— Буде щось лихе. Німці наказали мені, старості й нашим хлопцям забрати родини й виїхати з Рябого Хутора. Наказали нікому про це не казати.
— Не піду. Брешеш.
— Маріє, - повалився на коліна Прокіп, — ось тобі святий хрест, що не брешу. Я тебе прошу, благаю — ходім зі мною.
Він стояв на колінах недоладно, надворі свистів вітер і сніжок сіявся.
— Не піду нікуди, — сказала Марія, й чорне волосся її ворушилося від вітру.
Тоді Прокіп встав, поправив на плечі карабін.
— Як хочеш. Але і тобі не жити, і твоєму байстрюку, і Комсомольцю не жити. Капут прийшов твоєму Комсомольцю. Він оточений у лісі. Прощавай. Не зустрінемось ми більше на цьому світі.
Потім додав жалібно:
— Може, підеш?
Вона грюкнула перед ним дверима. Кинулась до Василька. Хлопчик спав, він тепло і свято дихав, і було це янгольською музикою, єдиною музикою заспокоєння в цьому страшному світі. Серце Маріїне билося так, що в такт з ударами серця хиталося полум’я каганця. Та пересилала свій страх, примусила себе подумати, що все буде гаразд. То Прокіп здумав її обдурити. Все буде гаразд. Полум’я каганця перестало хитатися.
Другого дня щось змінилося в селі — наче вже й те отруйне повітря викачали, зовсім ніякого не лишилося: люди опинилися у величезній ворожнечі, де ніхто нікого не чує, хоч як ти не кричи. Неспокій огорнув людей, і всі собаки Рябого Хутора наче змовились — гавкали й скиглили, почувши далекий запах смерті.
Фон Мюллер — дарма що був яскравим дурнем і винятковим ледащом, чим відрізнявся від своїх колег з вермахту, — мав бути відомщеним. Його арійську кров треба було втопити в теплій крові цих впертих туземців, які зневажали всі законні правила ведення війни. Обер-лейтенант Кабачек разом зі своїми есесами оточили Рябий Хутір і все населення мужеської і жіночої статі зігнали до кар’єру, де видобували мармур. Ходив разом з есесами по хатах отець Микола, кульгавий, сивенький, сякався змерзлим носом і просив людей дотримувати спокою, бо це, мовляв, просто перевірка документів, влада, мовляв, знає, що чинить, Це все ж таки культурні люди, аякже. Отцю Миколі й самому хотілося вірити в те, що каже він своїм парафіянам. Та холод заповзав в усі куточки тіла його голубиного, й молився безнастанно отець Микола за дітей, жінок і старих, щоб дарувала їм пресвята божа матір життя й одвела від них біду.
Помолимося і ми, братове, за тих людей, за ту путь їхню останню по грудкуватій землі, за їхніх дітей, яких вони несли й притуляли до себе, згадаємо всіх людей народу нашого, всіх безвинно розстріляних, всіх порубаних, всіх померлих від голоду, всіх спалених у печах війни; бо якщо ми їх не згадаємо, то й нас забудуть нащадки наші, травою заростуть наші душі, й це означатиме, що марно прожили ми своє життя на світі.
Чорні есеси виштовхали Марію з Васильком і свекрухою з хати й загнали до гурту людей, які, ні живі ні мертві, заклякли на морозі. Ударами прикладів чорні есеси примусили людей вишикуватися в довгу чергу. Запрацював налагоджений механізм екстермінації.
Черга повільно посувалась туди, де чулися постріли. Це помилка, помилка, не може цього бути, твердила Марія, до болю стискаючи в руках Василька. Прокіп брехав, це неправда. Крок за кроком посувалась черга до хвіртки у дощатому паркані, за яким гриміли постріли. І коли вже залишалося кілька кроків до хвіртки, що висіла на іржавих завісах, Маріїна свекруха вихопилася з черги й повалилася в сніг на коліна й закричала:
— Це я винна! Я! Розстріляйте мене! Це я на того вашого генерала смерть накликала! Я! Бо я відьма! Я чари різні знаю! Я начаклувала, щоб він помер. Тричі плювала вслід йому, як він через село їхав! Чуєте? — кричала вона, повернувши сіре обличчя своє до есесів. — Мене розстріляйте! Але їх не чіпайте, вони ні в чому не винні! Я! Я! Це я в усьому винна!
Есеси, сміючись, кинули її знову в чергу.
Отця Миколу есеси не поставили в чергу. Він стояв за їхніми чорними спинами, зуб на зуб у нього не втрапляв, він стояв, і старечі ноги його трусилися, й він тільки повторював:
— Господи милосердний, господи милосердний і ти, пресвята матір божа. Якщо ви є на небі — припиніть це, благаю вас. Чуєте мене чи не чуєте? Досить вже, досить…
Та черга ставала все меншою і меншою, а постріли не вщухали.
Отець Микола, зірвавши раптом хрест з шиї, почав розштовхувати чорні спини. Есеси здивовано дивилися на старого попика в подертій рясі. Есеси зневажливо дивилися на отця Миколу — він був так само жалюгідний, як і вся ця православна релігія — вбога й архаїчна, як ці хати, вкриті струхлявілою соломою.
— Будь ти проклятий, боже! — змахнув стареньким кулачком отець Микола. — Нема тебе, нема., якщо ти можеш спокійно на це дивитися, — і ступив батюшка в ті двері, за ту дощану хвіртку, де зустріли його постріли.
І Марія туди ступила — і чорний есес, котрий стояв за хвірткою, підштовхнув її прикладом, і вона машинально пішла туди, де біля мармурових брил, яким суджено було стати білими янголами на цвинтарях Дюссельдорфа, ворушилась якась чорна магма, те, що кілька хвилин тому було людьми: оті жакетки з чорного плюшу, за яким треба було їздити до Ярополя, до мануфактурного магазину, сірі хустки, старі ватянки й непотрібні тепер шапки-вушанки. Марія побачила синю з білими смужками спідницю свекрухи й подерту рясу отця Миколи, і в ту ж мить вогняні цвяхи прохромили Василька й Марію. Світ почорнів, гуркіт станкового кулемета вщух, став тихим, наче краплини дощу, що стукають по шибці…
Вночі Марія вилізла з-під важких затверділих тіл і поповзла по виярках до берега Богунки. Небо було ясне і червоне — то догорав Рябий Хутір, в якому не лишилося жодної жизої істоти. Заграву ту видко було в Ярополі, і патрулі, дивлячись у той бік, щось ґелґотіли по своєму, по-німецьки, а один з солдатів навіть руку простягнув туди, наче хотів погрітися біля вогню, бо зимні ночі стояли тоді над Україною, й всі засміялися, й холодними гадючками виповзла з їхніх ротів червоняста пара. Заграву ту побачили в лісі хлопці з загону Комсомольця й, забувши про всяку обережність, рвонули вони в Рябий Хутір, де жили їхні жінки й діти, де стояли їхні хати.
Коли вже підходили до Рябого Хутора, наштовхнулися в темряві на тіло чиєсь нерухоме, що ледь дихало.
Була то Марія.
Кулі влучили їй у стегно і в груди. Вирубавши нашвидку кілька берізок, партизани зробили ноші й, поклавши Марію, понесли до села.
Поруч з ношами йшов Комсомолець, тримаючи Марію за схололу руку.
Доки дійшли — село вже догоріло. Лише де-не-де серед снігів, у чорних випалених островах жеврів вогонь, вкритий сизою поволокою морозу, та смерділо паленою глиною й бензином. Хлопці розбіглися хто куди — кожен подався до своєї хати, а Комсомолець похилився над Марією, допомагаючи медсестрі Олі робити перев’язку й присвічуючи їй німецьким ліхтариком.
Після того, як дали Марії укол морфію й напували гарячим чаєм з термоса, вона розплющила очі й сказала Комсомольцеві:
— Рятуй Василька… Йди до нього…
Починався світанок, зусібіч обтрушений сажею; ближні дерева були чавунно-чорні, бо розтанув сніг під час пожежі, а дальні дерева за селом стояли врочисті й витончені, наче ніяких нещасть у цьому світі не було: срібне мереживо гілок на білому тлі, безнадійна тиша глибокого німецького тилу.
Та чорна магма, яку ще вчора бачила Марія пульсуючою, теплою і майже живою, стала сірою й кістяною: відкриті роти й розплющені очі під мармуровими плитами, яким суджено було стати білими янголами у Дюссельдорфі.
Пізно було вже рятувати Василька, і отця Миколу, і свекруху, і ще сотні інших людей.
Треба було йти з села, бо ось-ось могли наскочити есеси.
Комсомолець пішов глянути на згарище своєї хати.
Нічого не лишилося — тільки піч, по якій походжав обгорілий, облізлий лев — в очах у лева світилася лють. Комсомолець потупсав навколо пічки, помацав рукою залізний кістяк машини до шиття. Раптом серед попелу уздрів сувій білих паперів. Здивовано нахилився, розгорнув їх.
Це були Маріїні малюнки — цілі, наче не гуготіло вчора на цьому місці полум’я, наче не лежали вони в осерді згарища. Яким дивом вогонь пощадив їх?
Комсомолець засунув за пазуху той сувій, поправив гвинтівку й дав команду рушати…
Проминуло кілька місяців, Маріїні рани трохи загоїлися. В один з квітневих днів, коли здається, що над землею куриться зеленкуватий дим, — а насправді то народжується перше листя на деревах, — прийшли вони вдвох з Комсомольцем у Рябий Хутір, на могилку Василька. Село було мертве — всі стежки й вулиці позаростгли такими дрібними синенькими квітами, по яких важко було сунути ноги, а круки, які сиділи на печах, були білі, наче посивіли за цей рік. У криницях вода стояла червона й важка, мовби ртуть; коли йшли повз спалену хату Прокопа Коробки, побачили на печі новенький патефон, на якому крутилася лискуча платівка: жіночий дзвінкий голос співав українську пісню “Гандзя”, тільки слова були не наші, німецькі, гаркаві. Комсомолець вистрілив у той патефон. Солодкий запах квітів заморював їх: потім у лікарні, через кілька років після війни, коли Марії робили операцію на пораненій нозі й давали наркоз, вона згадала той гидкий запах і той стан запаморочення; на зчорнілому телеграфному стовпі висів бубон, і вітер калатав по ньому так завзято, як колись на весіллях Петро Макогон, Маріїн брат.
Зійшли на пагорб, де стояла дивом вціліла церква. Ледве почав відчиняти важкі двері Комсомолець, як відхитнувся, бо з дверей церкви посунули щільною хмарою мільйони білих метеликів, схожих на капустянок, — наче душі всіх людей, вбитих на цій війні, зібралися тут, у порожній сільській церкві. З півгодини стояли Марія і Комсомолець, чекаючи, доки вилетять метелики, які залишили по собі золотавий пил і гіркий присмак. Відтак ступили Марія й Комсомолець у храм, всередині якого — кінський гній на підлозі, німецькі бляшанки, людські випорожнення, а на олтарі — побитий кулями, розтрощений “мерседес”, на якому їхав генерал фон Мюллер; хтось ножем вирізав червону шкіру з сидінь — мабуть, на чоботи. На стінах — німецькі оголошення до селян, щоб не здумали ділити землю, а працювали для задоволення продовольчих потреб німецької армії; також списки повішених — саботажників і партизанів. Лише на одній бічній стіні висів образ божої матері, яка злякано притуляла до себе дитину, наче вели їх на розстріл.
Щось потьмарилось в очах у Марії, і вона скрикнула.
— Суко! Суко ти, а не божа матір! Де ти була, коли нас стріляли?
І, вихопивши з рук Комсомольця гвинтівку, стрілила Марія просто в обличчя божій матері. Постріл луною прокотився по порожній церкві, знявши куряву.
Марія підскочила до ікони й побачила дірку в лівому оці божої матері. А потім уздріла Марія, як срібною цівочкою витікають з ока скорботної діви Марії сльози. Вмочивши пальці в ті сльози, Марія помазала мушку й приціл гвинтівки, бо чула колись, що є такий старовинний козацький звичай, і, віддавши гвинтівку Комсомольцю, який з жахом спостерігав за своєю жінкою, мовила:
— Тепер поцілиш у кожного ворога. Не сховається він од тебе. Тримай.
І справді, брати мої реалістичні! Хочете вірте, хочете — ні, але ніхто в цілому загоні влучніше од Комсомольця з того часу не стріляв. І навіть коли скинули їм на парашутах з Великої землі нову зброю, новенькі автомати ППШ, Комсомолець залишився зі своєю старою трьохлінійкою, яка била без промаху з великих відстаней. Хлопці не вірили Комсомольцю, думали, що має він при собі якийсь хитрий оптичний приціл або секрет відносно траєкторії польоту кулі якийсь знає, ба ні. Просто лягав Комсомолець тихо в рівчачок чи в чагарнику вмощувався і дивився, як ходять, приміром, по насипу німці — маленькі сизувато-зелені постаті, тільки каски здаля виблискують. Знайде з-поміж них офіцера чи єфрейтора, примружить око й затамує подих; потім повільно й ніжно торкається вказівним пальцем спускового гачка, так повільно й ніжно, що постріл мов грім серед ясного неба гримить, неочікувано для нього самого, зненацька, аж сам від несподіванки Комсомолець здригається; аж там дивись — на насипу вже лежить мертвий Ганс Зельбман, колишній службовець з Лейпціга.
Стосовно тої історії з образом божої матері, то багато, хто мав великий сумнів у її достовірності, особливо якщо зважити на стан, в якому перебували під ту пору Марія Поліщук та її чоловік; та моє завдання як літописця полягає в сумлінному занотуванні всіх версій і фактів, незалежно від їхнього можливого витлумачення в майбутньому; піддавати все науковому аналізу з метою викриття всіляких “метафізичних відхилень — то вже турбота великого майстра цих справ, старого пенсіонера, невтомного нашого громадського діяча й публіциста С. О. Набатова. Я ж оповідаю тільки те, що чув від самої Марії Поліщук…
Після тієГ історії з гвинтівкою прийшов уночі до неї (жила вона в сусідньому селі) якось Комсомолець ще з двома хлопцями і сказав: “Прощай, Маріє”. Вона й не питала, куди вирушають чоловіки. Удосвіта, перш ніж податися з хати, Комсомолець віддав Марії сувій її малюнків, знайдених на згарищі. Перекинув з плеча на плече гвинтівку, поцілував Марію — ніжний у нього був поцілунок, майже дитинний — г подався городами до берега Богунки, а хлопці з автоматами — за ним. Усі троє — в однакових, збитих набакир шапках-кубанках з червоними стрічками.
