— Пред'явіть свою посвідку! — похмуро сказав я.
— Тільки в обмін на вашу, — відповів Карличек, виймаючи з задньої кишені штанів фальшивий документ. — Я вас
Ми розіграли перед професором інтермедію з паспортами, і Карличек знову взявся за свій пиріг.
— Висип на вашому обличчі зовсім недоречний, — сказав він і вилаявся.
Я кинув на нього злий погляд.
— Годі вам! Це сліди отих триклятих комарів. Мені довелося віддати чимало своєї крові цим ненажерам.
— Ist etwa anderes[12] — знову промовив Карличек німецькою мовою. — У професора знайдуться якісь ліки від цього.
— Крем, — коротко кинув Коларж і відразу ж вийшов з кімнати.
Карличек мовчки показав очима на пиріг, запрошуючи мене скуштувати професорських харчів, і в ту ж мить голосно чхнув. Смішно скривившися, витяг з кишені хусточку. На ній виразно червоніли ініціали «Г. К.»
— Коли хочете їсти, сідайте ближче, — сказав Карличек. — Якщо бажаєте, професор може зробити яєчню з салом або шинкою. Він зобов'язаний про вас піклуватися. На це йому уповноважений видає гроші. Я, на жаль, з ним особисто не знайомий. Такі пішаки, як я, резидента не цікавлять.
— Плював я на нього, — пробубнів я і наблизився до столу. Взяв з блюда пиріг і з насолодою відкусив шмат.
Гвідо Коларж повернувся до кімнати з тюбиком крему. Карличек вихопив його і почав уважно розглядати.
— Мені пригадується, — ніби між іншим, зауважив він, — що мої друзі в Берліні віддають перевагу чорній каві. Як ви на це дивитесь, меіn Herr?
— Дружина ще спить, — відповів професор, — але я спробую приготувати її сам…
І він знову залишив нас удвох.
— Also![13] — вигукнув Карличек. — Пані варить каву значно краще, ніж усі тутешні жінки. Дозвольте?
Він видавив з тюбика брунатну мазь і заходився розтирати моє обличчя. Коли процедура закінчилася, я знову взявся за пиріг, а Карличек вибіг з кімнати. За мить він повернувся, тримаючи в руках велике дзеркало, що висіло в передпокої, і поставив його на стіл. На мене глянуло чиєсь неголене, крапчасте обличчя.
— Заберіть дзеркало геть! — роздратовано вигукнув я.
— Ви повинні привести себе в такий вигляд, щоб не гидко було дивитися на вас, — промовив він, слухняно виходячи з кімнати. — Прийміть ванну, а професор позичить вам чистий одяг.
— Плював я на все!
— Але це необхідно. В такому вигляді не можна з'являтися на люди. Через кілька хвилин прокинуться жінки й почнуть варити обід. Дружина професора випере й випрасує вам сорочку. Її мати також не сидить без діла. Вона начистить картоплі…
— Плював я на картоплю!
Ледве я вимовив ці слова, як задзеленчав дзвінок і почулося гарчання собаки. Карличек рвучко підхопився, вибив у мене з рук пиріг і схвильовано прошепотів:
— Виймай пістолета! Живими вони нас не візьмуть!
Я хотів, було, порадити йому не доводити комедію до гротеску, але вирішив мовчати.
— Прибережіть свої нерви, вони вам ще згодяться, — промовив я. — Це, мабуть, пошта.
До кімнати увійшов професор, тримаючи на таці три чашки чорної кави — дві для нас і одну для себе. Він поставив на стіл попільничку, пачку сигарет і запальничку. Господар підтвердив, що дзвонив листоноша, який приніс ранкові газети.
Кожним своїм рухом професор намагався догодити нам, особливо Карличкові, бо той не звертав на нього жодної уваги. Його красива голова вже не задиралася гордовито догори, а покірливо схилялася вниз. Він був схожий на мовчазний привид. Рум'янець на обличчі зник, і воно стало дуже блідим.
Гвідо Коларж підсів до нас, припалив мені й собі сигарети і, розмішуючи ложечкою каву, почав виголошувати щось подібне до вітальної промови.
— Панове, в моєму будинку ви можете спокійно обговорити і розв'язати всі ваші питання. Проте мені б не хотілося, щоб пан Майєр довго затримувався тут. Зрозумійте мене вірно, панове. Я не беру активної участі в роботі організації. Можу лише передати повідомлення, кому слід, або переказати вам якусь директиву. З вашою ж справою, пане, — звернувся він до мене, — я нічого спільного не маю і навіть не чув про неї. Для вас десь, напевно, підготували іншу квартиру, як це буває з усіма експертами з-за кордону. Добре було б, якби ви взяли до себе на деякий час і пана Майєра.
— Не ставте нам жодних умов, — незалежним тоном сказав я.
— Я посилаюсь на специфіку своєї праці, — спокійно відповів професор. — Я не маю права на риск. Ці межі я встановив раз і назавжди і ніколи їх не порушу.
— А ви б не могли, нарешті, помовчати, професор? — озвався Карличек, не забувши при цьому вилаятись. — Чого ви так злякалися, чорт забирай! Ми нічого від вас не вимагаємо, Herrgott![14]
— Але ж ідеться про вбивство! — не здавався професор. — Я ще ніколи не брав участі в обговоренні таких справ.
— До речі, вас ніхто й не запрошував на обговорення! — визвірився Карличек. — Ваші поради нам не потрібні. Сидіть мовчки і слухайте.
Він спокійно налив у склянку холодного чаю, але завареного міцніше, ніж це робить Гонзик Тужима.
— І дуже прошу, не дратуйте мене, — звернувся він знову до професора, — бо ви ще не знаєте мого характеру…
— Мені довелося чимало попріти, перш ніж я розплутав цей клубок, — почав свою розповідь Карличек. — Я розповім вам про це трохи згодом детальніше, а зараз хочу лише сказати…
— Мені на все наплювати! — урвав я його. — Скажіть, де я можу знайти цього Фієдлера, і треба швидше приступати до справи.
— Який ви спритний, mein Herr! Він зараз перебуває в такому місці, де ви нічого з ним не вдієте. Не треба лізти поперед батька в пекло! Ваш одяг ще не просохнув, а фізіономія нагадує футбольний м'яч. Слухайте мене уважно. Фієдлерів двоє. Бедржих — це батько, Арнольд — син.
— Котрий же з них нам потрібен?
— Батько, Бедржих Фієдлер.
«Гість» цього, звичайно, знати не міг, тому, почувши таке, я змушений був мовчки хитнути головою.
— Бедржих Фієдлер працював на англійську розвідку, тобто на наших конкурентів, — вів далі Карличек. — До такого висновку я прийшов, вивчивши його минуле. Арнольд довідався про це — а він був хлопець досить розбещений — забрав у батька деякі документи і почав його шантажувати. Ці документи викривають так звану «шпигунську діяльність» Бедржиха Фієдлера і секретаря англійського посольства пані Госсарт, яку, між іншим, наш пан професор повинен знати. Отже, як бачите, хлопець заробляв на власному батькові.
— Тоді ви помилилися, — зауважив я. — Судячи з вашої розповіді, треба плюнути на батька і зайнятися сином.
— Вам уже не доведеться займатися ні батьком, ні сином, — самовдоволено посміхнувся Карличек.
— Чому?
— Тому що обоє вони на тому світі.
Я знову запалив сигарету. Мене непокоїло, що Карличек так може забрехатися. Професор уважно стежив за розмовою.
— Не розумію — хтось уже це зробив без мене? — збентежено запитав я.
— Так. Сталося це через зовсім несподіваний збіг обставин.
— Я не вірю ні в які випадковості.
— А я вірю! — нахабно брехав Карличек. — Я схиляюся перед несподіванками, як перед богом. На це ви вже плюнути не зможете! Уявіть собі, що одного разу — в п'ятницю, Арнольд Фієдлер купив собі шафу для одягу і почав вимагати в батька грошей, хоч у того їх не було. Тоді старий зрозумів, що далі так продовжуватись не може. Він, мов той дурень, фотографує на мікроплівку військові та державні об'єкти, а син забирає все до копійки. Батько Арнольда не був скнарою, але в нього просто увірвався терпець. Син повідомив, що, в такому разі, доведеться вивести шановного тата на чисту воду. Старий благав Арнольда, переконував, що час би вже йому самому заробляти собі гроші, годі, мовляв, сидіти на батьковій шиї. Але сину набридло слухати його повчання, і він погрозив написати анонімку. Синок добре знав, що батько його любить і не дозволить залишитись без грошей. Не дивуйтесь, meine Herren,[15] у кожної людини свій характер.
— Вибачте, пане Майєр, — спокійно втрутився професор Коларж, — звідки вам усе це відомо?
— Потерпіть трохи.
Карличек дивився на нас крізь окуляри сміливо й самовпевнено.
— У Арнольда Фієдлера були матеріали, які могли скомпрометувати пані Госсарт. Можливо, цей клятий хлопець намагався дотягнутися й до неї. Проте настала фатальна пауза. Зв'язок із центром порушився. В голові Бедржиха Фієдлера все перемішалося. Уявіть собі, який жах, коли вас шантажує власний син! Не дивно, що він вирішив покласти всьому край. Він знав, що син — пропаща людина, і вирішив прибрати його.
— Дивно, — промовив Гвідо Коларж. — Мені здається, він швидше погодився б на самогубство.
— Зовсім ні, Herrgott! — вигукнув Карличек. — Я вже дві години тлумачу вам, а ви ніяк не можете збагнути! Для боягуза самогубство — не героїзм. Це просто втеча від усього. Хіба ви не знаєте, що мертвим однаково: будуть у них стріляти чи ні? Якби старий погодився добровільно розрахуватися з життям, чого варте було б його батьківське піклування про долю дитини? Арнольд падав усе нижче й нижче. Щоб якось зупинити це падіння, старий Фієдлер відважився на героїчний вчинок…
Професор перевів погляд на мене.
— Яке це має відношення до вашого завдання?
— Пригадайте мотоцикл і криївку на дев'ятнадцятому кілометрі, — не вгамовувався Карличек. — Може, хоч це допоможе вам второпати. Невже ви не розумієте змісту Арнольдового ремесла? Шантаж можна застосовувати не лише до агентів англійської розвідки…
— Він шантажував і вас?
— Нарешті ви почали розуміти суть справи, — полегшено зітхнув він.
— Що?! — гримнув я. Почувши, що хтось наважився шантажувати «нашу» розвідку, я не міг не висловити свого обурення. Карличек витримав мій суворий погляд.
— Заспокойтесь, — сказав він. — Але це дало мені можливість стежити за кожним його кроком. Я познайомився з батьком. Горе настільки пригнітило старого, що мені легко було знайти з ним спільну мову. Нам обом заважав отой безчесний хлопчисько. Тепер ви розумієте? Бедржих Фієдлер бігав по кімнаті і квилив: «Я погоджуюсь, я вимушений погодитись, бо це не людина, це якийсь гаспид! Краще б він і на світ не з'являвся, аніж так мучити мене…»
Цілком можливо, що все це й справді відбувалося так, як розповідав Карличек. Його версія грунтувалася на реальних фактах, виходила з характеру Бедржиха Фієдлера і теорії «героїзму» боягузів.
— Значить, ви не домовлялись з Фієдлером про те, що шантажиста слід знищити? — поцікавився професор.
— Ні, — холодно відповів Карличек. — Але я бачив його наскрізь. Я завчасно зустрівся з ним і, таким чином, випередив поліцію. Коли Арнольд Фієдлер зник, я заспокоївся. Він не прийшов до мене по гроші…
