чому б і справді не влаштувати невеличку кориду? О-гей! О-ля-ля!
Тирляль скинув сорочку, начепив її на кінчик шпаги і м'яко стрибнув на землю. Витягам клинок, пританцьовуючи, він повільно наблизився до черепахи.
— Ну, моя люба, тор-ро! Будь же розумницею, ну!
Очиці черепахи налилися ртуттю, та вона не поспішала атакувати. Під її панциром чулися гучні потріскування, — це лічильно-обчислювальний пристрій марно намагався розгадати задум Дона Кібертона. Нарешті звірюка рвонулася вперед і промчала мимо, засліплена щільною тканиною. Тирляль, лавіруючи між деревами, побіг туди, де блищала смужка води. Через кільканадцять кроків атака повторилася, і знову Тирляль відвів смерть одним порухом руки. Випад, крок убік, перебіжка. Випад, крок убік, перебіжка. Випад, крок убік — і черепаха з усього маху шубовснула в басейн, колошкаючи маленьких крокодильчиків.
Машина запрацювала з подвійною силою, чорні розтруби зі свистом пожирали повітря, і Тирлялеві здалося, що зараз вони проковтнуть Айю, його, всіх. Широко розставивши ноги, щоб не впасти під напором вітру, він рубав якісь кабелі, шланги, дроти; вони звивалися, мов безголові гадюки, здригалися в передсмертних корчах, але машина все ще свистіла, люто гуркотіли її невидимі мотори. Тирляль рубав прямо, навскіс, навідліг, доки не почув голос професора Сурдинки: «Зупиніться, Доне Кібертон, ви перемогли!»
Тирляль засунув шпагу у піхви. В саду стояла дзвінка тиша. Захекані кібертонці з острахом ходили навколо конаючої машини. Вона була розжарена і стиха потріскувала. Кібертонцям дуже хотілося висловити своє обурення, але їхні інструменти лишилися на майдані, і вони мовчки попрямували до будинку Тракатана.
Професор Сурдинка довго стукав у холодні металеві двері. Ніхто й не думав відчиняти. Тоді за діло взялися асистенти. Під їхніми кулаками двері затанцювали.
— Відчиняй, ведмежовухий! Відчиняй, нотнонеписьменний!
Нарешті щось брязнуло, заскреготіло, і на порозі з'явився Тракатан. Він був у халаті і м'яких хатніх пантофлях.
— Чого зволите?
— Ви злочинець, — виступив наперед Сурдинка. — Вас треба судити.
— Так ви у справі? — повів бровою Тракатан. — Ділові розмови я звик вести по обіді. Але для колеги можна зробити виняток. Прошу витерти ноги і йти за мною.
У вітальні сиділи Грауен та обидва його помічники. Власник балагана був надзвичайно блідий і від цього ще більше скидався на мерця.
— Ці люди — ваші спільники? — запитав професор Сурдинка.
— Я прошу колегу вибирати слова, — процідив Тракатан. — І взагалі, перед тим, як відповідати на ваші запитання, я сам хотів би дещо спитати. По-перше, на якій підставі ви вдираєтесь у чужий сад? По-друге, за яким правом ви псуєте чуже майно? По-третє, де це видано, щоб з'являлися в пристойний дім у такому вигляді? — і він показав на Тирляля, що був без сорочки.
— Дозвольте, професоре, я виконаю йому зараз таку серенаду!.. — благально вигукнув один асистент, але Сурдинка спинив його докірливим поглядом.
— Тракатане, — сказав професор, — на всі ваші запитання відповість суд, перед яким ви і ваші друзі станете завтра. А поки що… Громадяни, справді, що робити з ними поки що?
Кібертонці схвильовано загули.
— Я читав в іноземній книжці, — сказав один, — про будинок, з якого не можна втекти. Там на вікнах грати і ходять вартові.
— Ні, — поморщилися кібертонці, — це ненадійно. Грати можна розпиляти, а вартового обдурити.
— Що, коли до самого суду показувати їм музичні кінокомедії? — запропонував другий. — Вони так захопляться, що не зможуть відірватись.
— Ні, — зітхнула більшість, — не те. В кіномеханіка може щось зіпсуватися, тут вони і втечуть.
— Найкраще, — сказав третій, — взяти з них слово честі. Тільки так ми матимемо сто процентів гарантії.
— Правильно! — вигукнули кібертонці. — Як ми раніше не додумалися! Тут вони вже нікуди не дінуться.
— Тракатане, — мовив поважно Сурдинка, — ви даєте слово честі, що прийдете завтра о дванадцятій на Центральний майдан і сядете на лаву підсудних?
— Даю! — швидко відповів Тракатан.
— А ви, пане Грауен? — звернувся Сурдинка до балаганщика. — Чи даєте ви слово честі бути там же і в той же час із вашими людьми?
— О, звичайно! — догідливо схилив голову власник балагана. — Як це у вас кажуть: не дав слова — кріпись, а дав — тікай… Пардон, я трохи забув це чудове прислів'я…
— Отже, до завтра! — підсумував професор, і кібертонці, задоволені своєю завбачливістю, покинули Тракатанову садибу. Вони поспішали в місто, де на них чекали невідкладні справи: треба було розшукати в архівах кримінальний кодекс і замовити столярові лаву підсудних. І лише Невіртомущочуєш, або просто Невірко, не пішов з усіма, а сховався в черепашачу халабуду, бо не вірив нікому, а надто Тракатану.
Автомобіль, що розмовляє
До самого вечора він лежав долічерева і дивився у шпарку, але будинок був тихий, в саду не ворушилося навіть листя, і Невірко не помітив, як заснув. Коли він прокинувся, було вже зовсім темно. Десь дуже далеко дзиґарі пробемкали північ. «Вже друга година ночі», — тривожно подумав Невірко. Він уявив, як черепаха, вибравшись із басейну, повертається до халабуди, і йому стало дуже страшно. Ех, чому він не пішов звідси одразу! Швидше, швидше додому, хай ці кляті злочинці роблять, що хочуть!
Шарахаючись кожної травинки, Невірко прокрався до воріт. І треба ж! У цю мить у глибині саду рикнув автомобільний мотор. «Лев!» — вирішив Невіртомущочуєш і, не розбираючи дороги, помчав по шосе. Він біг і бачив величезного кібернетичного лева, збудованого Тракатаном спеціально для того, щоб розтерзати одинокого сміливця. «Вмирати, так з музикою!» — подумав Невірко, але тут же згадав, що його улюблена волинка лишилася в місті. Раптом морок розступився, і з втікачем порівнялось щось довге, чорне. О щастя, це був автомобіль!
— Врятуйте, підвезіть! — закричав Невірко, тарабанячи в скло автомобіля. Хтось із тих, що сиділи всередині, відчинив дверцята, і Невірко гепнувся на сидіння.
— Ви врятували мені найдорожче… — урочисто почав він, але тут великий твердий кулак звалився йому на голову.
Отямився Невірко на тому ж задньому сидінні. Машина була порожня. Сонце, що підіймалося прямо з моря, освітлювало безлюдний кам'янистий берег. «Попливли», — подумав з утіхою. Обережно обмацав голову і, переконавшись, що вона ціла, все ж таки перев'язав її двома носовиками.
А в місті в цей час закінчувалися приготування до суду. Звинувачуваним виділили чотирьох захисників і двох напівзахисників. Сурдинка, призначений суддею, купив у «Кібермазі» дзвоника та свисток. Усі кібертонці одержали повістки із запрошенням на суд, який мав відбутися на Центральному майдані за будь-якої погоди.
Вже за дві години до початку всі місця на майдані були зайняті. Ще через годину глядачі обліпили ніжки будинку-рояля. Хтось із запізнілих намагався сісти на лаву підсудних, доводячи, що злочинець може й постояти. О пів на дванадцяту пронеслася тривожна звістка: Невіртомущочуєш, призначений прокурором, не ночував удома і взагалі як у воду впав. «Нічого, випустять запасного», — заспокоювали одне одного глядачі.
Коли до дванадцятої зосталося п'ять хвилин, на майдан в'їхав чорний Тракатанів лімузин. Кібертонці зустріли його дружним художнім свистом. Кореспондент газети «Вечірній Кібер» підняв фотоапарат та так і завмер від подиву: з машини вийшов Невірко. Блідий, з перев'язаною головою, він підійшов до столу Сурдинки і забрав у нього мікрофон.
— Я уявляю, — сказав він, — як ви тут через мене перехвилювалися. Але тепер найстрашніше позаду: я, як бачите, живий. Хоч не приховаю, були хвилини, коли моє життя висіло на волосині. А почалося все з того, що я сказав собі:
«Невіртомущочуєш, не вір тому, що чуєш!» І став вести невсипущий нагляд. Пізньої ночі злочинці під прикриттям кібернетичного лева кинулися навтьоки. Але я вчасно ліг посеред дороги, по якій мчав їхній автомобіль. Налякані бандити слізно благали пропустити їх, пропонували великі суми грошей, та я твердо сказав: «Лише через мій труп». Втративши останню надію, лиходії дали газу, і коли б я зі швидкістю блискавки не розвернувся уздовж, сталося б непоправне… Не буду зараз розповідати, як я наздоганяв їх, як вони відстрілювалися, як зав'язалася рукопашна, — жінки й діти не витримають цих жахливих подробиць. Чуб стає дибки, коли я згадую…
«Динги-дон, динги-дон, бум!» — заглушили Невірка куранти Весняного Палацу. Ледве затих останній, дванадцятий удар, як у чорному лімузині щось клацнуло і заціпенілі кібертонці почули голос Тракатана:
— Ви хочете, щоб я прийшов. Я прийду слідом за чорним снігом. І тоді, присягаюсь вакуумом, ваша країна стане найтихішою в світі!
Проводи розвідників
… Отже, чорний сніг справді випав. Правда, він одразу ж розтав, залишаючи після себе неприємний хімічний запах, але вражені кібертонці усе ще сиділи зачинившись. І лише після того, як автоцистерни почали розвозити по будинках валеріанові краплі, нервове вистукування барабанів почало ущухати.
Опівдні, коли хвилювання остаточно вляглося, радіо покликало кібертонців на пристань. Вони рушили туди з веселою піснею:
Вигляд у них був бадьорий і безтурботний, і лише очі дивилися тривожніше, ніж звичайно.
Біля причалу погойдувався катерок для прогулянок з гарною назвою «Мелодія бур». Над ним здіймався стовп диму. Це старий кібертонський моряк Румб Тромбон курив на палубі велетенську люльку. На капітанському мостику стояв професор Сурдинка. Вітер видирав у нього з рук карту й олівець.
— Колеги кібертонці! — урочисто почав Сурдинка. — Злісний авантурник Тракатан, що не має права називатися професором, почав здійснювати свої погрози. Переконливим доказом цього служить його остання антинаукова робота — чорний сніг. Як на мене, то її навіть критикувати принизливо.
Хмара, наслана Тракатаном, не лише остаточно викрила цього лжевченого, але й дала можливість визначити, де він переховується від справедливого суду. Я провів на карті лінію в той бік, звідки з'явилася хмара. Вона перетнула острів Тіней — так, так, той самий острів. Наші забобонні предки розповідали про це дике й безлюдне місце страшні легенди. В них ідеться про чудовиська, привиди та інші несерйозні речі. Але нас, кібертонців, нелегко залякати. Я запрошую двох чоловік негайно вирушити зі мною на розвідку. Колеги, не можна втрачати ні
