мене шарахалися врізнобіч якісь пташинки, двічі я злякав на схилах звірків, схожих на наших зайців. Для космобіолога на Ейвілеусі було щось цікаве, а от для нас зі Сташеком… Колонія «Люкс», заради якої ми сюди прилетіли, згинула, не лишивши по собі ніяких слідів.
Під обід Сташек прочесав свою зону і пішов на поміч Бернардові. У мене справи просувалися значно повільніше: доводилося обдивлятися то пагорби, то ущелини. Сонце пекло нестерпно, реактивний жилет тиснув плечі, мов свинцевий. Я пив великими кухлями ситро, хлібний квас і взагалі всі прохолодні напої, які тільки міг уявити. Коли появилися Бернард і Сташек, мені зосталося прочесати не більше чверті квадрата. З пагорба, на якому ми присіли відпочити, вже виднілася пустеля.
— Може, вони вирішили оселитися в пісках? — невпевно спитав Бернард, але затнувся й почервонів під нашими виразистими поглядами. Від збентеження він кинувся за «зайцем», що промайнув у ярузі, зробив кілька двадцятиметрових стрибків і провалився крізь землю — у буквальному розумінні слова.
— Агов, Бернарде, що з вами? — злякано гукнув я у мікрофон.
— Тут якась печера, — відповів космобіолог слабким голосом. — Зовсім темно… Я, здається, покалічив собі ногу…
Ми підлетіли до місця, де так несподівано зник Бернард. Вхід у печеру перегороджували брили синюватої глинистої породи.
— Егей, Бернарде, ви влаштували невеличкий обвал, потерпіть трохи, ми розчистимо прохід! Поки що матеріалізуйте собі ліхтар.
Ми скинули реактивні жилети й взялися до роботи. Увесь схил яруги був у небезпечних тріщинах. Доводилося діяти дуже обережно.
— Алло, алло, я бачу прозорі ящики, — пролунав у навушниках збуджений Бернардів голос. — З маслом, з сиром, з ковбасою… Два штабелі, до самісінької стелі. Поміж них — прохід. Слухайте, там далі хтось є! Щойно промайнула тінь, о, я бачу, як світяться очі…
— Спокійно, Бернарде, ми поряд, — закликав я космобіолога, підіймаючи трипудову брилу. — Це світлячки, не варто про них думати!
— Ой, Воно наближається!
Ми зі Сташеком доклали спільних зусиль і дружно відкотили вбік останню глинисту брилу. Бернард, забувши про ушкоджену ногу, вистрибнув назовні, як корок із пляшки. Сказати, що на ньому не було лиця, — виходить, нічого не сказати. Скидалося, ніби за ним женеться банда Алі-Баби у повному складі. Але з печери показалася хирлява, дуже волохата істота у вельветових штанях із заклейками та в накинутій прямо на голе тіло дамській горжетці. На шиї теліпався сріблястий ланцюжок, на ньому — жовте ікло якоїсь тварини. Істота зажмурилася, пошкребла фіолетовими нігтями груди й тричі чхнула — певно, од свіжого повітря. Потім грайливо підморгнула до нас:
— Х-лло, чваки! Пошмалить!
Ми ввімкнули вмонтовані у наші шоломи універсальні космічні транслятори. Вони зв'язалися з бортовим комп'ютером, і той вмить переклав:
— Хелло, чуваки! Привіт, хлопці! Чи не знайдеться закурити?
— Ми не куримо, — відповів я. — Як вас звати?
Чвак пихато тицьнув себе пальцем у груди:
— Боб!
— Ви з колонії «Люкс»? Де решта?
Чвак склав два пальці у вигляді хреста. У його нахабнуватих очах промайнуло щось схоже на смуток.
— Ви хочете сказати, що вони загинули?! — вигукнув я. — Але від чого?
Боб не вшанував нас відповіддю.
— Віскі? — спитав він, прицмокнувши язиком. — Жуйка? Чвихи?
— Чи є у вас віскі, жувальна гумка? Чи прилетіли з вами дівчата? — байдуже переклав комп'ютер.
Діставши негативну відповідь, чвак втратив до нас будь-який інтерес і заховався у свою печеру.
— Ну й тип! — зіщулився Сташек, — Аж не віриться. Часом це не витвір уяви нашого поважаного Бернарда?
— Що ви, — обурився космобіолог, — нічого такого я не зміг би собі уявити!
— Хлопці, — попрохав я, — стримайте емоції. Коли ми хочемо довідатися, що сталося з колонією «Люкс», треба піти до Боба. У вас, Бернарде, мав бути спирт, — чи не погодитесь дати півсклянки?
— Не чіпляйся до людини, — промовив Сташек з докором. — Ти що, забув, де знаходишся?
Він зробив кілька легких пасів рукою і як витівник подав мені пляшку з безбарвною рідиною.
— Можеш не нюхати. Ректифікат.
— Цур тобі, — пробурмотів я, намагаючись приховати збентеження, — ніяк не звикну до тутешнього солодкого життя.
— Бажаєте жуйку? — натхненно вів далі Сташек. — Будь ласка! Ось ця з лимонним присмаком, а ця — з м'ятним. Щодо сигарет, то наша фірма пропонує кілька сортів на вибір…
— Доволі! — заволав я, — Дай мені ліпше відповідь на питання: навіщо Бобові канючити? Адже науявляти собі вдосталь сигарет чи тієї ж таки жуйки — справді дрібниця. Може, ви, Бернарде, проллєте світло на цю загадку?
— Спробую, — мовив, подумавши, Бернард. — Але для цього нам доведеться, — він здригнувся, глянувши на печеру, — поговорити з Бобом іще раз.
Чвак сидів біля підніжжя своїх продовольчих пірамід навпочіпки і наминав кільце копченої ковбаси. При нашій появі він глухо загарчав і напружився, як перед стрибком.
— Приємні новини, Бобе! — миролюбно вигукнув я і показав йому пляшку. — Ми дещо для вас знайшли.
— Віс-кі! — простогнав чвак і втупився у пляшку, мов зачарований.
— Вгадали! Ви його одержите. Але спершу розкажіть нам про всіх, хто прилетів сюди з вами. Через що вони загинули? Хвороба? Хижаки? Стихійне лихо?
Чвак, не спускаючи очей з пляшки, знову взявся за ковбасу.
— Мені здасться, ви переоцінюєте його можливості, — стиха мовив Бернард. — Для людини, яка протягом двадцяти років сприймала дійсність лише язиком та піднебінням, ці поняття надто складні. Спробуйте почати з яскравого гастрономічного образу, може, це викличе в його голові хоч якийсь розумовий процес. А я, щоб вимкнути свою уяву, заткну, даруйте, вуха.
Я помізкував.
— Як там у Чехова? Якщо взяти молоду качку… та засмажити її, та з картоплею, та щоб картопля була дрібно нарізана, та щоб підрум'янилася… Ось вам тарілка, Бобе, уявіть на ній усе це. Думайте, сміливіше! Ви бачите форму, колір, відчуваєте приємні пахощі… До віскі потрібна закуска, — уявіть же щось, хай вам грець!
Чвак старанно наморщив лоба, але тарілка була порожня.
— Не виходить? Тоді уявіть, що можете. Шматочок сиру, ковбаси… Черствий сухар, нарешті. Уявіть — і пляшка ваша!
Чвак вбирав тарілку очима. На її фаянсовій поверхні виникли розпливчасті контури чогось невиразного і тут-таки розтанули, наче дим. Чвак відкинув тарілку і встав.
— Віскі! — гарикнув він і простяг руку.
— Ви не виконали умови, Бобе.
— Віскі! — повторив він погрозливо і раптом вихопив з кишені ножа.
Я не встиг зреагувати на витівку Чвака: Сташек відгородив його, як тигра, металевою кліткою.
— Посидьте трохи, Бобе, заспокойтеся. Шкода, що до найближчого зоопарка так далеко.
Ми вийшли з печери. Слідом за нами линув струмінь каламутних вигуків. Комп'ютер-перекладач спантеличено мовчав.
— Слухайте! — зупинився Сташек. — Я, здасться, зрозумів, куди поділися чваки. Вони просто позагризали одне одного.
— Ви помиляєтесь, Станіславе Андрійовичу, — заперечив Бернард несподівано твердо. — Ніхто нікого не вбивав. Швидше всього їх усіх убила повна бездіяльність.
— Неробство?
— Так. Це був їхній ідеал. Уява годувала їх, напувала, одягала, і вони розраховували, що так буде вічно. Але ж уява — не просто дар природи. У нероб ця властивість мозку згасає, вироджується. А чваки протягом багатьох років не ударяли, як то кажуть, пальцем об палець.
Бернард, незвичний до тривалих монологів, закашлявся, матеріалізував собі склянку води.
— …І ось одного разу, — підхопив я, — вони змогли уявити не більше, ніж мумія в єгипетському саркофазі. Ефект Мак-Корміка перестав робити їм подарунки. А трудитися ці люди були вже нездатні — ні розумово, ні фізично.
— Як же вижив Боб? — помовчавши, спитав Сташек.
— Він виявився спритнішим за інших і вчасно приховав узяте з Землі продовольство. Цих запасів йому вистачить до смерті…
Бернард подивився на сонце.
— Скоро вечір. Чи не допоможете ви мені наловити представників місцевої фауни?
… Після зльоту ми з Сташеком кинули жеребок. Перше чергування припало йому. Я витягся на ліжку, втішаючись майбутнім чотиригодинним сном. Перед очима промайнули картини минулого дня: блакитні пагорби, лабіринт яруг, нейлонова сітка з дрібними звірятами і… фізіономія чвака, захопленого жуванням сухої ковбаси… Одігнавши від себе обридливе видіння, я безтурботно зітхнув. Уперше за троє діб можна спати спокійно.
— Андрію Миколайовичу, — пошепки озвався з верхнього ліжка Бернард. — Ви звернули увагу, які у Боба руки? Великий палець майже не відрізняється від інших. А щелепи?
— Бернарде, — я говорив якомога безтурботніше, — щось мені зовсім не хочеться спати. Чи не зіграти нам у шахи? Цур, мої білі…
СУПЕРЕЧКА
Боб Шоу вважав себе невдахою. Він навчився гарно зав’язувати краватки, а вони вийшли з моди, він завоював прихильність головного редактора, а той поступився своїм місцем кібернетичній машині. Щоправда, новий редактор також цінував Боба, але не за швидкість реакції і невтомність — цим машину не здивуєш. Шефові імпонували широкі зв’язки Шоу в ділових та наукових колах, які той уміло підтримував. Їм, цим зв’язкам, Боб завдячує своєю поїздкою на Місяць і сенсаційним репортажем про нечуваний моральний занепад на зворотному боці «світила закоханих». І знову-таки завдяки цим зв’язкам він, єдиний з журналістів, дістав запрошення до професора Кувиркота на його новий експеримент.
У професоровій вітальні зібралося невелике, але поважне товариство: відомий психолог доктор Боді, відомий промисловець містер Грейпфрут, невідомий представник відомого
