Знімайте пости.
— Слухаюсь, — мовив Трепинський.
В цей час на шляху з'явилася машина. Водій, помітивши нас, ще здалеку посигналив. Машина зупинилася, шофер прочинив дверцята і відразу ж повідомив:
— Рана не смертельна. Погано те, що дорогою лейтенант втратив багато крові. Лікарі збираються робити переливання.
Я полегшено зітхнув і подякував водієві за добру звістку.
Машина поїхала, і я знову залишився на самоті. Навколо панувала передсвітанкова тиша. Хмари на небі посвітлішали. Слава богу! Незабаром вигляне сонце і хоч трохи просушить мій одяг. Я провів рукою по френчу, мокрому до останньої нитки, почухав лоба, нещадно покусаного комарами.
Туман вже майже розтанув, і тільки на лузі ще стояла густа молочно-біла запона.
Я квапливо рушив до умовленого місця. Хотілося їсти. В кишені залишився шматочок шоколаду. Не зупиняючись, я вкинув його в рот.
Ось і вузенька галявина, заросла мокрою травою. Прямо за нею криївка, де мені доведеться провести ще з годину.
Я вже збирався пірнути в зелені кущі, що обрамляли з усіх боків мою «ставку», коли раптом побачив, як вони заворушилися. Не знаю чому, але в мене промайнула думка про лева. Тим часом з кущів виткнулось обличчя в окулярах, і я мимоволі жахнувся: лев в окулярах?! Такого ще світ не бачив.
А лев спокійно глянув на мене і, промовивши: «Це я!» — помахом руки підкликав до себе.
— Що ви тут робите, чоловіче? — гнівно запитав я.
— Тс-с… — Карличек приклав палець до губів. — Чекаю. На вас. Як добре, що ми не розминулися.
Він був геть забрьоханий. Мабуть, сидів тут уже давно.
— Чому ви не там, куди вас послали?
Карличек весело примружився:
— Не можу зловживати гостинністю господарів, — відповів він. — До того ж, у мене є своя родина. Цього «гостя» можна чекати цілу вічність, хто зна, де його носить нечиста сила! Але що нам до нього? Поставте пости ближче до вілли, і він нікуди од вас не дінеться. Справу зроблено — старий пес повідомив мені пароль.
— Пароль відомий і мені, — роздратовано зауважив я. — «Гостя» схоплено. Зараз він подорожує до Праги.
— І він вам назвав пароль?
— Одразу, як тільки переконався, що нам все відомо.
— Тоді вітаю вас.
Карличек був трохи розчарований.
— Вам це не до вподоби? Як бачите, цього разу обійшлося й без вашої допомоги. У вас і так доволі заслуг. Тепер я починаю розуміти, йому на вас скаржиться старший лейтенант. Ви все робите по-своєму. Ось і тепер прийшли сюди, а чим це може загрожувати справі, не подумали.
Карличек розгублено мовчав.
— Я гадав, що це важливо, і хотів тільки…
— Я вам ще раз кажу: пароль мені відомий. «Вам привіт від Аделі». Чи не так?
— Що? — Карличек підскочив, немов ужалений. — Цей бандюга назвав ім'я Аделі? Спробуйте лише вимовити ці слова, як вас миттю за горло схопить вовкодав!
— Чого це він має мене хапати?
— Тому що вас обдурили: справжній пароль — «Вам привіт від Густава».
Сумніву щодо вірогідності пароля у мене не було. «Гість» міг мене обдурити, але Коларж навряд чи обдурював би «Майєра». Карличек попередив професора, що має зустрітися в нього з агентом ГК 12/37. Отже, Карличек у ролі Августа Майєра і професор Гвідо Коларж чекали агента. Хто саме прибуде, вони не знали. Для них головне — пароль. Вони ждали «гостя» з нетерпінням, бо Августу Майєру-Неумейстеру загрожувала небезпека, а разом з ним потрапляв у скрутне становище і Гвідо Коларж.
— Коли хижак у небезпеці, стережись кожного його руху, — сказав Карличек і чхнув. Він був у демісезонному пальті і, очевидно, добре промерз.
Так, правда була на його боці. Потрапивши в пастку, ворог не складав зброї. Спершу він заніс ніж на Лоубала, а потім спровокував мене на необдуманий крок. Досить було Карличкові формально поставитись до справи, як вся операція була б зведена нанівець.
— Дощ лив наче з відра, — почав Карличек, — і я весь час думав про вас. Ви завжди носите сигарети в фабричній упаковці, а при такій погоді все промокає наскрізь. Прошу моїх, — він дістав срібний портсигар і простягнув мені. — Пан професор від цього не збідніє.
Запашна сигарета видалась мені якимось дивом. Після першої ж затяжки голод і холод беззастережно здали свої позиції.
— Спасибі, Карличку. Ви майстер робити послуги. Але як поставиться Коларж до того, що ви зникли разом із його портсигаром?
Карличек байдуже махнув рукою.
— Наші з ним стосунки побудовані так, що все залежить від мене. Я заявив, що не можу сидіти без діла. «Ми з вами різники, які гострять ніж на порося, що блукає десь поблизу і не мине наших рук», — суворо пояснив я професору. «Порося — це Фієдлер. Я мушу дати «гостеві» вичерпну інформацію про нього. Але хто зна, коли прибуде гість. Зрештою, він трохи зачекає мене. А я не можу сидіти без діла й нічого не знати про Фієдлера. Зараз саме гарна для мене ніч. На попутній машині я дістанусь до Праги. А там недалеко його дача. Обернуся швидко, ви за мене не турбуйтесь, я вмію бути обережним. Ось тільки дайте про всякий випадок кілька сигарет — може, доведеться когось пригостити. В дорозі всяке трапляється». Як бачите, йому навіть не сниться, що я сиджу десь у кущах під дощем і палю його сигарети.
Розповідь Карличка заспокоїла мене.
— А коли ви збираєтесь повернутися до нього?
— Зараз, — відповів він. — Там справжній рай. Коларж довіряє мені повністю і на частування щедрий. Хоч взагалі цей дідок дуже обережний. Не впускає нікого до себе в дім. Приходить, скажімо, сусід попросити оприскувач для саду. Він визирає у хвіртку і каже: «Вибачте, щось у ньому зіпсувалося, не можу вам дати». Раз на місяць до них навідується дільничний лікар — цікавиться здоров'ям сторічної тещі професора. Так він і його ніколи не запросить до кімнати.
— Приходьте, коли вам зручніше, — додає він. — Зустрінемо вас як слід. Тільки стережіться пса! Жахлива звірюка!
Карличек махнув мені рукою і зник у кущах.
Десь за півгодини на галявині з'явився наш співробітник у такому чистому цивільному костюмі, що мене аж завидки взяли. Він коротко доповів, що все йде за планом. Деяку тривогу викликає лише стан здоров'я Лоубала.
Я розкрив фальшиві паспорти. На них красувалися мої фотографії.
Не чекаючи розпорядження, співробітник попрощався і пішов.
Дорогою до селища мені, на щастя, ніхто не зустрівся. Між будинками я ще здалеку помітив якусь бабусю і вирішив обминути її. Довелось звернути на стежку, що в'юнилась поміж садами.
Вілла професора Коларжа стояла на околиці селища, ближче до залізниці. Кроків за двадцять від воріт починався пустир. Я натиснув на кнопку дзвінка. В ту ж мить з якоїсь схованки вискочив здоровенний вовкодав. Очі його налилися кров'ю, здоровенна паща з гострими іклами наблизилась до огорожі. Він не гавкав, а лише загрозливо гарчав, спершися лапами на грати.
Двері на веранді відчинились, і на порозі з'явився сухорлявий високий дідок у смугастому халаті. Зовсім біле, але ще густе й хвилясте волосся на гордо піднесеній голові, підстрижена борідка й правильні риси рум'яного обличчя надавали його зовнішності благородного вигляду. Він якусь мить постояв на ґанку, потім почав сходити вниз.
Його рухи були награними, і я чомусь подумав, що він, очевидно, лише вдає з себе спокійного, а насправді страшенно хвилюється. Про це свідчив і незвичайний рум'янець на обличчі. Старий гримнув на собаку. Помилитися я не міг — це був професор Гвідо Коларж.
Він поволі наближався до воріт.
— Що ви хотіли? — звернувся він до мене голосом, яким розмовляють лише з поважними особами.
Я, на мить завагався, котрий із двох паролів правильний?
— Вам привіт від Густава, — похмуро кинув я.
Не висловлюючи емоцій, старий мовчки хитнув головою, витяг з кишені халата ключ і відімкнув хвіртку. Поблизу нікого не було. Коли хвіртка прочинилась, я націлив на нього пістолет.
— Сподіваюсь, ви не забули про свого пса, — вдаючи зляканого, зауважив я.
— Вам його нічого боятися, — заспокоїв мене поважний професор.
Але я не випускав з рук пістолета.
— Прошу!
Гвідо Коларж замкнув хвіртку й привітно глянув на мене.
— Ідіть уперед! — наказав я.
Він ще раз гримнув на собаку. Вовкодав прищулив вуха, якусь мить постояв і швидко побіг за ріг будинку.
Ми піднялися на простору веранду. В кутку стояв стіл, біля нього лава. Зразу ж ліворуч був вхід до передпокою.
Я переступив поріг слідом за професором, тримаючи в одній руці пістолет, а в другій — портфель, і потрапив до темної кімнати. В ній було одне велике вікно, яке знадвору затіняла крислата крона дерева. Кімната умебльована старомодно. Посередині круглий обідній стіл. За ним безтурботно сидів Карличек у коротенькій домашній піжамі. Вона, хоч і з чужого плеча, дуже пасувала йому. Карличек саме снідав. У лівій руці він тримав чималий шмат пирога, у правій — чашку чаю.
Карличкова безтурботність відразу ж заспокоїла мене: значить, усе йде як слід. Я заховав зброю.
— Вам привіт від Густава, — сказав професор.
— Mein Gott![10] — голосно вигукнув Карличек. — А ви казали, що це пошта…
Він підвівся і простягнув мені руку. Я зверхньо глянув на нього. У цій професорській піжамі він був схожий на персонаж з лялькового театру.
— Ми вже сьогодні вас не чекали, — заговорив він знову. — Як ви дісталися? Мерзенна погода, правда? Чорт забирай! У вас на обличчі якийсь висип. Це не зовсім добре — вас можна впізнати у будь-якому натовпі.
Лайка надавала Карличкові ще більшої схожості з Августом Майєром.
Я не відповів йому, мовчки підійшов до крісла, що стояло біля вікна, і, не чекаючи запрошення, сів. Портфель поклав на підлогу.
