— Космічна контрабанда підвищеної небезпеки! — життєрадісно підказав Сташек.
Бернард застогнав од жаху:
— Ви не так мене зрозуміли. Я не брав його з Землі, даю вам слово честі!
Я глянув на космобіолога м'яким батьківським поглядом:
— Якщо ви зараз скажете, ніби впустили тигра в корабель під час польоту, то мені залишиться негайно оголосити вас на весь безмежний космічний простір Каєм Юлієм Цезарем.
Доручивши Сташекові провести розслідування, я пішов у кабіну, де пронизливо видзвонював комп'ютер, закликаючи до уваги. Я проглянув три пропоновані варіанти посадки, зостався ними невдоволений, змінив початкові дані і наказав розв'язувати задачу спочатку.
Тут я похопився, що ще й досі не снідав, і жваво уявив собі нашу традиційну яєчню з рожевими брусками шинки, як раптом… На пульті комп'ютера, немов на скатерті-самобранці, появилася сковорідка з яєчнею. Появилася нізвідки, з повітря чи з блиску зірок. Краї смачно підрум'янені, жовтки загусли якраз у міру. Я міцно заплющив очі, розплющив їх, — а видіння не щезало. Більше того, сковорідка тихенько потріскувала. Я обережно доторкнувся до неї і відчув під пальцями гарячий метал. У кабіні подразливо пахло камбузом.
Комп'ютер знову задзвонив. «Задача не має розв'язання, — горіло на табло. — Послабте обмеження».
– І ти, Бруте! — сумно сказав я комп'ютеру.
День починався невдало. «Добивши», нарешті, непокірну задачу, я скосив око на яєчню, підсвідомо очікуючи від неї якоїсь каверзи. Мої передчуття справдилися: яєчня безслідно зникла. А втім, слід лишився, — на світло-зеленому пластику пульта красувалася випалена пляма.
«Здається, в усьому винен я», — пролунало в мене у вухах зізнання Бернарда. Невже штучки з яєчнею — теж його? Може, він витівник? Ілюзіоніст-аматор, що спеціалізується на тиграх та яєчнях? Але пляма на пластику принаймні не вигадана, отже, сковорідка була?
— Алло, Андрію! — перервав мої роздуми збуджений Сташеків голос. — Постарайся зайти до каюти. Тут…
Його слова заглушило грізне ревіння.
Я кулею влетів у каюту й закляк на порозі: розкуйовджений Бернард підскакував то на лівій, то на правій нозі і вигукував якісь імена, а Сташек, увесь спітнілий, енергійно диригував його скоками.
— Придумай щось, — заволав Сташек, — він так довго не витримає! Головне — відвернути його увагу, щоб не думав! І-і-і — жіноче ім'я, і-і-чоловіче! І-і-і — раз, і-і-і — два!
— Тоня! Коля! Галя! Петя! — вигукував Бернард, ретельно задираючи йоги.
— Що тут коїться? — ошелешено спитав я. — Про що він не повинен думати?
— Про тигра! Варто йому уявити тигра — і той тут як тут. За Мак-Корміком. Вище! Голосніше! Три-чотири!
Я ляснув себе по лобі: як це я одразу не докумекав! Адже мені зі студентської лави була відома гіпотеза Мак-Корміка про те, що у деяких районах Всесвіту можливий «феномен матеріалізації ідей» — перетворення енергії у матеріальні об'єкти під дією інтелектуального поля особи. Багато хто вважав цю гіпотезу сміховинною, оскільки автор її не міг конкретно вказати, у яких саме районах Всесвіту вона має шанси підтвердитися. І ось ми, здається, потрапили якраз у такий район. Уява стає тут на якийсь час реальністю. Я пригадав, що читав Бернард напередодні увечері: книжка називалася «У пазурах тигра-людожера» чи щось схоже до цього. В усякому разі, з її обкладинки зловісно позирав хижак, як дві краплі води схожий на нашого нічного зайду. Я чітко уявив собі його ікла і, похопившись, швидко огледівся. Тигр, на щастя, не появився. Очевидно, межею можливостей моєї уяви була матеріалізація яєчні.
— Я… більше… не можу… — вичавив з себе Бернард, катастрофічно знижуючи темп стрибків. — Тікайте геть із цієї кімнати, замкніть мене на ключ, бо я вже бачу Його вуса!
Сташек мало не заволав з відчаю.
— Нема ніяких вусів! — категорично заявив він, дивлячись на Бернарда поглядом гіпнотизера. — Я їх поголив! Сядьте в крісло. Розслабтесь. Вам хороше і спокійно. Ви тримаєте в руці щось безневинне, наприклад, склянку з холодним молоком.
— Я вас благаю, — стріпнувся Бернард і впустив на підлогу матеріалізовану склянку, — не давайте мені поживи для небезпечних порівнянь! Молоко п'ють коти, а Він — із родини кошачих…
— Слушно, Бернарде, молока немає, — квапливо погодився Сташек. — У вас у руці квітка конюшини, ви вдихаєте її ніжні пахощі…
Бернард з жахом відкинув квітку:
— Ви наражаєте нас на загибель! Це ж найпростіший ланцюжок: конюшина — бджоли — мед — ведмідь, а звідси до Нього — один крок!
— Відпочинь, Сташеку, — рішуче втрутився я. — А вам, Бернарде, теж не варто себе мучити. Уявляйте, на здоров'я, свого тигра де завгодно в каюті, але ні в якому разі не там.
Я вказав Бернарду на вільний куток і жваво уявив собі в тому кутку клітку з легованої сталі. Невдовзі мій розрахунок виправдався: неслухняна уява космобіолога матеріалізувала тигра саме у тому місці. Страшний рик потряс каюту, але товсті прути клітки надійно захистили нас принаймні на деякий час. Сташек, який від надлишку вражень втратив мову, дошкульно ляснув мене по спині.
— Даруйте, — звернувся я до космобіолога, що стояв, винувато понурившись, — чи не буде ліпше, якщо ваші розважальні книжки полежать якийсь час у мене? Натомість можу запропонувати «Геометрію чотиримірного простору» — читання безпечне і вельми корисне.
На додачу відгородивши тигра стіною з броньованого скла, я вернувся у кабіну. Ейвілеус за час моєї відсутності значно побільшав і ви тіснив з поля зору останні зірки. Його поверхня мала два основних кольори: жовтий і голубий. Пустелі і моря! Сто шість чоловік, що обрали цю далеку й безрадісну планету місцем свого постійного мешкання, повинні були знайти для цього вагомі причини…
Автопілот уже виконував посадковий маневр. Корабель мав сісти у приморській оазі — єдиній зеленій плямці на видимій частині планети. За даними Зоряного реєстру саме там розташувалася колонія «Люкс». Проте стрілка бортового інтелектометра, націленого на оазу, твердо стояла на нулі. Ознак розумного життя у місці перебування колонії не помічалося, і це починало непокоїти мене.
Ми приземлилися у центрі оази, на квітучій луці. Я сумлінно обшарив інтелектометром усе довкола: пишні, вище пояса трави, зграйки кучерявих дерев, синюваті пагорби вдалині, — а стрілка приладу навіть не здригнулася. Попереду були пошуки. Бернард висловив гаряче бажання взяти в них участь, і я вирішив за краще погодитися. Тигр безславно дематеріалізувався й більше не набридав йому, однак залишати Бернарда у кораблі сам на сам з його буйною уявою було надто ризиковано.
Ми надягли реактивні жилети й один по одному зринули над оазою. Втім, сказати про Бернарда «зринув» можна лише з натяжкою: літав він, м'яко кажучи, як підстрелена гуска. Я відвів йому для прочісування найлегшу ділянку — берег моря, решту території поділили ми зі Сташеком.
Описуючи кола, я летів, тримаючи напрям на віддалені пагорби. Оранжеве сонце скотилося низько, і по луці гуляли довгі фантастичні тіні. То були тіні від дерев. Ні будови, ні антени, ні навіть купи сміття!
— Кавказ піді мною, один в вишині… — несподівано пролунало у мене в навушниках. Космобіолог аж підскиглював, — він був захоплений польотом.
— Агов, Бернарде, як розшуки?
— Чудово! Я почуваю себе птахом! А коли заплющую очі…
Я тільки глибоко зітхнув.
— Алло, алло, всі до мене! — заглушив Бернарда схвильований Сташеків голос. — Курс на сигнальну ракету!
Через хвилину ми стояли перед безладно розкиданими металевими контейнерами. Їх було понад півсотні. «Будинок розбірний», «Електростанція», «Інструменти» — вражено читав я на їхніх сріблястих боках. Більшість контейнерів ніхто не розпаковував, — вони були запломбовані!
— Ти щось уторопав? — спитав я Сташека.
— Н-ні, а ти?
Ми обережно ходили поміж контейнерами, як поміж сплячими бугаями. На кожному було тавро: «Колонія «Люкс». Що тут сталося? Чому переселенці не скористалися своїм багажем?
— Можна подумати, — стиха промовив Бернард, — що на них хтось напав.
— Це неможливо, — заперечив я, — на планеті немає розумних істот.
— Напасти могли звірі, — підтримав Бернарда Сташек.
— Не припускаю. Ви звернули увагу, що порожні лише продовольчі контейнери? Назвіть мені тварину, яка зуміла б розпакувати!
— Це могли бути морські павукоподібні, — замислено пробурмотів космобіолог. — О, ви не знаєте, на що вони здатні!
Погляд його розгорявся пекельним полум'ям і віщував незабарне побачення з павуками.
— Дурниці! — поквапно вихопивсь я. — Казки братів Грімм! Ваша гіпотеза так само схожа на істину, як верблюд… на їжака!
Я нишком підморгнув Сташекові: підтримай, мовляв, для загального добра, але він уже скипів і не помітив мого сигналу.
— Чи не зволите ви, — звернувся він вишукано, — викласти нам свою, значно ближчу до їжака, версію?
— Зараз ви її почуєте, — зопалу пообіцяв я, відчуваючи в голові цілковиту порожнечу. — Але спочатку давайте перекусимо: вже давно пора…
— Отже, — нетерпляче вимовив Сташек, прожовуючи сир, — кажи, ми уважно слухаємо.
Я матеріалізував собі стільчика і втомлено присів. Бернард, очікуючи, втупився в мене, — забув, хвала сузір'ям, про своїх павукоподібних. Я зрозумів, що відступати пізно. Доведеться вигадувати якусь гіпотезу. І тут мені спала до смішного проста ідея.
— Усі ці речі їм просто не потрібні, — заявив я урочисто. — Феномен Мак-Корміка — ось чому вони сюди прилетіли! Навіщо збирати житло, монтувати водогін та електростанцію, якщо усе це та тисячі інших речей можна тут мати без будь-яких утруднень, просто уявити собі їх на хвилинку! На Ейвілеусі не треба працювати, це ідеальне місце для безтурботного життя, щастя й процвітання.
Сташек недовірливо позирав на мене.
— Дивно ти якось міркуєш…
— Заспокойся, друже, я тут ні до чого, — так міркували ті, кого ми шукаємо. Пригадай: у Зоряному реєстрі вони числяться як люди без певних занять. Дармоїди, інакше кажучи. Не будете ж ви заперечувати, що на Ейвілеусі для них просто рай?!
— Казки розказуєш! — поблажливо усміхнувся Сташек.
— Як це — казки? — обурився я.
— А так. Дивись, що в тебе виходить. Дармоїди пронюхали, ніби на Ейвілеусі має місце феномен Мак-Корміка. Прибувши сюди, вони кинули свій багаж, взятий про людське око. Але харчами вони чомусь не погребували. Витягли їх з контейнерів, забрали з собою, хоч будь-якої хвилини, не кивнувши пальцем, могли мати найвишуканішу їжу. Де тут, прошу тебе, логіка?
Сонце заповзало за обрій. Одразу стало темно і холодно.
— Повертаймося до корабля, — запропонував я. — Пошуки й суперечки продовжимо завтра.
У кораблі Бернард повідомив нам, що йому зовсім не хочеться спати. Ми можемо лягати, а він почергує. Сташек поспішив скористатися цією пропозицією, я ж, подумки чортихаючись і ледве стримуючи позіхання, запропонував Бернардові зіграти в шахи: я не мав ні найменшого бажання прокинутися в обіймах павука. Шахи, як мені здавалося, спрямують Бернардову уяву найбезпечнішим шляхом. Про всяк випадок я називав слонів офіцерами.
Після сніданку (дві матеріалізовані відбивні для мене з Сташеком і томатне пюре для Бернарда) ми знову вилетіли на пошуки. Ранкова оаза не здавалася мертвою: кілька разів од
