Леонід Сапожников
У НАС В КІБЕРТОНІЇ
У НАС В КІБЕРТОНІЇ
Хмара з моря
Кібертонія… Кібер… Кібер… Чи не правда, у цьому слові є, щось технічне?
Кібертонія… тонія… тонія… Музичне в ньому теж є! Все пояснюється просто — в Кібертонії живуть музики та конструктори. Вони ніколи не сваряться одне з одним, не сперечаються, що важливіше — акорд чи контакт. Це, коли хочете знати, одні й ті ж люди.
Найобразливіше для мешканця Кібертонії — «він не знає, звідки береться електрика». І не менш образливо — «йому ведмідь на вухо наступив». Кібертонці дуже рідко вживають ці вислови, і лише капосні хлопчаки, які є навіть у незвичайній країні, уперто виводять їх крейдою на парканах.
Кібертонці так люблять музику, що навіть житла один час будували у вигляді інструментів. Є в них дім-рояль, у трьох ніжках якого бігають ліфти, і дім-акордеон, який можна стискати й розтягувати. Звів ці обидві споруди відомий архітектор Плінтус. Він був вельми здивований і ображений, коли новосельці надіслали йому колективного листа:
«Любий архітекторе, Вам бракує музичного слуху».
Виявляється, кришка рояля час від часу зривалася з підпори, і тоді бідолахи-пожильці думали, що настав кінець світу; в будинку ж акордеоні розгулювали такі жахливі протяги, що всі в ньому, від малого до старого, через хронічний нежить говорили в ніс. Поволі все якось уладналося: до кришки рояля прилаштували годинниковий механізм, і вона падала в будні рівно о сьомій ранку, а по неділях — о восьмій тридцять, отже, це вже була не кришка, а будильник. Для мешканців будинку-акордеона організували курси французької мови, і вони вчилися лише на добре й відмінно завдяки чудовій вимові.
Кібертонці всі до одного закохані в техніку і не втрачають нагоди щось удосконалити чи винайти. Дорослі кібертонці роблять великі винаходи, а дітвора — маленькі, але теж дуже корисні. Хіба не здорово мати надувну подушечку, сидячи на якій ви будете вищі за всіх? Її придумав кібертончик Сі спеціально для низьких на зріст кіноглядачів. А інший школяр запропонував зробити так, щоб автомобілі гавкали по-собачому. Він доводив, що такий сигнал необхідний марновірним водіям: жодна кішка не посміє перебігти дорогу перед їхньою машиною.
У Кібертонії, як і в будь-якій іншій країні, є свої свята. Вони не виділені в календарях червоним, усе залежить від погоди. Розпукає листя — починається Великий Весняний Маскарад. Випадає сніг — люди святкують День Першого Снігу. Часом погода кепкує з кібертонців — приморожує в травні, шпує дощиком у грудні. «Це все через оті електромагнітні поля!» — нашіптують у таких випадках місцеві кумасі.
Того пам'ятного для кібертонців грудня надворі були великі калюжі. Люди були похмурі, як і небо. На всіх перехрестях торгували модними калошами, — вони не рипіли при ходінні, а насвистували вальс «Осіннє листя». І ось, коли здавалося, що зима вже не з'явиться, радіо припинило свої звичайні передачі. Слухайте важливе повідомлення! — гучно й весело оголосив диктор. — За даними кібертонського бюро прогнозів завтра, 31 грудня, сподіваємося мінливої хмарності з опадами у вигляді снігу!»
Тут повсюди засурмили сурми, — це кібертонці, дорослі й діти, виявляли свою радість. А награвшись досхочу, вони кинулися готуватися до свята — діставати лижі, сани, ковзани… Ну, і, звичайно, купувати моркву, бо сніговиків у Кібертонії ліплять точнісінько так, як у нас. Лише один громадянин, на ім'я Невіртомущочуєш, якого кібертонці звали просто Невірком, взяв у руки не сурму, а телефонну трубку, і, набравши номер бюро прогнозів, спитав: «А ви певні, що сніг випаде?»
«Звичайно, — відповів черговий метеоролог, — адже прогноз складений електронною обчислювальною машиною!»
«А вона у вас як, цілком справна?» — спитав Невірко і, діставши ствердну відповідь, заходився шукати босоніжки.
За ніч ртутний стовпчик термометра зіщулився від холоду, і, коли кібертонці в яскравих спортивних костюмах висипали на вулицю, під ногами похрускував свіжий лід.
З півночі, від моря, наповзала чорна, як вугілля, хмара, та кібертонці знали, що вона несе з собою сніг, і бурхливо виявляли свою нетерплячку за допомогою ксилофонів. Ось хмара зачепилася за телевізійну вежу й зупинилась. Стало так темно, що довелося знову засвітити ліхтарі. Люди напружено дивилися вгору, кожен хотів раніше за інших побачити першу сніжинку.
— Летить, летить! — закричав рудий, як полум'я, Тирляль, знаменитий голубар. І справді, то завмираючи в нерішучості, то знову ковзаючи вниз, у небі танцювала сніжинка. Над нею друга, третя… Маленький хлопчик підставив долоню, і сніжинка опустилася на неї, наче парашутист. Хлопчик подивився на сніжинку і заплакав: «Мамо, мамо, вона чорна!» А сніг надав уже платівцями, густий чорний сніг, від якого поблякли ліхтарі і люди перестали бачити одне одного. Із жахом розбігалися вони по домівках, штовхаючись, падаючи, знову підводячись… Вони щільно причиняли за собою двері і, тремтячи від страху, вибивали на барабанах зловісне:
— Тр-ра-катан! Тр-ра-катан!
Бліді губи беззвучно повторювали те ж саме ім'я: Тракатан.
Хто такий Тракатан?
Старе прислів'я каже: «У сім'ї не без виродка», а прислів'я, особливо старі, ніколи не говорять намарне. От і в сім'ї кібертонців, лагідній і спокійній, був ще недавно свій виродок — конструктор Тракатан. Змалку він навчався в заморських країнах, не подавав про себе жодного знаку і раптом приїхав, низькорослий, відлюдкуватий, з двома валізами з крокодилячої шкіри. Кібертонці не одразу згадали, хто це такий, та й згадувати було, власне, нічого.
Тракатанові запропонували оселитися в одному з нових, прозорих будинків, але він відмовився і збудував собі на белебні, коло підніжжя гори Екстремум, залізобетонний особняк, обгороджений кам'яним муром. На дубових воротах з'явились таблички:
Доктор
тьма-пітьматичних наук
Професор Тракатан
У дворі зла кібернетична черепаха
Тракатан майже ніколи не виходив з дому і гостей у себе не приймав. Усе для нього купувала черепаха, запряжена в спеціальний візок на гумових коліщатах. Коли кібертонці підходили до неї ближче, вона шипіла і висолоплювала довгого, схожого на зміїне жало язика.
Кібертонці не розуміли, як може людина жити зовсім одна. Вони вирішили, що чимось образили Тракатана, і почали міркувати, як загладити свою провину. «Пошлемо йому в дарунок каніфоль, — казали вони. — Хай натирає смичок своєї скрипки». — «А звідки ви знаєте, що в нього саме скрипка? — заперечували інші. — Пошлемо йому краще арії з опер». — «Усе це не те, — перебивали треті. — Пісенника йому треба, пісенника!»
Тут зчинився страшенний галас, кожен відстоював свою пропозицію. Хто на скрипці, хто на віолончелі, а хто просто лементував на всю горлянку. Невідомо, чим би все це скінчилося, але тут примчав духовий оркестр по охороні громадського порядку, який заглушив галасунів старовинним маршем бронетанкових військ.
Щоб довго не сперечатися, можна підкинути монетку. Найкраще мідну: закотиться — не жаль. Але в монетки лише два боки, орел і решка, — а коли в суперечці беруть участь троє? «Гайда до електронної ворожки», — запропонував хтось, і всі радо підтримали: «Гайда!»
Електронна Зоряно-Папілярна Ворожка знала Шістсот Шістдесят Шість Таємниць, — так принаймні повідомляла прибита на дверях її житла табличка. Колись вона була задумана як звичайна обчислювальна машина, але чомусь вийшла такою недотепою, що від неї відмовився сам конструктор. Відтоді Ворожка займала в тихому провулку окрему двокімнатну квартиру з
