Мій годинник цокав, як бомба уповільненої дії, я вже відчував неприємне наближення цейтноту, а в голові моїй, замість прихованих партнерових задумів, спроквола пульсував пушкінський амфібрахій. У залі стривожено загули: болільники не розуміли, чому я так довго думаю.
На кінець сьомої строфи чемпіон припинив декламацію, налив собі з термоса какао, неспішно випив, утер соковиті губи хусточкою. Я зробив навмання якийсь хід: зволікати — отже, зазнати поразки. Чемпіон підвівся, відійшов до демонстраційної дошки і там, за межами мого досягнення, обміркував відповідь. Повернувшись, кинув уперед коня.
— тоскно прочитав я в його думках. Так от де чаїлась загибель моя!.. Цікаво, сам здогадався? Чи допомогли? А він, закінчивши спектакль, одверто іронічно поглядав на мене: «Ну, як я тебе, брате телепате?»
На двадцятому ході мене було розбито вщент: чи ж довго третьорозрядник протистоятиме гросмейстрові? Ні на кого не дивлячись, я покинув сцену, прошмигнув у якісь двері і напівтемними коридорами, карколомними гвинтовими сходами втік від фотопогоні. Хотів перечекати годину-другу, аби не давати автографів і пояснень, не бачити співчутливих, насмішкуватих, безцеремонно-цікавих поглядів. У темряві я налетів на щось дерев’яне, боляче вдарився коліном. Запалив сірника: гармата. Чорна приземкувата гармата зразка 1812 року. Майже як справжня. За нею старовинна скриня, пластикова берізка, половина вітрильника з штурвалом…
Я присів на вкритий порохнявою лафет: тут, на складі декорацій, мене ніхто не шукатиме. Що я відчував? Нестерпний, болісний сором, від якого хотілося вигукувати безладні слова, щипати себе за руки, — аби тільки заглушити його хоч на мить. Ще я розумів, що назавжди втратив Ларису: вона з гордовитою грацією, наче новий брючний костюм, носила титул «наречена Лагоди» і примірювала новий — «дружина чемпіона світу». Який титул я можу запропонувати їй тепер? «Жінка того самого Лагоди?..»
Саме там, у темному підвалі, я, як ніколи, ясно усвідомив власну нікчемність. Жалюгідний недоучка, інтелектуальний паразит, що живе за рахунок чужих думок. Грізна оперна гармата, яка ніколи не вистрелить. На один мент я уявив себе визначним ученим, що жадібно виловлює ідеї у головах підлеглих, і здригнувся. Ні, мовив я собі, до цього не дійде.
Тієї ж ночі я з валізою в руках зупинив коло свого будинку таксі:
— Аеропорт.
— Може, скажеш, який? — ущипливо спитав водій.
— Який вам заманеться.
Таксист глипнув на мене вельми здивовано, але в міліцію не одвіз.
Отак я й потрапив у Козодоїв. Змінив прізвище. Закінчив вечірню школу. Живу загалом непогано — даремно ви так думаєте. Ну, а шолом — у ньому свинцева прокладка. Екрануюсь від думок партнера, щоб випадком не прочитати.
… Старий вагон здригнувся і поплив. Луценко у залізничному картузі і довгому цератовому дощовику стомлено крокував пероном навпроти мого вікна. Я згадав, що не побажав йому успіху, хотів опустити раму, та він кивнув головою: «все, мовляв, зрозумів, дякую» — і, посміхнувшись, махнув на прощання рукою.
ОСТАННІЙ ЧВАК
Коли я довідався, що в наступний політ нам доведеться взяти пасажира, моє обличчя, м'яко кажучи, не виразило ентузіазму. Секретарка Зоя, оформляючи документи, позирала на мене співчутливо:
— Не лютуйте, Андрію. Сварки надаремні. Візу наклав сам Архангел.
З начальником Бази Архангельським сперечатися було справді марно. Він не вергав громів і блискавок — навпаки, терпляче слухав і позирав на тебе майже ласкаво, а коли всі твої, здавалося б, найпереконливіші докази вичерпувалися, турботливо казав:
— Щось у вас, товаришу пілот-космонавт, нерви розгулялися. Чи не перевести вас на рік-другий із загону пошуку космічних цивілізацій у загін перевезення вантажів?
Після цих слів найупертішого сперечальника наче вітром здувало.
Знаючи це, я безсило дивився, як Зоя чітко вписує в графу «Склад експедиції»: «Бернард Білопух, космобіолог». Я механічно відкинув у думці перші дві літери прізвища, і серце моє стислося від зовсім кепських передчуттів.
Космобіолог заявився на стартовий майданчик у чорному костюмі, з портфелем. У накрохмаленому комірі його сорочки вільно поверталася довга веснянкувата шия. При знайомстві він ніяковів, намагався не горбитися і шаркав узутою в лакований черевик ногою. Ми з Сташеком лише мовчки перезирнулися.
— Якусь їжу готувати вмієте? — спитав я, тамуючи невиразну надію знайти пасажирові застосування.
— Лише вегетаріанські страви, — скромно відповів той. — Я прихильник безубійного харчування.
За перший день польоту ми з Сташеком пасажира не бачили. Рух довкола Бази був, як у Києві на Хрещатику в години пік, і вести корабель доводилося удвох. За весь день Білопух дав про себе знати лише раз: він викликав мене по радіотелефону саме тоді, коли нам треба було розминутися із зустрічним рудовозом та з безпілотним поштовиком, що йшов навперейми.
— Даруйте за турботу, — пробурмотів він сором'язливо, — мені, далебі, незручно одривати вас від роботи…
— Коротше! — гарикнув я не своїм голосом.
— Де у вас гігієнічні пакети?
Над ранок я пішов до камбуза, щоб приготувати собі й Сташекові яєчню з консервованою шинкою. Бернард, ще блідіший од учорашнього, місив якийсь фарш із спаржі та зеленого горошку.
– І як це вам надало? — спитав я співчутливо. — Морська хвороба на космічному кораблі — випадок зовсім винятковий.
— Уся біда в моїй проклятій уяві, — сумно відказав Бернард. — Я так жваво уявив собі чорну безодню під ногами…
Поступово ми змирилися з присутністю пасажира. Поводився він тихо й ненав'язливо: цілими днями щось роздивлявся у свій мікроскоп або читав. Крім довідників та наукових монографій, він узяв з собою десятка з півтора книг з Бібліотеки жахів, обкладинки яких рясніли закривавленими кинджалами, павуками-велетнями та іншою такою ж гидотою. Щовечора перед сном він обов'язково розгортав одну з них і проглядав нетямущими очима кілька сторінок; потім, у темряві, його наелектризоване жахом волосся злегка випромінювало світло, ніби полярне сяйво.
А взагалі-то життя збігало у межах норми; корабель без пригод ішов до своєї мети — планети Супреум, на якій телеінтелектометр Бази виявив досить потужне інтелектуальне поле. По дорозі нам ще належало з'ясувати причину дивної мовчанки колонії землян на Ейвілеусі: вона утворилася двадцять п'ять років тому й не подавала ніяких ознак життя. У службовому додатку до Зоряного реєстра вказувалося, що сто шість чоловік, які переселилися на Ейвілеус, були особами без певних занять.
Якось уночі я прокинувся від того, що хтось лоскотав мені п'яту. У тьмяному світлі недалекого вже Ейвілеуса я побачив велетенського тигра. Він по-господарському принюхувався до моєї вистромленої з-під ковдри ноги. Зі швидкістю блохи я відскочив у протилежний куток ліжка й прикрився подушкою, як щитом. Тигр похмуро глянув на мене бурштиново-зеленими очицями. Я гарячково намагався пригадати якісь відомості про тигра, що відповідали б даній ситуації, проте в голові вперто спливала одна й та ж фраза: «В особливій шані їхні колінні суглоби, з яких виготовляють дійові ліки…»
За дверима каюти почулися Сташекові кроки: його чергування скінчилося, і він ішов будити мене. Моє заціпеніння минулося. Однією рукою я ввімкнув верхнє світло, другою з войовничим вигуком жбурнув подушку в нахабну морду володаря джунглів. Вражений Сташек застиг на порозі:
— Що сталося, старик?
— Тигр! — вигукнув я, обводячи поглядом каюту. — Обережно! Він щойно був тут!
Сташекові губи розтяглися в усмішці: зрозуміло, мовляв.
— Смугастий? — діловито поспитав він.
— Який же ще?
— А може, в клітинку?
Я скипів.
— Бортінженер Поремба, киньте недоречні жарти! На борту корабля є тигр — негайно озбройте особовий склад імпульсаторами!
Сташек демонстративно виструнчився:
— Дозвольте доповісти, товаришу командир корабля, імпульсатори не заряджені!
— У такому разі, — вигукнув я, відчайдушно воюючи із застібкою комбінезона, — оголошую догану із занесенням до бортового журналу — за недбалість.
— Дозвольте вам нагадати, — ущипливо звів брову Сташек, — що згідно з інструкцією пункт дванадцять бе імпульсатори належить ставити на зарядку за годину до початку посадочного маневру.
— Гаразд, твоя взяла, — підніс я догори обидві руки. — Але тигр був. Ти ж знаєш, мене видіння ночами не переслідують.
— Здається, в усьому винен я, — почувся з верхнього ліжка тихий голос космобіолога.
— Ви?!
Бернард не жартував. Він позирав на нас із сніжно-білого простирадла, немов з хмаринки, сумирними очима праведника.
— Чи не хочете ви сказати, — почав я, холодіючи від страшного здогаду, — що звір появився на борту завдяки вам?
— Боюся, що це саме так, — щиросердо промовив Бернард.
— Ясна річ, він потрапив до вашого біологічного багажу помилково. Ви переплутали його з каністрою формаліну чи з рентгенівським приладдям… Тепер, оскільки вже нічого змінити не можна, він прикрашатиме нам життя і створюватиме затишок. Буде тертися об коліна і мурликати. Чи знаєте ви, як офіційно трактується ваше діяння?
