функції, що залежать від природних аргументів, а ті, у свою чергу, перебувають під моєю владою.
Я бачу, Брауне, ви налякалися. Мені теж іноді стає моторошно. Я думаю про те, що буде, коли мій винахід вийде за межі цієї квартири… Ви щось намагаєтесь пригадати? Чи не телефон, бува, у психіатричній лікарні? Даремно, вам не доведеться туди дзвонити. Я ввімкнув свій «Стимулятор емоцій», і ваш страх зараз минеться, недовіра зникне, ви слухатимете мене, як старанний студент, намагатиметесь не проґавити жодного слова…
Професор на хвилю замислився, потім неквапно, ніби розтлумачував малій дитині, повів далі:
— Отож, любий Брауне, у стінах та меблях цієї квартири заховані численні датчики. Автор незугарної популярної статті назвав би їх очима та вухами «Стимулятора емоцій». Варто гостеві переступити поріг — «Як поживаєте, професоре?» — вдих, «Радий вас бачити, професоре» — видих, — і розпізнавальні прилади вже знають тип його функціональної залежності. Потім я підходжу до рояля — це водночас і пульт керування — натискаю потрібну комбінацію клавішів, тим самим задаю номер емоції та її інтенсивність. Чорний клавіш — одиниця, білий — нуль; система одержує завдання безпосередньо у двійковій формі. Решта — робота виконавчого приладдя. Воно створює в кімнаті комплекс потрібних умов, і ось уже переді мною не Айк, не Джордж, не Гаррі, а людина, душу якої я замовив!
Проте час не жде. Прочитайте, будь ласка, цього листа.
Браун піймав себе на тому, що слухав професора з роззявленим ротом, і червоніючи простяг руку до розпечатаного конверта.
«Кувиркоте, якщо ви не хочете великих неприємностей, готуйте гроші. Я прийду по них у суботу о 20.00».
— Що це означає, професоре?
— Якийсь новий здирник. Але сьогодні я навіть радий йому. Нас чекає потішна мелодрама: злодій переживає гострий приступ порядності та доброчесності аж наприкінці. Ви чуєте — дзвонить, Брауне? Сидіть, робот відчинить.
До кімнати, тримаючи руку в кишені зім'ятих штанів, ввійшов непоказний гостроносий суб'єкт. Його очі швидко й оцінююче огледілн помешкання.
— Ви одержали мого листа? — спитав він не вітаючись.
— Авжеж, любий, сідайте, — благодушно мовив професор.
— А це що за тип?
— Це мій новий асистент містер Браун, ви можете па нього зовсім не зважати.
Гість сів, не виймаючи руки з кишені.
— Так от, Кувиркоте, я з Особливої служби. У мене є факти, які можуть вам добряче нашкодити. Мій обов'язок — передати їх начальству, проте я вважаю, що для нас обох буде ліпше залагодити цю справу по-джентльменському.
— Ви правильно міркуєте, сер, — сказав професор. — Я ладен купити у вас усі ці факти. Але… чи не можна ознайомитися з товаром?
— Можна. Пані Грабб, власниця рибного магазину, повідомила, що ви постійно купуєте в неї ікру. Як по-вашому, скільки коштує цей цікавий факт?
— Ну, в усякому разі, не більше ніж пів-бляшанки ікри.
— Ви жартівник, Кувиркоте! Цей факт коштуватиме вам сто монет. Адже ікра, зауважте, завжди одного й того ж кольору — червоного!
— Помічено також, — вів далі гість після якоїсь паузи, — що, переходячи вулицю, ви завжди озираєтесь ліворуч! І тільки потім — праворуч. Вам зрозумілий політичний зміст цієї про- це-ду-ри?
Окрім усього, за даними Національної асоціації колекціонерів, ви зібрали рідкісну колекцію самоварів. Їхніх самоварів!
— Та-ак, — замислено мовив професор, — товар коштовний, загорніть. Тільки ви, сердега, не знаєте й половини фактів, на підставі яких можна притягти мене до відповідальності. Вони вважають, що Земля куляста, і я, уявіть собі, теж так вважаю. Вони твердять, що сонце сходить зі сходу, і я, з вашого дозволу, у цьому перекопаний. Вони вважають, що людина походить від людиноподібної мавпи, і у мене щодо цього теж немає ніяких ілюзій, особливо тепер. Отож забирайте свої шістсот монет — я правильно зрозумів вашу таксу? — і ступайте з богом.
Професор кинув на стіл товсту паку асигнацій, потім різко повернувся до рояля і взяв кілька бурхливих акордів. Гість тим часом згріб вільною рукою гроші і нерішуче позадкував до виходу. Було видно, що він болісно про щось думає. Ось він зник за дверима, Браун схопився з крісла…
— Спокійно, Брауне, — зупинив його професор, — я гарантую вам великодушний порив цієї сволоти!
І справді, гість знову появився на порозі. На його обличчі можна було прочитати тяжку внутрішню боротьбу, на лобі виступив піт.
— Кувиркоте, — мовив він хрипко, — помічено, що ви кожного ранку встаєте з лівої ноги. З будь-кого іншого я взяв би сто монет, але ви гарний чолов'яга — давайте половину.
ЗМІСТ
У нас в Кібертонії (повість-казка)
Шахіст у рожевому шоломі
Останній чвак
Суперечка
Стимулятор емоцій
