міністерства і ще з півдюжини обранців.
Шоу підсів до психолога:
— Ви, звичайно, знаєте, докторе, що задумав старий?
— Ми побилися об заклад, — усміхнувся Боді. — Приєднуйтеся до мене. Якщо, звичайно, не боїтеся програти…
— Гаразд, — погодився Боб, — але які умови?
— О, умови незвичайні… Та ось іде професор, він сам розповість…
Кувиркот, молодцюватий і підтягнутий, енергійно потиснув усім руки і жестом класика, що приніс видавцям свій найкращий роман, поклав на стіл тонку книжечку.
— А. М. Тьюрінг, — урочисто оголосив він. — «Чи може машина мислити?»
Шоу, не довіряючи кишеньковому магнітофону, старанно переписав прізвище автора в блокнот. Колись він переплутав Вольта з Вольтером і добре запам’ятав прочухан, якого дістав від свого шефа.
— Ця праця, — вів далі професор, — написана видатним англійським ученим на світанку кібернетичної ери, коли перші електронні машини, машини-троглодити, машини-потвори, викликали в багатьох страх і зненависть. Гірші представники інтелігенції відчули в машині сильного конкурента і, враховуючи гіркий досвід середньовічних ткачів, спробували знищити її. Не фізично, ні, — морально. Машину наділяли образливими епітетами: «електронний дурень», «електронний недотепа»; сторінки журналів рясніли авторитетними заявами на зразок: «Машини не мислять і ніколи не мислитимуть. На це здатні лише комбінації з живих нервових клітин, які утворюють людський мозок». І це писалося тоді, коли процес мислення становив найбільшу загадку для науки, коли тлумачні словники водили читачів по хибному колу: «мислити — означає міркувати, міркувати — означає мислити»!
Позиція, зайнята антимашиністами, викликала в людей неконсервативних рішучий протест, але вони, як це часто буває, вдарилися в іншу крайність, оголосивши машини новою расою, що рано чи пізно прийде на зміну людству.
Тим часом, поки обидві сторони всіляко лаяли одне одного та брали на глум, кібернетики робили своє. Вдосконалювалися машини-екзаменатори, машини-референти, машини- діагности. З’явилися кібернетичні воєначальники, кібернетичні юристи, кібернетичні директори. Висловлювати сумнів щодо здібностей машин стало небезпечно. Антимашиністи змушені були піти в підпілля. Та в їхніх руках, як і раніше, залишається старий засмальцьований козир: ще й досі не доведено, що машина мислить.
Я мав сміливість узяти цю справу на себе і сконструював універсальний перетворювач інформації «Тьюрінг-14 000 000 000», який практично не відрізняється від розумної людини!
Професор зробив ефектну паузу, доктор Боді загадково посміхнувся, півдюжини обранців почали збуджено перешіптуватися, а Шоу подумав, що репортаж обов’язково «піде», і редактор буде вельми задоволений.
Чому чотирнадцять мільярдів? — вів далі Кувиркот. — Тому що це є середнє число нейронів людського мозку, того самого мозку, який без єдиної білкової клітини продубльований у моїй машині.
Чому «Тьюрінг»? Тому що саме йому належить ідея експерименту, свідками якого я і мій колега доктор Боді запросили вас бути.
На цьому столику ви бачите телетайп. Він забезпечує двобічний зв’язок з кабінетом та їдальнею. В одній з цих кімнат — тільки я знаю в якій — перебуває «Тьюрінг», у другій — спеціально відібраний посередницьким бюро і не відомий ні мені, ні будь-кому з присутніх типовий представник мислячих кіл нашого суспільства.
Кожній кімнаті можна задавати запитання, — колега Боді твердить, що, як на нього, то досить п’яти.
Якщо завдяки відповідям, що ми їх дістанемо, місцеперебування машини буде виявлено, значить, питання про машинне мислення на даному етапі технічного розвитку вирішується негативно, і колега Боді виграє.
Якщо ж таємницю кабінету і їдальні вашими спільними зусиллями розгадати не пощастить, то машина на законних підставах зараховується до класу homo sapiens, а доктор Боді в такому разі програє.
Отже, панове, хто перший? Містер Шоу з «Вечірнього експреса»? Прошу вас!
Боб сів за апарат і, не задумуючись, вистукав перше запитання:
— Скільки буде 46 573 помножити на 18 348?
Минуло десять секунд, тридцять, сорок… За спиною важко еонів містер Грейпфрут.
На шістдесят першій секунді телетайп запрацював:
«854 521 404. Їдальня».
«854 521 404. Кабінет».
Боб відчув на собі насмішкуватий погляд Кувиркота. «Тьюрінг» не піймався у пастку.
Головний редактор… Боб устиг вивчити його до дрібниць. Великий ерудит у політиці, в науці, літературі, він нічогісінько не тямив у безлічі простих речей. Про поєдинки боксерів знав із Джека Лондона, про футбол — із статей в енциклопедії… А завтра на Центральному стадіоні — вирішальний матч чемпіонату.
— Як ви гадаєте, хто переможе: «Чорно-білі» чи «Тигри»?
Цього разу відповіді не забарилися:
«Якщо Гривс переграє Фартінга, наші зроблять із «Тигрів» макак. Їдальня».
«Якщо Фартінг задушить Гривса, наші втопчуть їх у багно. Кабінет».
Позаду почувся смішок, але Бобові було не до сміху. Йому здалося, ніби макаку поки що зробили з нього.
— Заспокойтесь, Шоу, — торкнувся його плеча Боді. — Дозвольте мені спробувати.
Доктор сів за телетайп, та з черговим запитанням не квапився. Він скидався на піаніста, який зосереджується перед першим акордом. Нараз Боді різко подався вперед, і тонкі пальці забігали по клавіатурі.
— Уявіть, що ви разом з іншим мисливцем вирішили зварити на вечерю кашу. Ви дали 400 грамів крупи, ваш компаньйон — 200 грамів. Тільки-но ви зварили кашу, як надійшов третій мисливець. За свою пайку каші він вніс 15 монет. Як ви поділите ці гроші з вашим компаньйоном?
Не встиг доктор випростатися, як з апарата поповзла стрічка з відповіддю:
«Дріб’язковість не прикрашає людину. Прошу передати моє співчуття авторові задачі. Їдальня».
Друга відповідь надійшла через півхвилини:
«Оскільки кожний з мисливців з’їв двісті грамів крупи, то третій їв мою крупу, а отже, всі п’ятнадцять монет належать мені. Кабінет».
У кімнаті запала тиша. Тільки Боб шарудів аркушами паперу.
— Ви прогулюєтесь по набережній разом з шефом і його помічником, — вистукував Боді, — і раптом вони обоє падають у воду. Кому ви кинете рятівний круг?
«Тому з них, хто гірше плаває», — відповіла їдальня.
«Якщо чесно, — мовив кабінет, — шефові».
Боді посміхнувся тією дивною посмішкою, яка — Шоу тепер знав — називалася вольтерівською. Потім неохоче видрукував останнє запитання:
— Уявіть собі, що ви йдете з жінкою і її ображають п’яні хулігани. Що ви зробите?
«Переламаю кістки найближчому з них. Їдальня».
«Скільки хуліганів? Кабінет».
Доктор підвівся, обірвав стрічку і акуратно згорнув її. Усі мовчки стежили за кожним його рухом.
— Професоре, — вимовив нарешті Боді, — те, що побачили ми сьогодні — надзвичайне. Ви створили машину, людянішу за багатьох людей. Я сподіваюся, що вона дозволить нам відкоркувати й випити шампанське у вашій ЇДАЛЬНІ?
Коли через дві години гості залишали професорову квартиру, Шоу зачекав Боді і пішов поруч.
— То що ж, докторе, виходить — мислить ця клята машина чи ні?
Боді різко підвів голову:
— А ви як хотіли б?
— Ну, ви ж знаєте моє становище. Написати, що не мислить, — редактор образиться…
— Пишіть так, як до вподоби редакторові, — глузливо посміхнувся Боді. — Даруйте, я поспішаю. Прощавайте, «homo sapiens»…
СТИМУЛЯТОР ЕМОЦІЙ
— Усе куди як просто, — енергійно мовив професор Кувиркот. Душевний стан людини — то функція природних умов, у яких перебуває людина. Змінюйте колір неба над її головою від лазурового до свинцево-сірого, і ви матимете гаму настроїв — від безтурботного до безнадійно-понурого. Насичуйте повітря пахощами, не троянд, а сірководню, і ви одіб'єте у закоханих бажання милуватися місячним сяйвом в алеях Сентрал-парку. Соснові ліси настроюють нас на дещо сумовитий чи, може, навіть урочистий лад; гамірні вулиці великого міста стимулюють злість і дратівливість, а морські краєвиди схиляють нас, як правило, до лінощів та філософського споглядання життя.
Ще Піфагор усвідомлював, що душевним станом людини можна керувати. Він пробував робити це за допомогою музики: одні мелодії — проти гніву, інші — проти заздрощів, ще інші — від поганого настрою.
Я не ідеаліст, Брауне. Мої засоби грубіші, зате надійніші. Хімічний склад повітря, електромагнітні поля, видиме чи невидиме випромінювання, температура, тиск — оце той смичок, за допомогою якого я видобуватиму які завгодно звуки зі струн людської душі.
— Ваша ідея, професоре, воістину гідна подиву, — обережно вставив слово Браун, — та, здається мені, ви не берете до уваги…
— … особливостей індивідуума? Майте спокій, вони визначають тип функціональної залежності, тільки й того. Чесному, врівноваженому чоловікові потрібний один комплекс природних умов, а гарячкуватому дурисвітові — зовсім інший. Проте обидва вони ридма ридатимуть або реготатимуть від щастя, коли я, професор Кувиркот, цього забажаю. Я можу перекинути догори дригом узвичаєні поняття про добро і зло, зробити Каїна жертвою, а Авеля убивцею. Нема ницості й благородства, героїзму чи боягузтва, ненависті до людей чи любові до них — є лише
