув від зв'язкового.
— Як це трапилось? — запитав я.
— Лоубал вискочив йому назустріч і крикнув: «Руки вгору!» — але сам спіткнувся, і той падлюка вдарив його ножем у бік.
— Рана небезпечна?
— Рана в бік завжди небезпечна, — схвильовано відповів Трепинський. — Ми перенесли його в хатину поромника. Там зробили перев'язку. Потім я викликав машину. Лоубал був непритомний.
— Машина ще повернеться?
— Так.
— Значить, ми одержимо точну інформацію про стан його здоров'я. Де ви тримаєте «гостя»?
— Я наказав одвести його подалі від будинку, щоб поромник не второпав, у чому річ.
Минувши місток, ми почали видиратися по слизькому схилу до хатини поромника.
Пости залишалися на місцях. Нас супроводжував лише зв'язковий, який провів мене до Трепинського.
Ось із темряви проступила висока скеля. Поруч з-під каміння било джерело.
З приступки під скелею нам просигналили ліхтарем.
Нас зустріло четверо. П'ятий сидів поруч на землі. Руки в нього були зв'язані.
— Ану встань! — наказав шпигуну один з наших працівників.
Я спрямував на бандита промінь ліхтарика. Він був невисокий на зріст, широкоплечий, мускулястий. На правій скроні темнів великий синець — робота Трепинського. Короткий каштановий чуб мокрою мичкою спадав на чоло. Йому було років тридцять п'ять.
Трепинський подав мені чорний портфель. Я вийняв звідти ніж, загорнутий у носову хустку. Дванадцятисантиметрова «фінка» була заплямована кров'ю нашого товариша.
У портфелі була вогнепальна зброя та інші речі, але мене передусім цікавили паспорти. Я розкрив їх. Трепинський тримав портфель дашком, щоб оберегти документи від дощу. В паспортах було зазначено троє чеських прізвищ. Це означало, що «гість» був за національністю чех або добре володів нашою мовою.
— Він щось розповідав про себе? — запитав я.
— Ні. Та й отямився він після удару лейтенанта лише недавно.
Я наблизився до порушника.
— Яким же з цих трьох прізвищ вас величати?
— Мені байдуже, — відрізав він.
На шпигуна падало світло трьох кишенькових ліхтариків. Він нетвердо стояв на ногах, мабуть, і досі боліла голова.
— Слухайте, — сказав я. — Нам ніколи панькатися з вами. Ви зареєстровані під номером ГК 12/37. Вас послали сюди прибрати Арнольда Фієдлера, який став для декого небезпечним, тому що виявив тайник на дев'ятнадцятому кілометрі. Тайник вирішено ліквідувати, і вам доручили перевірити, чи виконане це розпорядження. У професора Гвідо Коларжа ви маєте зустрітися з Августом Майєром. Цей агент потрапив у скрутне становище і чекає на вашу допомогу.
В погляді шпигуна промайнув жах.
— Так чи ні? — суворо запитав я.
Замість відповіді він схилив голову на плече, аби витерти краплі дощу, що котилися на обличчя.
— Ми можемо навіть сказати, звідки нам це відомо, — продовжував я. — Адже ви не думаєте повертатися назад?
— Гади! — захриплим голосом вигукнув він.
— Професору Коларжу ви мали сказати свій пароль.
Він облизав губи і повторив:
— Гади! Послали мене в пастку, то нехай до неї потрапляють і інші. Пароль для Коларжа такий: «Вам привіт від Аделі». Якщо ви це не скажете, він вас застрелить. А тепер дозвольте сісти, я себе погано почуваю.
Над скелею ледве помітно посвітлішало небо. Проте дощ не вщухав. Поки не розвиднілось, треба було відвезти «гостя» в місто, і я віддав наказ збиратися в дорогу.
— Зараз вирушаємо, — сказав Трепинський. Його голос знову пролунав впевнено, як завжди.
— Машина візьме диверсанта і тих, що його супроводжують, а водій хай передасть в управління ці паспорти, там підклеять до них мої фотографії. Я буду ждати на старому місці.
