Давид Криштоф поїхав, але в четвер він має свідчити перед судом… Кидаю все й біжу в управління міського транспорту.
Ім'я водія, котрий загинув під час аварії, Еміль Маржак. Він водив по черзі кілька машин, одна з них мала номер Р-29 511. Помер у віці п'ятдесяти літ. На службі нічого поганого за ним не водилося. Маржак був одним із найкращих водіїв на далекі відстані. Любив їздити «навпрошки», як висловився мій співбесідник, що до деякої міри збільшувало його платню.
Поволі у мене склалося деяке припущення щодо цього, та я поки що зоставлю його при собі. Він, очевидно, був дуже спритною людиною, якщо не зважати на цю фатальну необережність! У 1928 році, повернувшися з армії, Маржак продав свій будиночок, що його дістав у спадок, і купив собі стареньку машину, яку переобладнав під таксі.
За вісім років Маржак став господарем автопарку з сімох машин. Після війни хотів знову взятися за це, але несподівано вступив у комунгосп. Сам він пояснював це так: «Треба ж було якось влаштовуватись. Для того й на світі живемо».
До своїх обов'язків Маржак ставився без особливого захоплення. Політикою не цікавився. Один його брат живе за кордоном.
Відвідую вдову Маржака. Зі мною — дільничний міліціонер. Бесіда має бути неприємною, як і з Вашеком Небеським. Та ця жінка вже, мабуть, змирилась із своїм становищем.
Вона зараз сама. Молодший син вчиться у виноробній школі за тридцять кілометрів од Праги, старший — працює електротехніком. Маржакова веде себе якось дивно, весь час мовчить. Створюється враження, що причиною нещастя вона вважає щось зовсім не конкретне, якусь надприродну силу. Їй років сорок п'ять. Але виглядає вона значно молодшою: струнка, чорнокоса, з сліпучо-білою шкірою.
Ми сидимо в світлій кімнаті, обставленій не по-сучасному, але цілком пристойно. Я цікавлюсь, чи не зосталися після Маржака якісь папери.
— Я все оддала, — каже жінка, яка весь час намагається приховати хвилювання, викликане нашим візитом.
Спокійно й спроквола я пояснюю їй, що мене цікавлять не посвідчення Маржака, а його особисті речі. Вона здивована. Здається, навіть трохи образилась. Тоді я звертаюсь з підкресленою чемністю:
— Ми натрапили на слід злочинців, пані Маржакова, і ви можете зробити нам послугу. Ваш покійний чоловік, в силу своїх обов'язків, зустрічався з багатьма людьми, чи не так?
— Так, — схвильовано каже вона.
— І от якось він зіткнувся з людиною, яка втягла його в свої темні справи… Можливо, пан Маржак нічого й не підозрював… І все ж ми сподіваємось, що серед особистих речей вашого чоловіка є певні свідчення цього знайомства.
— Свідчення? — схвильовано питає пані Маржакова. — Мій чоловік нічого такого не зберігав! Ось, коли хочете, подивіться.
Вона з обуренням підійшла до старого письмового стола, який, очевидно, перекочував сюди з якоїсь контори. Рвучко висунула одну за одною всі шухляди.
— Можна поглянути? — чемно запитую я.
— Так, так, звичайно!
Я починаю огляд, намагаючись ні до чого не торкатися руками.
— Будь ласка, — звертаюся до хазяйки, — ви тут не бачите чого-небудь такого, що нагадувало б вам Криштофа або Вальтерову?
Маржакова дивиться на мене з попередньою неприязню, та в голосі її я вловлюю спокій.
— Оскільки мені відомо, ні, — відповідає вона.
Переді мною старі листівки, листи, конверти, рахунки, відомості, зламана авторучка та інший мотлох, який назбирується в кожному письмовому столі, коли його роками не чистять. Правду кажучи, я й не сподівався знайти що-небудь цінне для нас. Якщо воно тут і було, то про нього вже потурбувались. Намагаюсь по речах уявити собі характер Маржака. Чіпляюсь за кожну дрібничку. Ось щипці, дві малесенькі викрутки, паяльник — речі, якими під час лагодження авто ніхто не користується. Водій Маржак був дивак. З Лебруном він міг зіткнутися цілком випадково. Криштоф або хтось інший міг умовити його одвезти Марту Вальтерову до тайника і потім повідомив їй номер таксі. Одначе мені чомусь підозрілі оті поїздки на далекі відстані, та й поведінка вдови мені не подобається.
В одній із шухляд, серед огризків олівців, пляшечок з-під чорнила і старих гумових печаток, я бачу річ, яка заставляє бурхливо забитися моє серце, — цоколь радіолампи. Верхня частина відсутня.
Непомітно для пані Маржакової кладу його до себе в кишеню. В око впадає напис грецькими літерами «Гамма» і число 414. Хоч я ніколи не був пристрасним радіоаматором, проте моїх знань цілком досить, щоб встановити — такі лампи вживаються для радіопередавачів.
З підкресленою чемністю кажу:
— Пробачте, пані Маржакова. Дякуємо вам за все. Але для нас тут немає нічого цікавого.
Бачу, як вона заспокоюється і навіть запрошує нас оглянути іншу кімнату. Перше, на що я там наштовхуюсь, — саморобний радіоприймач. Він дивує нас своїми розмірами. Тепер я розумію, чим захоплювався Маржак. Та не кажу про це жодного слова, хоч і помічаю слід зірваного кабеля, який ще зовсім недавно простягався над підлогою.
Чемно вклоняюсь, і ми виходимо.
Моментально Гонзик Тужима, на прізвисько Тужка, дістає наказ. А згодом до мене в кабінет заходить досвідчений експерт. Він крутить у руці цоколь і потім каже:
— «Гамма-414» — це лампа для передавача, який працює на коротких хвилях до тисячі ват.
— А можна поставити її на аматорський передавач?
— Можна, — відповідає експерт. — Це так званий індуктор з стабільним вібратором. Варт лише цією цяцькою впіймати потрібну хвилю, і вона вже нікуди не втече. Як бачите, зручно і досить практично.
— Дякую. А чи не поїхати нам ще в одне місце?
— З охотою.
Ми їдемо на завод, де працює старший син Маржака Еміль. Викликаємо його з цеху. До нас підходить червоний, насуплений хлопець.
— Знову відносно тата? — незадоволено запитує він.
Я киваю.
— Скажіть, ви що-небудь петраєте в радіо?
Він кидає на мене стривожений погляд і несміло каже, що так.
— Ну, а ваш батько, — одверто питаю я, — був пристрасним аматором радіо?
Нігті правої руки хлопця вгризаються в долоню. Та я й виду не подаю, що бачу це.
— Мій батько? — перепитує він. — Так, у вільний від роботи час він цим захоплювався.
— У нього був передавач?
— Передавач? Ні, у нас був лише приймач.
Бачу, що хлопець злякався. Спокійно кажу:
— Не бійтеся, пане Маржак. Передавача у вас немає — його вже хтось розібрав.
— Розібрав? Хто? Я?!
— А хто ж? Якби ми ліпше пошукали, то, може, знайшли б там і не такі речі, як ось ця.
Я розкриваю долоню й показую йому знайдений цоколь.
— У спальні ваших батьків було прокладено кабель. Від нього лишилась тільки смуга й дірки на плінтусах. Куди ви діли його?
Хлопець похилив голову. Потім ледве чутно мимрить:
— У тата не було дозволу.
— Я знаю це, пане Маржак.
— Він намагався його дістати…
— Не брешіть. Його передавач працював нелегально. І робив він це цілком, свідомо.
Хлопець зізнається в усьому. Він запакував передавач у ящики з-під вугілля і заховав у сараї.
— Ходім, — кажу я, — подивимось та поговоримо про все як слід.
Усе йде як по маслу. Мої люди взяли передавач. Він так виглядав, ніби вже ніхто не збирався ним користуватись. Еміль клявся, що вони хотіли щонайскорше позбутись його. Експерти повідомили: у передавачі багато закордонних деталей.
Ніхто з сім'ї вже нічого не приховує. В шпигунстві батька вони участі не брали. Всі передачі він ловив своїм «аматорським» приймачем. Членам сім'ї нічого не казав, дома теж його ніхто не навідував. Правда, іноді, потираючи руки, вигукував:
— Нічого, скоро повернуться старі часи!
Маржак приховував од сім'ї всі свої знайомства, серед яких знайомство з Криштофом було для нас особливо цікавим. Більше про діяльність Маржака нам зараз навряд чи вдасться дізнатись, але ми вже намацали дві ланки в організації Лебруна. Це, безумовно, насторожить і шпигунів.
Уявляю собі, як буде триматися Давид Б. Криштоф. Адже завдяки фатальному номеру 29 511 він потрапив на слизьке. Я майже певен, що він спокійнісінько повернеться до Праги: про розкриття таємниці номера йому невідомо, а операцію з Маржаками проведено надзвичайно обережно.
Я наказав радистам чатувати вдень і вночі біля передавача. Одначе прийняти що-небудь для Маржака їм так і не вдалося. Чи то через якісь технічні перешкоди, чи, може, шпигуни притаїлися після історії з Мартою. Крім того, якщо Давид Криштоф знає більше, ніж мені здається, можна чекати, що він обов'язково щезне. Куди він поїхав — установити не вдалось. Мабуть, краще діждатися того дня, коли він з'явиться до суду. Цікаво, прийде він туди чи ні?
Я відвідав Вашека Небеського. Він лежить, заклавши руки під голову, й бездумно дивиться в стелю. Обличчя жовте, неголене. Нічого не їсть, лише смокче одну за одною сигарети. В очах поблискують хворобливі іскорки.
Я тихо кажу:
— Ти, хлопче, їдь собі, відпочивай. На свіжому повітрі тобі стане легше. А ми тут і без тебе впораємось.
— Нікуди я не поїду. Облиште мене в спокої.
Спускає ноги й сідає. Сердитим рухом одсовує тацю, що на ній двірничка поставила йому їжу. Шинка вже аж позеленіла.
— Мені й тут є чим займатись!
Бачу, що він уже не в силі тримати себе в руках.
— Ні, тобі тут нічого робити!
Та він уперто мотає головою.
— Не можу повірити, щоб Марта померла, не написавши мені прощального листа! Я жду його! Він обов'язково надійде!
