Квитки продавав сам пан Грауен, високий чоловік з обличчям мерця. Він розтягував тонкі бліді губи в усмішці, та від цього людям робилося ще страшніше, і вони переступали з ноги на ногу, не наважувалися підступити до каси. Врешті ризикнув закутий у лати лицар; він відсалютував юрбі мечем і зник за чорними дверима. В надвір'ї стало тихо-тихо, всередині теж було, як у могилі. Раптом з балагана почувся короткий зойк, і щось упало, брязнувши, як відро. Глядачі відсахнулися, два здоровенні служники — Товстун і Червонопикий — виволокли зомлілого лицаря. Прибігли санітари, роздерли плескачками панцир і зробили укол.
— Більше ніхто не хоче? — оскірився Грауен, і в цю мить, полохаючи роззяв лютим собачим гавканням, до балагана під'їхав автомобіль. Чоловік без маски, весь у чорному, хрьопнув за собою дверцятами і купив квиток. Кібертонці закліпали очима. Не може бути! Чоловік зайшов у балаган і пробув там кілька хвилин, а люди заціпеніло стояли, доки він знову не з'явився на порозі. Сумнівів більше не було: це Тракатан. Витягнуте підборіддя, запалий рот, близько поставлені, з недобрим блиском очі… Доктор тьма-пітьматичних наук підійшов до власника балагана, потис йому руку і щось прошепотів у велике в'яле вухо; Грауен кивнув і наказав помічникам замкнути двері. Всі четверо сіли в машину Тракатана і поїхали, залишаючи по собі легкий запах бензину. Він швидко розвіявся, і кібертонці примусили себе повірити, що все це привиділось, — адже нікому не хочеться у свято думати про дивні та неприємні речі.
Дон-голубар
Рівно о дванадцятій розчинилися двері Весняного Палацу, і звідти під звуки фанфар вийшла процесія. Попереду виступали Дон Кібертон зі шпагою та Синьйорина Кібертина, голову якої прикрашала корона з радіоламп. За ними простували члени жюрі у масках стародавніх мудреців, а далі в простих чорних доміно йшли кандидати й кандидатки. Незважаючи на маску, кібертонці одразу впізнали професора Сурдинку. Його видавав великий грубезний портфель, як завжди, напхом напханий паперами та льодяниками. Льодяниками професор охоче пригощав дітлахів, але всі знали, що, коли ніхто не бачить, він охоче ласує ними сам. Дон, Синьйорина і мудреці розсілися за столом жюрі, доміно спішилися біля помосту. Професор Сурдинка витяг з однієї кишені папірця з нотами, з другої — губну гармоньку і виконав перед мікрофоном коротке музичне вітання. Майдан відповів ударами в тулумбаси.
Першими на поміст запросили кандидаток. За сигналом професора вони скинули свої доміно, і по майдану розлігся — до-ре-мі-фа-соль-ля-сі! — мідноголосий гул захоплення. Це були найгарніші дівчата країни або ті, що вважали себе найгарнішими; одна за одною підходили вони до Машини і з усміхом зазирали в її уважні зелені очі.
— Любі дівчата! — заговорила Виборча Машина, зібравшись із думками. — Всі ви гарні, всі ви вродливі, але цього не досить. Синьйорина Кібертина мусить мати розум конструктора і серце феї. Вам доведеться скласти два екзамени — з розуму і з серця. Місяць тому кожна з вас одержала домашнє завдання — сконструювати розумну машину. Зараз ми побачимо, як ви з цим упоралися.
Професор Сурдинка махнув хустинкою, і з палацу вирвалася зграя механічних істот, які покотилися, поскакали, пошкутильгали килимовою доріжкою. Вибравшись на поміст, вони вишикувалися, порахувалися на «перший-другий» і тимчасово вимкнулися. Чого тут тільки не було: машина, що випалювала горщики, машина, що сідала тільки в свої сани, машина, яка, перш ніж відрізати, сім разів відмірювала. На лівому фланзі шеренги механізмів стояло щось маленьке, схоже на кіноапарат.
— Це чий такий? — щиро здивувався професор.
— Мій, — ступила наперед білява кандидатка, на ім'я Айя. — Його звати Покі — помічник кіноглядача. Якщо ви хочете, щоб фільм кінчався добром, а зло було покаране, наведіть Покі на екран і натисніть оцю кнопку. Зробіть собі такого помічника, — і ви ніколи не плакатимете в кіно.
— Тепер мені все ясно! — вигукнув професор Сурдинка. — Отже, це були витівки вашого Покі? Вчора я пішов із внучкою на ранковий сеанс, і що ж ви думаєте? — сіренький козлик розправився з цілою зграєю вовків! Увесь зал скакав з радощів гопки, а кіномеханік сам собі викликав швидку допомогу… Смію вас запевнити, колеги, що це справді чудесний апарат!
Мудреці щось занотували у своїх блокнотах, і механізми наввипередки побігли назад до палацу. Професорові асистенти в чорно-білих шапочках і таких же халатах викотили на поміст дерев'яного столика.
— Перед вами, — сказала Машина, — маленька квітка альпійських луків. Вона передчасно з'явилася на світ, дуже змерзла і напевно загине, якщо її не врятувати. А врятувати її може лише музика. Зіграйте для неї, мої любі розумні дівчата!
Перша кандидатка підійшла до столика і зняла з блідо-рожевої цяточки кришталевий ковпачок.
— Акордеон! — звеліла вона асистентам і заграла щось бадьоре, веселе, схоже на спортивний марш. «Вставай, розправ пелюстки — раз-два, три-чотири! Не гнутися, тримайся рівніше — вдих-видих, раз-два!..»
Вона грала все швидше, голосніше, владніше, але квітка навіть не поворухнулася, і кандидатка, високо піднявши голову, повернулася на своє місце.
Наступна дівчина попросила скрипку. Вона дуже жаліла нещасну маленьку квітку, таку хвору, таку самотню; дівчині так хотілося, щоб вона швидше одігрілася і росла в неї на балконі у гарному просторому ящику!
Третя кандидатка сіла за рояль. Її обурювала хирлявість альпійської квітки. «Май же ти мужність, бери приклад з лободи! Подивися на кропиву — вона нікому не дасть себе скривдити!»
Дівчата втішали квітку, підлещувалися до неї, наказували квітці, а вона лежала, змерзла й нежива, на грудці сирої землі… І раптом вона здригнулася, як здригаються з несподіванки люди, — це заспівала над нею чабанська сопілка. Про луки в горах, де ростуть такі ж, як вона, квіти. Про сонце, що грітиме з кожним днем усе тепліше. Про багато інших зрозумілих квітці речей. Люди, слухаючи гру Айї, починали вірити, що квітка виросте гарною і високою, і квітка сама починала в це вірити і розпрямлялася, підводилася на очах, а старі мудреці, затамувавши подих, слідкували за нею і, коли сопілка змовкла, полегшено зітхнули: «Житиме!»
Зійшли з помосту кандидатки, їхні місця зайняли юнаки. У професора Сурдинки затерпла рука, яку він підняв, вимагаючи тиші, а кібертонці все ще раділи. Навіть численне сімейство Невіртомущочуєш, яке сподівалося побачити провали та конфузи, порізало на частини зарані приготовлені транспаранти «Ай-я-яй» і склало «Айя! Айя! Айя!»
Нарешті майдан ущух, однак ненадовго. Кандидати скинули доміно, і всі побачили, що на помості стоїть — Тирляль! Овва, Тирляль! Всім відомий рудий Тирляль! Ну й комедія!
Машина щось говорила, але її ніхто не чув — усе потонуло в реготі саксофонів. А Тирляль зчепив великі обвітрені руки і дивився на сонце, — воно також сміялося, хоч саме також було руде.
Винаходи кандидатів займали так багато місця, що жюрі вирішило показати їх на екрані. Під дахом Весняного Палацу натягли біле полотнище, професор дав знак і демонстрація гігантів почалася. Показали машину, яка робила з мухи слона, і машину, що перетворювала слонів на мух. Показали механічну гору, яка йшла до Магомета. Було там кібернетичне чудо-юдо, нанівкит-напівспрут, передня половина якого, хоч і мала дуже розумний вигляд, зовсім нічого не робила, а задня, щоб привернути загальну увагу, калатала у мідні дзвони.
З кожним кадром нетерплячка глядачів зростала, всім хотілося дізнатись, що ж придумав голубар; та ось екран погас, а його ім'я так і не було згадане. Тут професор підвівся з-за столу, підійшов до Тирляля, витяг з кишені маленьку коробочку і високо підняв її над головою.
— Останній кандидат, — оголосив він, — порадував нас винайденням компаса!
Майдан весело зареготав: «Ну й винахідник! Оце голова!», — але професор був цілком серйозний, і інструменти мало-помалу вгамувалися.
— Цей компас, — вів далі професор, — не простий, а голубиний. Йому не страшні магнітні бурі й аномалії. Людина з таким компасом не заблукає, не зіб'ється з путі. Вона почуватиметься в дорозі так само впевнено, як голуб у небі.
Сурдинка хотів ще щось сказати, але тільки поплескав Тирляля по широкій зніяковілій спині.
Кібертонцям стало дуже соромно, та вони опанували себе і дружно виконали пісеньку «Ну не хлопець — просто скарб». Вони грали і плакали, бо над усе боялися незаслужено образити людину: у повітрі від їхніх сліз стало так вогко, що електронно-обчислювальна машина бюро прогнозів вже була зовсім налагодилася на дощ. Але тут на поміст вийшов найстаріший чоловік Кібертонії, дід Фальцет, і сказав, що народ хоче мати Тирляля своїм Доном, бо вигадувати всяку-всячину вміє кожний, а придумати щось потрібне людям може лише душевна людина.
— Конкурс ще не закінчено, — заперечила Машина.
— Ну й не треба! — відрубав дід. — Хіба й так не видно, що це за хлопець?
І він щиро поцілував голубаря в обидві щоки.
Машина сказала:
— Я виголошую протест. Те, що відбувається, суперечить моїй програмі.
— Протест відхилено, — відповів професор. — Жюрі приєднується до думки більшості.
Урочисто заспівали фанфари, і Тирляль з Айєю наблизилися до столу жюрі. Колишній Дон Кібертон вручив Тирлялеві гостру шпагу, а Кібертина нагородила свою наступницю чарівною усмішкою і короною. Схвильований голубар опустився перед Айєю на коліно. За звичаєм він мав поцілувати їй руку і зробив це так ніжно, що Айя примружилася, професорові асистенти делікатно відвернулись, а на майдані заграли арфи. Зачаровані кібертонці грали, як ніколи, та інструменти чомусь перестали їх слухатися. Мелодія звучала все тихіше, і, здавалося, ось-ось обірветься зовсім. Налетів вітер, із дзенькотом посипалися шибки, і лише тут люди відчули, що стало важко дихати.
Професор Сурдинка зіскочив з помосту, вихопив у продавця надувних кульок барвисту в'язку, і вона, підхоплена повітряним струменем, полинула високо над землею. Професор у масці мудреця, з довгою бородою, що розвівалася, кинувся вслід. Відчувши недобре, побіг за професором Тирляль, їм навздогінці помчали й асистенти, і за хвилину на майдані лишилася одна Машина, яка твердо вирішила, що кібертонці з'їхали з глузду.
Бій у саду
В'язка вивела кібертонців за місто. Вони бігли, захекавшись, через кущі і яри, а над їхніми головами відчайдушно лопотіли крилами знесилені птахи. Спуск — підйом. Спуск — підйом. Головне — не упустити барвисту в'язку з ока. Невже вона прямує в гори? Ні, пірнула. Пірнула і сховалася за кам'яним муром, що належав докторові тьма-пітьматичних наук Тракатану…
Першими досягли мети Тирляль і асистенти. Асистенти, міцні хлопці, стали пірамідою, і Тирляль звично, як на голубник, видерся на мур. Перед ним був сад, у якому росли чорні, мов обгорілі, дерева; в глибині саду причаївся будинок із щільно зачиненими віконницями. Посеред головної алеї громадилася складна. споруда з численними трубами, лійками та міхами; вона сичала, як сто тисяч гадюк, і Тирляль усе одразу збагнув. Тракатан збудував машину, щоб висмоктати повітря Кібертонії, а разом з ним усі звуки! Це єдиний спосіб покінчити з музикою, що так його дратувала.
Притримуючи шпагу, Тирляль стрибнув у сад. Швидше туди, до цього ненаситного чудовиська, він покаже йому, на що здатний Дон Кібертон! Але що це? Кібернетична черепаха! Вона мчить навперейми, висолопивши отруйне жало. Тим гірше для неї, доведеться вжити рішучих захо…
Наступної миті Тирляль злетів на дерево, а черепаха з розгону врізалася у стовбур. Удар аж ніяк не вплинув на неї — вона відповзла вбік, усім видом показуючи, що поспішати їй нікуди. Тирляль стиснув кулаки. Ця тварюка з нержавіючої сталі важила, як здоровенний бик! Тракатан, певно, пирхає зо сміху, дивлячись у шпарку на невдаху-тореадора… Тореадора? А
