хвилини! Прошу добровольців вийти наперед.
Обличчя кібертонців зблідли від жаху, але тут же спалахнули від сорому, та так яскраво, що примчала пожежна машина з електронними пожежниками.
— Візьміть мене, професоре, — рішуче підняла руку Айя.
– І мене! — сказав Дон Кібертон.
– І нас! — дружно виступили вперед асистенти.
— Ну що ви, що ви! — замахав руками професор. — Я ж сказав, мені потрібні лише двоє. Ласкаво прошу на судно, Синьйорино! Люб'язно прошу, Доне!
— А мене, мене забули! — вискочив звідкись із-за спин Невіртомущочуєш. — Це несправедливо, що я не їду!
— Заспокойтеся, прошу вас, заспокойтеся! — знітився професор. — Колега єдиний серед нас має досвід боротьби з Тракатаном. Людині з такими заслугами неможливо відмовити. Ми беремо вас із собою, колего!
Тим часом Невірко уже встиг тричі пошкодувати про свій красивий порив. Та коли він безпорадно озирнувся навсібіч, то зрозумів, що відступати пізно. Звідусіль на нього дивилися захоплені обличчя. Невірко зітхнув і ступив па трап.
Румб Тромбон вибив люльку об борт катерка і віддав двом своїм помічникам довгу команду, в якій часто повторювалося незрозуміле іноземне слово. Ті забігали, як дідьки, запінилася за кормою вода, і «Мелодія бур» відійшла від причалу. Вслід їй линула неструнка музика — це кібертонці, гірко ридаючи, намагалися виконати хвацьку пісеньку «Не страшне море нам — всюди путь кораблям»…
Чому схибив компас?
Коли найвищі будівлі Кібертонії розтанули в синяві гір, професор і Айя сіли грати в «хрестики-нулики», а Тирляль пішов у рульову рубку випробувати голубиний компас. Не гаяв часу і Невірко. Він уподобав великий рятувальний круг і непомітно вирізав на ньому свої ініціали. Покінчивши з цим, він заховався в затишний куточок і з почуттям виконав на волинці попурі з похоронних маршів. Ще ніколи Невірко не грав так натхненно й проникливо.
Після вечері професор увімкнув телевізор. Йшла вечірня кібертонська програма «На добраніч, громадяни!». Через увесь екран один за одним проходили барани. Їх треба було лічити. На трьохсотому барані Айїні очі стали злипатися. На триста сімдесятому заснули Тирляль і Невірко. Тут Сурдинка хитро посміхнувся, дістав коробочку з льодяниками, але відкрити її так і не встиг. Чотирьохсотий баран зробив своє діло: до рокоту мотора приєдналося могутнє професорове хропіння.
Вночі Сурдинку розбудив Румб Тромбон. Вони вийшли на палубу.
— Казна-що, адмірале, — тривожно блиснув очима моряк. — Компаси наче збожеволіли. Подивіться.
Справді, стрілка Тирлялевого компаса і магнітна стрілка корабельного були скеровані врізнобіч. Що це могло означати?
— Спокійно, Румбе, — мовив спантеличений професор. — Дайте карту і свистіть усіх нагору.
Тирляль, щулячись спросонку, довго роздивлявся обидві стрілки.
— Мій компас не хибує, — заявив він повагом. — Ставлю свою шпагу проти кравецької голки!
— Я завжди вірив у ваш винахід, Доне, — потис йому руку Сурдинка. — Збиває нас магнітний компас і робить це з лихим наміром. Він скеровує наш корабель до острова, назва якого промовляє сама за себе — Зміїний! Ось карта, прошу глянути.
— Капітане, а ви певні в своїх людях? — спитав, озираючись, Невірко. — Одного з них, довготелесого, я знаю: його покійна бабуся завжди більше любила малювання, а не музику…
Румб Тромбон гнівно видихнув дим:
— Слухай ти, модерато!..
— Попрошу вас добирати слова! — крізь зуби процідив Невірко і квапливо пішов з рубки.
Вночі, годині о третій, капітан наказав погасити всі вогні. «Наближаємось до острова», — попередив він. Але Тирляль із Айєю марно вдивлялися в темряву. Нічого не було видно.
— Погляньте краще сюди, — запропонував їм професор і розгорнув ілюстрований атлас. При бляклому світлі приладів на картинці можна було роздивитися похмурий силует острова.
— «І схожий він на зуб із пащі злого духа», — продекламував Сурдинка. — Знаєте, хто це написав? Одна стара бормашина. Коли їй встановили електронний мозок, вона кинула свою основну роботу і зробилася поетесою. Ви, певно, читали її вірші, — вона підписується псевдонімом П. Ломба.
Айя посміхнулася, і ця усмішка, мов у дзеркалі, відбилася на заклопотаному обличчі Дона Кібертона.
Незадовго до світанку мотор затих. Розвідники почули шум прибою.
— Нічого не забули? — спитав професор. — Зброя є?
– Є! — задзвенів шпагою Тирляль.
— Чудово. Зараз нас відвезуть на берег. А ви, Румбе, будьте завтра вночі напоготові. Побачите зелену ракету — висилайте по нас шлюпку, побачите червону — ідіть назад у море.
— А це нічого, адмірале, що я дальтонік і плутаю кольори? — сконфужено спитав моряк.
У Печері Жахів
Катерок не зміг підійти до самого берега, і розвідникам довелося брести по коліна в холодній воді. Найліпше було Айї: її ніс на руках загартований Тирляль. «Черствий, бездушний хлопчисько, — з гіркотою подумав Невіртомущочуєш. — З його здоров'ям можна було б нести двох».
Та ось під ногами зашурхотіла рінь. Розвідники зробили кілька гімнастичних вправ, щоб зігрітися, і вервечкою рушили в глибину острова. Попереду нечутно крокував Дон Кібертон зі шпагою, за ним дріботів навшпиньках нерозлучний з товстим портфелем Сурдинка, за професором легко ступала Айя зі своїм улюбленцем Покі на шкіряному пояску. Позаду всіх, щохвилини озираючись і міцно притискаючи до грудей пузату волинку, крався Невірко.
Небо швидко світлішало. Над морем уже, певно, підіймалося сонце, але тут, на дні глибокої ущелини, все ще тримався напівморок. Згори звисали колючі гілки невідомих рослин.
— Будьте уважні, колеги, може, в них отрута, — стиха застеріг професор.
І тут раптом Невірко відчув сильний протяг. Це вже було занадто.
— Дідько його зна, що таке! — прошипів він, наздоганяючи професора. — Я не можу працювати за таких умов! Невже не можна було вибрати путньої дороги?
— Всі дороги ведуть до Тракатана, — філософськи зауважила позаду Айя.
— Жартувати зволите! А мене ось-ось звалить ангіна. Мені шкідливо дихати холодним повітрям!
— Протяги нікому не корисні, колего, — м'яко заперечив Сурдинка. — І взагалі, не хвилюйтеся: у мене в портфелі мас бути аспірин.
— Що ви тямите в моєму організмі! — ревниво пробурчав Невірко, і тут його волинка, писнувши, уперлася в міцну спину Тирляля.
— Цс-с-с! — прошепотів Дон Кібертон. — Подивіться!
Попереду зяяла чорна діра.
— Печера! — прошепотіла Айя.
«Пастка!» — гарячково подумав Невірко.
— Дозвольте не погодитися з вами, Синьйорино, — ґречно вклонився Айї професор. — Наявність протягу свідчить про те, що це швидше тунель.
— Яка різниця, тунель чи печера, — зауважив Невірко. — Все одно йти далі…
— …є сенс! — швидко скінчила за нього Айя.
Тирляль обережно витяг шпагу із піхов, і розвідники, намагаючись триматися ближче одне одного, рушили вперед.
У печері було темно й тихо. Тирляль пробував намацати стіни, але це йому не вдалося. З кожним кроком на душі в кібертонців ставало все тривожніше. Невідома небезпека загрожувала звідусіль, нею, здавалося, було просякнуте й повітря цього похмурого підземелля.
— Ні, друзі, ви як хочете, а я пішов геть, — рішуче виголосив Невірко і повернув назад. Професор простяг руку, намагаючись затримати його, та долоню йому зненацька потисли чиїсь холодні пальці.
— Щ-що це? — затинаючись спитав Сурдинка, і в цю мить перед його очима з'явився мерехтливий кістяк.
— Виробництво кіностудії «Тракатан-фільм»! — загробним голосом сказав привид і, дрібно затремтівши, розсипався на порох.
Замість нього в глибині печери виник велетенський фосфоруючий пес. Він наблизився до скам'янілих від жаху розвідників і, огидно дихаючи на них часником, став люто поводити очима.
— Коліть, Доне, коліть! — закричав Сурдинка, прикриваючись портфелем, мов щитом, але Тирляль несилий був підняти обважнілу шпагу. Раптом над їхніми головами почувся страхітливий зойк, і під склепінням спалахнули дві червонясті плями. Вони мирно пурхали над кібертонцями — все нижче й нижче, все нижче й нижче. Айя, Тирляль і Сурдинка одразу забули про існування пса: це були людські вуха.
— Назад! — скомандував Сурдинка не своїм голосом. — Швидше назад!
— Хе-хе-хе-хе-е-е! — почувся позаду глузливий регіт.
Відступати було нікуди: ззаду на них ішла, широко розмахуючи косою, зморшкувата баба в білому.
— Смерть! — облизав пересохлі губи Тирляль і сам не стямився, як рушив їй назустріч. «До-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до!», — вистукувало на високих нотах серце.
Коли їх розділяло кілька кроків, баба несподівано захиталася. Незграбно махнувши косою, вона вдарила нею по власній нозі і з жалібним стогоном пострибала геть.
— Знай Дона Кібертона! — крикнув їй навздогінці Тирляль.
Він знову відчув себе великим і дужим. Що йому тепер пес? Що йому якісь там вуха? Відступи, Айю! Відійдіть, професоре!
Але що це? Червонясті плями спустилися псові на шию і перетворились на невинний бантик. Чудовисько, млосно заплющивши очі, взялося вишукувати бліх і зразу стало схоже на
