землю ворога. Армія гуркотом своїх двигунів сполохала міщанські затишні вулички прусських містечок, армія нарешті побачила конкретні обриси перемоги, яку можна було вже помацати пальцями: ось плазма лежить повалений у порох чавунний кайзер — якийсь сержант з танкового ремзаводу прийшов з автогеном, відпиляв імператорський ніс на пам’ять, на згадку про цю весну. І от одного дня танки стали навпроти залізних брам, за якими починався концтабір. Мертве поле зустріло танкістів, сіра застигла лава, кістки й суглоби, замість трави — волосся, що мляво ворушиться на теплому вітерці, безкрає поле, мовби порепана і зіжмакана алебастрова маса, сірий, брудний алебастр. І раптом десь далеко підвелася на тому полі постать і, похитуючись, пішла назустріч танкам. Над танками курився чад відпрацьованих газів. Запала над полем мертва тиша, тільки у командирському танку радист настирливо повторював, одноманітно, байдуже бубонів: “Я — Весна, я — Весна, я — Весна… Як мене чуєте? Прийом, прийом, прийом…” Чоловік простував полем, спотикався, падав, знову підводився і прямував далі, туди, де склали свої крила залізні імперські орли, де готичний напис похмуро попереджав:
Це був Микола Сидорович Холодний.
Ви мене спитаєте: а що ж було далі і яка надлюдська сила підтримувала професора у концтаборі?
Отож розкажу вам наостанці, як через багато років після звільнення професор Холодний, якому вже було за вісімдесят, отримав міжнародну премію ООН за відкриття виняткової ваги. Це відкриття сповнило надією мільйони голодних людей у всьому світі. Ви розумієте, справа в тому, що повітря містить 75 % інертного азоту — речовини, з якої будуються білки. Досі ми не вміли використовувати цю необхідну для життя речовину. А коли я розповім вам це, ви одразу зрозумієте, звідки бралися оті містичні 2200 калорій, що не давали вмерти професорові Холодному. Микола Сидорович бездоганно поставленими експериментами та складними біохімічними дослідженнями довів, що в стані високої емоційної напруги людина здатна поглинати цей інертний азот повітря і перетворювати його на білки. А потім Холодний вивчив увесь ферментативний процес синтезу білків з повітря і відтворив його у промислових масштабах. Завдяки цьому відкриттю проблема голоду на землі зникає з обріїв XXI століття. Ось звідки з’явилися великі червоні газгольдери та алюмінієві цистерни, схожі на орбітальні лабораторії, шо стоять нині на березі Богунки. Це — перша в світі промислова установка для виготовлення синтетичних білків з повітря.
Я годинами слухав цю пісню, яка починається з перестуку людського серця: поїзд на далекому перегоні, нічний вокзал, мов залізний птах, порожній, із запахом тирси, дешевих парфумів; перестук серця і незнайомі французькі слова, ніжні, як шелест вітру в квітах; може, й тривіальні це слова, але незнані і через це таємничі, а невідомість ніколи не буває тривіальною; нічний присмак таємниці відчуваю я; червоно виблискують рейки, і в цій тиші чиєсь серце вистукує ритм дивної пісні. Завжди, коли слухаю цю пісню, я згадую Івонну, її далеку останню подорож до Ярополя…
Ах, пробачте, ви, мабуть, чокаєте розповіді про Париж: площа Етуаль, вітрини паризьких магазинів — старий просмолений баркас (реклама перлів) у вітрині найбільшого універмагу на Єлісейських полях, запах моря і мандрівок у дешеві пансіонати Нормандії, дивні паризькі трамвайчики із дверцятами ззаду, а інколи навіть і без дверцят, такий собі рухомий балкончик, де замість дверей — ланцюжок. Ви чекаєте на різні паризькі дива: біле різьблення ампіру, чавунні грати Людовиків впереміж з нерухомими обличчями кав’ярняних дівчат, очі яких підведено синіми олівцями втоми, натхненної нічної роботи; а може, технології кохання чекаєте ви? О ля-ля! — паризьке кохання, легке, мов дотик метелика, мимохідь, доведене до ніжного автоматизму, ніби рухи дівчини, яка скидає з ноги тонку чорну панчоху. А може, чекаєте гангстерських історій, шляхетних бандитів з обличчями Жана Габена та прізвищами маркізів, чи смішних деталей — як цюцяють під цегляним муром полковники з військової академії, поклавши на травнику свої велосипеди? Чи не цього ви від мене чекаєте? Але Івонна не парижанка, живе вона на околиці тихого містечка; в неї є старий “пежо” — влітку можна відкрити дах і їхати зі швидкістю 100 кілометрів, увімкнути приймач та слухати повідомлення про автомобільні катастрофи, потім програму легкої музики. Потім зустріч з нареченим — художником-декоратором, який чекає її в сусідньому місті за маленьким коньяком; чорні шкіряні поліцаї на білих мотоциклах посилають Івонні повітряні поцілунки або погрожують пальцем — мадемуазель, чи справні гальма вашого “пежо”, пробачте, мадемуазель, попереду небезпечний відтинок шосе, там на повороті розбилася автоцистерна з прованською олією, шосе тепер намащене й блищить, мов паркет у Версальському палаці, і на тому повороті вже лежать у кюветі п’ять автомобілів — білий західнонімецький “мсрседес”, що велично перекинувся догори колесами, два “рено”, чорний “вольво” та “хамбер” з червоними шкіряними сидіннями, що належить старій англійській балерині, яка наприкінці свого життя зламала ногу. Може, зустрінемось сьогодні увечері, о п’ятій у мене кінчається чергування. Дякую, мосьє, але у мене надто ревнивий наречений — у нього є пістолет, він уб’є вас, мосьє, а я не хочу, щоб його повели на гільйотину, бо голова — це найкраще, що в нього є. Мадемуазель, в мене є речі, ліпші від голови… Дякую, мосьє, за попередження, і до побачення…
Ні, даруйте, краще розкажу вам про яропільський вокзал: це така залізобетонна клуня, зведена в часи реконструкції, до якої потім прибудували кілька корінфських колон і пустили по верху ліпний орнамент — коліщата, трансмісії, гайки, болти, грона винограду, кукурудзяні качани, поросята, відбійні молотки — тут попрацювала творча фантазія художника Д. В. Смаглія, члена Яропільського відділення Художнього фонду, його маврітанські смаки. Але зсередини наш вокзал цілком пристойний, тільки що спати не дають вночі на відполірованих лавах, де сидять зі своїми клумаками селяни — тут бушлати та ватянки, та важке бухикання, та дух пітного тіла. Хтось відкриває ножем консервну банку, хтось витягає хліб з солдатського “сидора”, хтось відмикає фанерний чемойдан і дістає звідти пляшку міцної, матері присипляють своїх дітей, а поміж лав суворо крокує старший сержант міліції, старий уже, серйозний дядько Куземко із залізними зубами, які так люблять дітей. Дядько Куземко любить, щоб був на його “участку” повний порадок, і тому він пильно зиркає на яропільських патлатих парубків, котрі стоять з гітарою і нібито проводжають якогось молодого солдатика, напідпитку гже, а може, й мають злочинний намір порушити певну статтю Карного кодексу республіки, — з цим народом треба бути обачним, бо ці штани розкльошені, з мідними ґудзиками по низу, і пояси з мідними бляхами, на яких леви скачуть, — такі до добра не доведуть, дядько Куземко це добре знає. У лінійному відділенні міліції висить на стіні кольоровий плакат про подвиг старшини Ніколаєва з Чити, так на цьому плакаті намальовані два субчики — отакі ж патлаті, в таких самих штанях — у одного в руках холодна зброя, а у другого — вогнепальна, пістолет системи ТТ, калібр 7.62, вісім патронів у магазині. Але хлопці поводяться у межгх, дозволених Карним кодексом республіки, отож дядько Куземко йде до чергового по вокзалу, свого старого приятеля Семена Максимовича Григоращенка, вихилити з ним чарочку горілки яропільської. В цю хвилину лунає дзвоник — порідомлення надзвичайної ваги і приголомшливості: іде до Ярополя спеціальний поїзд з Парижа, везе молодіжну делегацію.
Спеціальний поїзд з Парижа! Боже мій, бонжур, пардон, се ля ві і таке інше! Носії отримали нові накрохмалені фартухи, картузи формені із золотим написом “Яропіль”, Куземко профілактично жене молодих яропільських королів рок-н-ролу з приміщення вокзалу, аби не зганьбили своїм недоладним виглядом урочистість хвилини, рейки червоно світяться в темряві, мов неонові капіляри. З букетами квітів, урочисті, ніби у шлюбному палаці, у чорних костюмах та білих сорочках стоять представники яропільських молодіжних організацій, сам товариш Набатов приїхав, щоб освятити своєю присутністю цю історичну для нашого міста мить.
Спеціальний поїзд з Парижа! Навіть у мене, літньої вже людини, щемить серце, коли згадую ту ніч, сині холодні вогш на коліях, чийсь гугнявий голос чад розподільчим пагорбом, з якого скочуються у темряву товарні вагони, брязкіт зчеплень, білі кулі пари тануть у липневому повітрі Ярополя, а на пероні вже встановлює освітлення оператор телестудії Валерій Орлик, якому доручено вести репортаж про приїзд французької молодіжної делегації.
Нарешті здалеку, з-понад того боку Богунки, засвітилося маленьке електричне сяйво, затремтіла якась непевна надія на промінь, світло зорилося на далекому чорному прузі, збільшувалося й ставало гострішим, і до всіх долинув важкий стукіт поїзда, який саме котився мостом, тягнучи по воді швидкоплинні сліди своїх вагонів. Машиніст дав довгий вітальний гудок, всі почали мружитися від сліпучих прожекторів, установлених на тепловозі; поїзд “Париж — Яропіль” прибув на першу колію першої платформи, і зведений духовий оркестр гримнув “Марсельєзу”. З поїзда вийшли жваві, чемні, рухливі хлопці та дівчата, й старший сержант Куземко з превеликим здивуванням помітив, що хлопці такі ж патлаті, як і ті яропільські лайдаки, яких він щойно виганяв, тільки чистіші й не носять ґудзиків на кльошах, а дівчата ходять у таких коротеньких спідничках, що у старшого сержанта Куземка ледве не перевернувся весь світогляд, хоч чоловік він літній і всякими такими справами майже не займається. Ще більше здивувався дядько Куземко, коли почув, що приїхали французькі соціалісти й комсомольці, учасники маніфестації за припинення війни у В’єтнамі. Вийшла на трибуну чорнява дівчина в шкірянці, гаркава, і сказала, що бачила вона, як спалював себе на знак протесту якийсь чоловік у Вашінгтоні (звичайно, довідався про це дядько Куземко через перекладача), як горів він і як знімали його в ту хвилину американські репортери та оператори компанії Ен-бі-сі. Цей чоловік прийняв вогонь на себе, тому що не може він і не хоче жити в такому світі, де негідники роблять з людиною що їм завгодно; заради в’єтнамських дітей прийняв смерть цей чоловік, щоб не згоріли вони у бамбукових своїх джунглях, бо не можна спокійно жити в такому світі, де горять діти невідомо задля чого. Дівчину в шкірянці знімав Валерій Орлик, він наїздив на її обличчя трансфокатором, дівчрна робила паузи й замислювалася, ставала на хвилину беззахисною й самотньою в цьому чужому для неї нічному привокзальному світі, але потім говорила гарячково, у неймовірному темпі, й перекладач не встигав за нею, як той недосвідчений стайєр, якого ривками вимотує на дистанції 5000 метрів першокласний бігун.
Це була Івонна.
Далі виступали інші промовці, та Валерій їх не знімав, за що дістав тієї ж таки ночі прочухана од головного редактора студії, але з тієї хвилини, як побачив він Івонну, його вже не обходили жодні прочухани та рипіння старого. Ще багато речей перестало хвилювати Валерія Орлика, як побачив він Івонну: темне пасмо волосся зліва затуляло пів-обличчя її, й вона час од часу закладала нетерплячими пальцями це волосся за вухо, якісь дивовижно-ніжні були пальці у неї, такими пальцями доторкатися б до ран і до електронних машин. І вона подивилася на нього, на високого, молодого оператора, всміхнулася. Їй раптом схотілося провести долонею по його круглій слов’янській голові; вона із здивуванням відчула, як зменшився, скоцюрбився раптом її наречений, як зробився він маленьким чоловічком, що міг би уміститися на її долоні, а потім ще поменшав — до розмірів маленької дерев’яної висюльки, туніського сувеніра, що чіпляється на ланцюжку на шию, коли надягає вона чорне плаття на “коктейль-парті”. Цей чоловічок міг говорити про різні речі: прб килими Корбюзьє, про холодильник, куплений у кредит, про декоративні принципи староєгипетського мистецтва, про радіолу “Оріон” із стереофонічним звуком, про купівлю нового автомобіля (він мріяв придбати білого “ситроена”) — про що завгодно міг нашіптувати Івонні її наречений, але вже не чула вона його, до іншого голосу прислухалася зараз дівчина. Цей незнайомий оператор стояв уже поруч, кидав незначні слова, французька мова була пристойна у нього, і її схвилював його дивний акцент, його голос.
Мадемуазель… Мене зовуть Івонна. Івонна? Прекрасне ім’я. Мене зовуть Валерій. О, Валерій! Мосьє Валері… Валерій Орлик. Орлі? Це такий великий аеропорт під Парижем. Коли я летіла у Сполучені Штати… Здається, він названий на честь вашого генерала. Генерал Орлі? Не чув. Може, Орлов? Ні, саме Орлі. Можливо. Що ви робите завтра вранці? Ви хочете призначити мені побачення? Саме так, ви правильно мене зрозуміли. У Франції призначають побачення ввечері. Це наша традиція. На жаль, я необізнаний з вашими традиціями. Я люблю створювати власні традиції. Люблю ясність, люблю, щоб було сонце, щоб все відбувалося при денному світлі. Я страждаю на світломанію. Я скоріше темноманка. Ви палите? Так, дякую. Отже? Не знаю. Якщо ви відмовитесь, ви втратите єдиний у житті шанс ближче познайомитись зі мною. Дякую, ви непоганої думки про себе. Крім того, я покажу вам місто. Це одне з найкращих міст на Україні. Але у нас є програма… Ви вагаєтесь, і це добре. У мене теж є програма: показати вам речі, яких ви ніде і ніколи не побачите. Всі слов’яни такі вперті? Так, ми вперті люди. Україна — це звучить романтично. Я Дещо читала, про часи козацтва. Так, мадемуазель, ваш Боплан писав про нас… Боплан? Не чула. Це школа нового роману? Завтра я розповім вам, хто такий Боплан. Я візьму кінокамеру і зніму вас на згадку. Ви мені дуже подобаєтесь. Ви завжди знімаєте на пам’ять дівчат, які вам подобаються? Майже завжди. Якщо ви думаєте, що я мрію стати експонатом вашого кіноархіву… Що ви, мадемуазель, це буде найкращий фільм у моєму житті. І я буду єдиним у світі глядачем — більше ніхто його не побачить. Ну що ж, треба подумати. Але я ніколи не знімалася в кіно. Це не так страшно, як здаєтьоя на перший погляд. Уявіть собі, що ви зустрічаєте людину, яка вас… О, ви не тільки оператор, а ще й сценарист. Ні, ви помиляєтесь. Я ніколи не складаю заздалегідь сценарію. Мій принцип — це принцип нової хвилі: імпровізація. Цікаво, яку роль я гратиму у вашому фільмі? Комічну чи трагічну? Все залежить від вашого бажання. Це може бути фільм про кохання. Кохання з першого погляду. Чи ви не вірите в це? Чи вам не здається, що зараз надто модно базікати про кохання з першого погляду? А потім ці теоретики лізуть до тебе зі своїми поцілунками з таким виглядом, ніби вони роблять тобі велику ласку, ніби дарують тобі вічну молодість. Ненавиджу. Я теж, Івонна. Я ненавиджу так звані пристрасні танці. Ви… справді так думаєте… чи смієтесь з мене? Звичайно, так думаю. Дуже дивно. Мій ідеал — сидіти навпроти такої дівчини, як ви, і мовчки дивитися і курити. І щоб грала музика. Я розумію всю пошлість і обмеженість своїх бажань, але… І якою ж повинна бути тривалість цього сеансу духовного єднання, якщо я вас
