стосується справи). Ми весело сміємось із дотепів блазня. Та ось мене хтось торкає за плече і змовницьки шепче на вухо. Я пізнаю Гонзика Тужиму. Сміється, як місяць уповні.
— Пані Криштофова прийде завтра о десятій, — каже самими губами.
Він шукав мене дома, в кафе, де я часто вечеряю, і в сестри.
Цей Гонзик — прямо-таки незвичайний хлопець. Запрошую його до столу і пригощаю вином.
На другий день він особисто заводить до мене в кабінет якусь даму. Це пані Криштофова. Їй вже за п'ятдесят.
Повна, дебела жінка з рідкими зубами і густо нафарбованим лицем. Волосся рудого кольору. Постава колишньої красуні. У вухах коштовні сережки, навкруг шиї кольє, а на пальцях дорогі обручки. Зайшла з таким виглядом, ніби чекала, що я поцілую їй руку. Та слід було їй одкрити рот, як від фальшивої величності й сліду не зосталося.
— Лебрун? — кинула з презирством. — Гм! Жахливий пройдисвіт. — І показала свої рідкі зуби.
Поволі з'ясовується, що й свого колишнього чоловіка вона не любить. Починає теревенити казна-що.
— Я — друга жінка Давида. Гм! З Лебруном йому не треба було зв'язуватись. Я була проти. Якщо вам потрібні факти про їх підступність — будь ласка. Правда, вони платили, щоб я мовчала. Мені здається, що Лебрун крав усілякі папери, які потім використовувались з метою шантажу.
— Чекайте, — кажу я, — чому ж ви не викрили їх ще тоді?
— Цим я тільки б нашкодила їм і собі… До того ж, мені не все було відомо, та й гроші деякі перепадали, поки не з'явився цей Лебрун.
Так, вона знає, що робить, думаю я, і питаю:
— Даруйте, але потім ваш чоловік розійшовся з ним, чи не так?
— Потім він розійшовся зі мною! — сердиться пані Криштофова. — З Лебруном вони спілкувались і далі, а після закриття контори робили свої темні справи таємно. Адже Криштоф і потім зрідка надсилав мені гроші.
Пані Криштофова гнівно продовжує свою обвинувальну промову. Не каже, чому вони розійшлися з Криштофом, зате намагається переконати мене, що Давид Б. Криштоф теж утік би закордон, якби не його природжена боягузливість. Певна, що коли тікав Лебрун, Давид Б. Криштоф казав йому: «До скорого побачення». Гм!
— Отже, — питаю я з чарівною посмішкою, — по-вашому, вони й зараз підтримують дружні стосунки?
Вона з переконанням відповідає:
— Звичайно! Але як вони здійснюють це практично, не відаю. Можливо, переписуються.
Оскільки вона не раз бачила Лебруна, то й описує його докладно. Загалом її словесний портрет співпадає з Криштофовим. Мені ще довго не вдається її зупинити.
Закидає мене питаннями. Наприклад, хоче знати, чи має вона право на деякий відсоток з достатків свого чоловіка.
Коли ж, нарешті, пішла, я занотував прикмети Лебруна. Їх потім видрукують і розішлють, куди слід. Це зробить Гонзик, який давно вже є моїм особистим секретарем і який з деякого часу дуже цікавить мене.
Думати про швидке завершення справи — це тільки пустий оптимізм.
Допитую цілу зграю відомих агентів. Усе це малоцікаві люди. Ніхто з них не знає Лебруна.
Найбільш небезпечні шпигуни, звичайно, чули про нього і навіть зустрічалися з ним. Вони знали його під різними кличками: Гедин, Долина, Галин, Голлер тощо. «Поштар», затриманий біля тайника, перший наштовхнув мене на думку, що деякі з цих імен є псевдонімами Лебруна. Збігаються й поверхові описи цього злочинця.
Я чомусь певен, що Лебрун готує якусь велику диверсію. Поки що він тільки вивчає можливості. Уважно зважує кожну дрібничку. Дехто з затриманих бачив його день тому. Зрозуміло, він, як завжди, носив інше прізвище. Зустрічі відбувались у певних місцях: кафе, автомати. А зовсім недавно один емігрант, який дістав амністію, пізнав на зимовому стадіоні групу з п'яти юнаків, що з ними він колись навчався в шпигунській школі. Він дав знати, кому слід, і непрохані гості потрапили за грати. В кишенях у кожного знайшли по два пістолети й багато патронів. Вони одразу зізналися, що на стадіоні мали зустрітися з Долиною. Та він своєчасно втік. Що то був він, я вже тепер не сумніваюсь.
Свідчень і описів набралося вже досить, проте з них ще не видно, що затіває Лебрун.
З голови не виходить і інше: код ВХ-222 видав той, хто його не знав. У мене виникла абсурдна і досить ризикована підозра. Цікаво, чи є в ній хоч який-небудь сенс? Знову пригадую всіх знаменитих розшифрувальників. Один з них, мені здається, має до нашої справи безпосереднє відношення. У мене аж холоне в животі!
Прийшов збуджений Карличек. Доповідає все, що з'ясував:
— Довелося-таки добре попотіти! Криштоф вміє влаштовуватись. Мешкає у адвокатської вдови, квартира якої складається з чотирьох кімнат. Центральне опалення. Там ще троє пожильців. Проте, на мій погляд, лише пан Криштоф користується її особливою довірою.
Тепер про інше. Офіційний достаток Криштофа невеликий. Вдова підгодовує його. Крім того, він і досі займається розшуком. Часто приймає одвідувачів, кудись зникає на кілька днів. До всіх, хто ходить до нього, вдова вже звикла. Спокійно одчиняє їм двері.
— Хто тобі все це розповів?
— Вона сама, — з гордістю каже Карличек. — Криштоф зараз у Празі, і ми видали себе за клієнтів її пожильця. Вона повірила. Криштоф повернеться завтра або по-завтрьому.
— Куди він поїхав?
— Цього ніхто не знає. В четвер його викличуть до суду — як свідка.
— Розшук, перевірка чи якісь свідчення?
— Нічого подібного, — махає рукою Карличек. — Криштоф їхав у таксі, і їхня машина потрапила в аварію. Обкрутилася на льоду і вдарила п'ятитонку. Із кузова вантажника стирчали якісь залізні прути. Один із них розбив переднє скло й проколов на смерть таксиста. Жонатий. Має двох дорослих дітей. Жахливо, еге ж?
— Так, — киваю я.
Бачу, Що Карличек ще не все сказав. Мовчки чекаю.
— Позаду шофера сидів Криштоф і ще якийсь пан. Їх навіть не зачепило.
— Де тобі сповістили ці подробиці?
— В автоінспекції.
— Чому?
— Позаду шофера, крім Криштофа, сидів ще якийсь
пан…
— Ти вже казав.
— Ну от. До місця аварії підбігло декілька чоловік. Криштоф і той, інший, вийшли з машини…
— І тепер їх викликають як свідків?
— Лише Криштофа.
Я втратив терпець:
— Точніше, Карличек, що ви плутаєте!
— Одну хвилинку. Той, другий, кажуть, заявив: «Я не їжджу в таксі, щоб не запізнюватись. Пішки завжди надійніше». І після цього щез у натовпі. Криштоф зостався один.
— Ну й що?
— А те, що другого пана ніхто не знає.
— Навіть Криштоф?
Карличек киває.
— Навіть Криштоф.
Він пояснив, що на зупинці стояло лише одно таксі, і вони довго сперечались, хто з них поїде. Потім погодились їхати разом.
— Ти вважаєш, що вони знайомі?
— Так, — загадково всміхається Карличек. — Певен, що Криштоф добре його знає і не хоче цього виказати.
— На бога, Карличек, чому ти так вважаєш?
— Тому, — сміється він, — що я не певен, що отой пан не Людвик Лебрун.
Я не витримую:
— Ти що, навіжений!
— Чому? — питає мій помічник. — Що ж тут несподіваного?
— Так, так. Краще б ти зайнявся розшуками телефонного абонента 29 511.
Я починаю гортати папери на столі, вдаючи, що мене такі розмови більше не цікавлять. Раптом чую, як Карличек б'є себе рукою по лобі.
— Ну, що там іще? — питаю байдуже.
— Який же я недотепа! — виголошує Карличек. — Забув повідомити, що номер того таксі Р-29 511…
Я ледве стримався, щоб теж не ляснути себе по лобі. Та не слід гарячитись! Може, той номер має зовсім інше значення?
Так, є над чим помізкувати! Хоч я людина доволі врівноважена, але, признаюсь, звістка Карличка заставила шалено заколотитися моє серце. Адже такий збіг номерів телефону й авто не міг бути випадковим. Запис у телефонній книзі Марти Вальтерової, так старанно витертий, мабуть, і є номером таксі, повідомлений їй телефоном. Марта Вальтерова — донька Лебруна, якого, в свою чергу, добре знає Давид Криштоф. Останній виявляється попутником незнайомого пана, що їде в таксі, номер якого записує в своїй телефонній книзі шпигунка Вальтерова… Так, цей клубок не легко буде розплутати!
Ну, що ж! Хтось надіслав мені листа із натяком, що ключ до таємниці знаходиться в шкатулці Марти Вальтерової. Чи не нагадує це часом дитячу гру в хованки? Вашек Небеський думає, що в тій шкатулці під сигаретами ховали якісь папери. Цей лист теж наголошує на цьому. Проте на ньому не виявлено жодного відбитку пальців, що свідчить про надзвичайну обережність кореспондента. Спеціалісти твердять, що листа надруковано на звичайній канцелярській машинці, і радять шукати її в громадських конторах. Ми, звичайно, знайшли ту машинку. Але на ній теж — жодного сліду. Мабуть, той чоловік мав на руках гумові рукавички.
Знову невдача! Зрозуміло, що я залишив там свою людину — хай передруковує «Трьох мушкетерів» або щось інше, — на той випадок, якщо «кореспондент» знову захоче написати листа про шкатулку…
Я знову й знову думаю про шкатулку. Вашек твердить, що вранці вона була ще на столі, а через годину після смерті дівчини в квартирі Вальтерової була держбезпека. І яким чином, шкатулка могла щезнути лише між цими двома подіями. Хтось, крім Вашека, теж, очевидно, мав ключа до мешкання Марти. Ми обдивилися кожну щілинку, але так нічого й не знайшли.
Виникло кілька припущень, і одно з них — досить переконливе. Скидається на те, що хтось зичить нам добра, отож він і звернув нашу увагу на шкатулку.
