— На жаль, ні. Видно, досвідчений тип.
— Треба довідатись про Клімову. Я хочу зустрітися з пані Госсарт за інших обставин, тому поки що не можу показуватись їй на очі. Добре було б, якби ви вранці відвідали її. Я дам вам працівника, який володіє англійською мовою.
Скала погодився.
— Спробуйте перед нею вдати з себе простачка, — порадив я. — Все, що казатиме ця жінка, буде суцільною вигадкою. Але коли її брехню розуміти навпаки, то про дещо можна й здогадатись. Тому ловіть кожне її слово.
Тепер я міг повністю займатися своєю справою. У вівторок вранці я перевірив фальшиві посвідчення на ім'я Майєра і передав їх Карличкові. Він сказав, що негайно вирушає. Справжній Майєр за нашим розпорядженням перебував під тимчасовим домашнім арештом.
Скала з перекладачем пішли до пані Госсарт. Вона відразу ж прийняла їх і запросила до свого кабінету. Кабінет містився у причілковому крилі палацу. Біля вікна, на підвищенні, стояв письмовий стіл з червоного дерева. До нього вели дві високі сходинки. Привітно посміхаючись, пані Госсарт спустилася назустріч гостям і посадила їх у м'які шкіряні крісла.
Запитання про Віру Клімову її здивувало. Вона відповіла, що дівчина була в неї не більше двох годин. Потім Клімову супроводили аж до виходу служник і швейцар. Пані Госсарт схопилась за телефонну трубку, щоб покликати їх сюди, але Скала ввічливо зауважив, що свідків кликати не треба: це означало б недовір'я до пані Госсарт, а він не хоче ображати її.
— Вона вийшла через парадний хід?
— Звичайно, — відповіла чарівна пані Госсарт. — Ми ніколи не випускаємо відвідувачів іншим ходом, навіть коли це особисті гості когось із працівників посольства.
Скала, не виходячи за межі повноважень офіційної особи, запитав у пані Госсарт, коли і як вона запросила до себе Клімову. Та відповіла, що думка про це виникла в неї ще в машині, коли підвозила дівчину додому, тільки пані Госсарт не знала, коли у неї буде для цього вільний час. Виявилося, що гостю можна прийняти того ж вечора, і вона попросила подзвонити Клімовій. Це зробив швейцар — у неділю він завжди заступає телефоністку.
— Пробачте, а як у вас опинилася пані Мілнерова? — знову запитала Скала.
— Вона вас також цікавить? — здивувалася пані Госсарт. — Мілнерова прийшла до мене сама. Це особа не дуже симпатична.
— І все ж таки вона затрималась у вас значно довше, аніж Віра Клімова, — дивувався тепер уже Скала.
Пані Госсарт чарівно посміхнулася.
— Склалася дуже кумедна ситуація, — з захопленням почала розповідати вона. — Приходить Мілнерова, а в мене сидить Клімова. Звести їх докупи я не наважилась — виник би страшенний скандал.
Скала добре знав, що Мілнерова ніяк не могла прийти пізніше од Клімової. Швидше все було навпаки. Але він нічим не висловив свого недовір'я.
— Тоді я попросила Мілнерову трохи зачекати в літньому павільйоні і подбала про те, щоб її там почастували, а сама повернулася до Віри Клімової, — продовжувала красномовно брехати пані Госсарт. — Потім провела Клімову і прийшла до неї. Мілнерова вже була напідпитку. Вона багато говорила, їла хліб з паштетом, цукерки, але найбільше пила. Мабуть, з горя. Жінка не схотіла нікуди йти, і я вимушена була залишити її переночувати в себе.
Скала і його колега слухали пані Госсарт, вдаючи з себе простачків, які вірять кожному її слову. Отже, розмова була взаємно нещирою. Скала вже хотів розкланятись, коли до кімнати зайшов бездоганно зодягнений чоловік років тридцяти п'яти. У нього в руці була тека з якимись папірцями. Побачивши відвідувачів, він зупинився і сказав по-англійськи:
— I am sorry. I did not notice.
Пані Госсарт швидко переклала зміст його слів: «Вибачте, я не помітив».
Довелось відрекомендуватися, і тут Скалі, нарешті, знадобився перекладач. Ім'я джентльмена було Браун, він працював секретарем. Пані Госсарт з усмішкою розповіла йому про мету нашого візиту. Браун уважно вислухав її, його обличчя посерйознішало.
— Своїми жартами ви тільки заважаєте справі, леді.
— Пробачте, — спробувала виправдатися пані Госсарт, — але я ні в чому не винна.
— Мені здається, що ви допустилися помилки. Пан радник посольства також звернув увагу на ваших відвідувачок. Я боюсь, що він напише про це доповідну записку, — сказав Браун.
Він поклав теку на письмовий стіл і, вклонившися, вийшов.
— Ми теж підемо, — підвівся Скала. — Дякуємо за інформацію. До речі, ми шукаємо Арнольда Фієдлера. Він часом не приходив до вас?
— Про нього я тільки чула, — відповіла пані Госсарт. Вона була ніби чимось засмучена.
— Ось так, — підсумував Скала. — Вона злякалась, що посол покарає її за світські розваги. Але пані досить хитра, щоб виявляти свої почуття в присутності небажаних гостей. Виходить, що пан Браун прийшов лише для того, щоб задурити нам голови. Мені здається, що вони обоє глузували з нас.
— Бачите, ваш візит до посольства виявився корисним, — промовив я.
Скала висловив ще одне припущення:
— Пані Госсарт знайшла негідників, яким доручила зробити обшук на дачі, а також у квартирах Клімової та Мілнерової. Хто ці мерзотники? Передусім, лакей і швейцар, бо вони готові підтвердити, що Клімова перебувала в посольстві лише дві години, а потім вийшла на вулицю. Це міг зробити також і Браун.
У мене виникло ще одне запитання: чому ніхто не намагається проникнути до фотоательє і на квартиру Фієдлерів?
Скала зробив з цього висновок, що разом з пані Госсарт і її зграєю проти Арнольда діяв старий Фієдлер. А коли до них додати ще й Юліуса Гадрабу, то виходить чималий загін. Фотоательє і Арнольдову кімнату вони могли обшукати в будь-який час. Так вони, мабуть, і зробили.
— А що з Арнольдовою страховкою? — запитав я.
— Нічого. Поліс досі зберігається. Правда, той, на кого його виписано, поки що не вимагає грошей.
— А як справи з тією машиною, що перевозила шафу?
— На жаль, про неї нічого невідомо.
Скала ще сидів у мене, коли до кабінету зайшов Гонзик Тужима і подав мені лист.
— Це вам, товаришу капітан, — сказав він.
На блакитному конверті було зазначено моє прізвище. Скала нахилився і впевнено заявив:
— Це почерк Карличка! Так надряпати може тільки він!
Я розкрив конверт, витяг з нього папірця і прочитав: «Перед тим, як іти на завдання, я ще раз подумав, яку отруту міг вжити Фієдлер у себе на квартирі… Порадимось трохи пізніше. Повідомте про це шановного старшого лейтенанта Скалу. Ваш Карличек».
— Цей Карличек знову щось вигадав, — невдоволено буркнув Скала. — Він так і не вірить висновкам, які зробили судові експерти. Цілий загін лікарів визнав, що Бедржих Фієдлер помер від грудної жаби, а Карличек, бачте, намагається довести, що він отруївся…
Я пішов довідатись, що нового знайшли в біографії Гадраби, але думки мої кружляли навколо Карличкового листа.
В фотоательє провадили ревізію. Ревізорам щось там не подобалось у веденні бухгалтерського обліку, та коли викликали Флору Мілнерову, вона не з'явилась.
В другій половині дня Мілнерова одержала в ощадкасі на пред'явника десять тисяч крон. Вона ходила по крамницях, зупинялась біля вітрин — мабуть, збиралася щось купити для розгромленої квартири. Наші працівники швидко встановили, що внесок на ці акредитиви було зроблено півроку тому людиною з вигаданим прізвищем.
— Все зрозуміло, — сказав Скала. — Це тонко продумана система оплати за шпигунські послуги. Талони виписано на різні суми, отже, не треба ні підписувати чеки, ні відраховувати банкноти. Що й казати, пані Госсарт щиро відшкодувала Мілнеровій розбите дзеркало. Можна собі уявити, яку коштовну річ вони розшукують. Невже пані Госсарт так само розрахується й з Клімовою?
Мати Віри Клімової була вже не на жарт занепокоєна відсутністю дочки. Ми вирішили не говорити їй правди. Вона б негайно побігла до посольства, а це було б тільки на руку пані Госсарт.
Віра Клімова могла добровільно залишитись у пані Госсарт, зустрівши там Арнольда.
Ми навіть не припускали думки, що її тримали там силоміць.
В середу ранком Скала повідомив мені додаткові факти з біографії Гадраби. Напередодні мюнхенських подій[7] Юліус Гадраба лікувався в Словаччині. В той час він був службовцем відділу фоторепортажу тодішнього міністерства народної оборони. У зв'язку з загостренням міжнародного становища Гадраба залишив курорт і повернувся до Праги. За станом здоров'я йому продовжили відпустку, і він поїхав на село. В Празі ще й досі живе його стара тітка. За нею доглядає жінка, яка особисто не знає Гадраби. У тітки зберігаються листи й вітальні листівки, що їх колись надсилав племінник.
— Ми їх позичили на деякий час, — сказав Скала. — Нас зацікавили поштові штемпелі. З них видно, що незабаром після 15 березня[8] Гадраба перестав писати своїй тітці. В роки війни він щось раз чи два приїздив до неї, але стара вже не пам'ятає, коли це було.
Яндера в той час працював в газетному видавництві. Як бачите, в їхньому житті є дещо спільне. Гадраба, звичайно, мав відомості про колишнє міністерство народної оборони. Можливо, цим він і зробив послугу глінківцям,[9] а вони віддячили йому тим же. Виготовити фальшиві документи на ім'я Яндери не становило труднощів. Але поки що все це тільки наші здогадки…
Недарма полковника тривожила поранена нога. Надвечір по небу поповзли низькі чорні хмари. Ніч обіцяла бути темною. Кращої нагоди для переходу кордону годі було й чекати.
Полковник доручив мені нагляд за зоною річки Бероунки, а сам очолив охорону аж до Чесько-Моравської височини.
Чорні повітряні кулі хоч і були нам знайомі, але залишалися ще новинкою. Ворог почав застосовувати їх зовсім недавно. Розгадати їх секрет «допоміг» нам один із непрошених гостей, який обрав саме такий вид повітряного сполучення.
Уподобавши зручну місцевість, порушник випускає з оболонки повітряної кулі певну кількість газу і, користуючись нею, немов парашутом, приземлюється. Звільнена від вантажу, куля швидко піднімається в повітря і зникає.
Тоді порушник дістає з чорного силонового мішка запасний одяг, лопату, портфель, знімає з себе маскувальне вбрання, ховає його в мішок і закопує.
В портфелі лежать гроші, посвідчення, ліхтарик та інші речі. Порушник бере з собою паспорт, певну суму грошей, кладе у спеціальну кобуру під пахвою пістолет. Решту речей залишає в портфелі і ховає його. Той гість, якого ми затримали раніше, мав із собою портативну рацію.
Спалювання тіла Бедржиха Фієдлера в крематорії було призначено на середу опівдні. Єдиний вінок купили від себе Йозеф Бочек і Юліус Гадраба. Більше ніхто не висловив свого співчуття з приводу смерті старого.
