Повернувшись до хати, Марія недовірливо дивилася на жмут паперів, замальованих чистими фарбами, де все підкорялося внутрішнім ритмам спокою й химерним щасливим сплескам Маріїної душі. Заплакала гірко — вперше від того дня, як її розстрілювали, бо в малюнках тих жив синок її, Василько. Того ж дня попросила Марія діда Гордія, теслю, щоб збив домовинку маленьку. Поклала туди малюнки й крадькома віднесла домовинку на цвинтар, викопала могилку й засипала свої малюнки вологим піском, обклала той горбик дерном і хрест з двох осичок сяк-так збитий в землю встромила. Пошкандибала додому майже заспокоєна. Приходить — аж глянь — на столі, де приготувала вбогу вечерю поминкову по своїх малюнках, — лежать цілі- цілісінькі малюнки її щасливі.
А невдовзі звістка з Ярополя прийшла: у місті вбитий обер-групенфюрер СС Карл Рейнгард, особистий представник Гітлера. Невідомий месник влучив у Рейнгарда з дзвіниці Микільської церкви — обер-групенфюрер саме виходив з будинку гестапо в оточенні вищих офіцерів СС. Ці чини нібито приїздили до Ярополя у зв’язку з будівництвом у наших місцях ставки Гітлера — “вовчого лігва”.
Ніхто в Ярополі “не сумнівався, що це була справа рук Комсомольця, його заклятої гвинтівки. Чутки потім ходили, що стратили партизанів, але де і як — ніхто не знав. Мовчанням хотіли їх вбити. Та залишився Комсомолець у пам’яті яропільчан навічно як герой.
По війні Марія повернулася до Рябого Хутора, викопала землянку якраз коло спаленої хати своєї й пішла в колгосп — трудодні жіночі гіркі заробляти. Позбиралося трохи тих людей в Рябому Хуторі — хто з лісу прийшов, хто з фронту повернувся, хто з Ярополя, а хто з сусідніх сіл приплентався на батьківські землі. Почали зводити хати — вбогі мазанки, дивовижні гібриди, складені із залишків минулої війни та надій на майбутнє. Так, один дядько влаштувався жити в німецькому “тигрі”, тільки стріхою солом’яною вкрив цей танк велетенський, аби броня не розжарювалася під сонцем липневим; замість двигуна піч поставив, а димохід через гарматний ствол вивів. Другий збудував собі хату з алюмінію, використавши для цього фюзеляж розбитого “юнкерса”. Крилами ту хату вкрив, а хрести чорні, з білими окантовками, вохрою позамазував; з бомб, в рядочок вишикуваних, зладнав собі тин хазяїн той кмітливий. А ще один знайшовся такий, що десь поцупив німецький аеростат оборони протиповітряної, й на ньому прилаштувався до Ярополя літати, базарювати, ще й двох-трьох тіток з собою в люльку брав, возив моркву та картоплю, аж поки його злапала яропільська державтоінспекція, звинувативши в калимництві, що фактично й мало місце, бо дядько той так знахабнів, що взявся людей за гроші розвозити по різних районах, ба навіть одного разу в Київ наважився на своєму аеростаті полетіти на Володимирський базар.
Якось життя почало потроху налагоджуватись, вже й рік минув, другий, третій, четвертий по скінченні війни Великої, вже й з голоду перестали люди пухнути, лиш чогось такого, без чого жити не можна, не вистачало в Рябому Хуторі: дітей. Не було дітей, не народжувались вони. Старі діди вже й забули, як це робиться, а жінки були або знесилені, безплідні, або ніяк не могли зачати дитину в лоні своєму, хоч і були в декотрих чоловіки ще при силі мужській.
Через це сум великий оселився в Рябому Хуторі, й люди почали потроху село кидати, немовби була земля та отрутою занапащена.
Якраз саме тоді прийшла якось Марія з поля, де буряки сапала, в три погибелі зігнувшись, й почала картоплю чистити, аби вечерю вдовину зготувати. Сонце похилилося низько за вишневі садки, й листя на деревах висвітилось багряно-зелене, а гучномовець (він висів на тому стовпі, де колись вітер на бубоні вистукував свою пісню) розповідав щось важливе про атомну бомбу, й зморена Марія думала про те, що треба ще корову напувати свою, Ларку, а спина боліла, й сон змагав Марію, — і раптом в ту мить почула вона голос свого Василька. Не повірила була — та ні! Голос її Василька звучав виразно поруч:
— Мамо, — мовив Василько, — намалюйте мені птаха гарного. Якби ви знали, як тут сіро… Все тут сіре — і люди, й сонце… Тяжко мені в цьому сірому світі.
Знову якийсь сумнів укрався в душу Марії.
— Хіба ж це ти, Васильку? — стиха спитала вона. — Ти ж не вимовляв літери “р”. Казав завжди “либа”.
— Ви забуваєте, мамо, що я виріс і що тепер мені дванадцять років. Я вже навчився вимовляти “р”, тільки “р” те сіре, і все навкруги сіре. Намалюйте щось, мамцю.
Озирнулася навкруги Марія — все як було: стіл під деревом стоїть, на столі миска, в мисці — картопля помита, шматок хліба, цибуля, сіль, і кисляк у глечику. І сонце вечірнє лежить на тому столі, все запилюжене, мов мандрівник стомлений, що ходить від села до села.
Другого дня Марія подалася до Ярополя. Купила папір, фарби, гуаш, пензлики. Руки в неї тремтіли, як вмочала пензлик у фарбу й перші кольорові лінії прокладала. Гадала — не вийде нічого в неї, гадала, що вмерли в ній ті птахи дивовижні й зів’яли ті квіти неземні, яких колись малювала. Та рука сама йшла по паперу, наче хтось вів її, знаючи наперед, що має вийти, й, вже не думаючи, Марія вмочала пензлик в ту чи іншу фарбу, впевнено відбиваючи один колір другим, контрастним. Так мало-помалу почав виходити на папері великий жовтий птах, вкритий дрібними білими квіточками з веселими зеленими оченятами; птах був оточений червоним листям, а потім сміливо й вправно обвела Марія свого птаха і листя темно-коричневим контуром, з’єднавши листя в’юнкими синіми гілками. В тому часі зайшла до неї за сірниками сусідка, Вірка-солдатка, і, пббачивши те диво, сплеснула руками:
— Ой, Марієчко, дай мені цього птаха… Такий гарний! Дала їй Марія малюнок, хоч і не любила Вірку за паскудний характер і лихомовство, та все ж приємно було Марії, що малюнок її комусь до вподоби припав. А невдовзі — за якихось місяців три-чотири — по селу поповзла чутка, що Вірка-солдатка завагітніла. І хоч чоловік її з армії не повернувся, хоч і невідомо було, з ким вона могла злигатися в Рябому Хуторі, та проте Вірка-солдатка з сяючим лицем по селу ходила, нахваляючись перед усіма жінками своїм животом. Тим часом Марія, ні про що не відаючи, малюнки свої надалі малювала: синю двогорбу корову, на боках якої стелилися білі дрібні квіти, рожеву птицю, в якої хвіст був з червоних і чорних квітів, або ж зеленогр лева з червоними очима. Малюнки свої сусідкам Марія пороздавала, щоб хати прикрашали, бо тоді з картинами кольоровими погано було, ще не видавало видавництво “Мистецтво” мільйонними тиражами репродукцію відомої картини художника Галактіонова-Хмари “Переселення в нову хату” чи художника Григорова “Засідання правління каси взаємодопомоги артілі ім. Суворова”. Плакатів теж ще мало видавали, надто ж кольорових. Через це малюнки Марії користувались таким підвищеним попитом.
І щоб ви думали? Майже всі жінки на тому кутку, де жила Марія, завагітніли й почувалися щасливими, й невдовзі по селу перші гульки прокотилися на хрестинах, й хати сповнилися дитячим вереском, й заспівали по вечорах щасливі матері колискові пісні над своїми жабенятками, кицьками, над своїми пташенятками — Іванками та Гальками.
Першою про чудесні властивості Маріїних малюнків чутку пустила Вірка-солдатка, звісно для чого: щоб приховати своє соромітництво, щоб не допитувався ніхто в неї — де дитину нашльондрала, з яким таким героєм, а може, чого доброго, з якимось придурком малолітнім? Вірка-солдатка почала всюди нашіптувати, що це, мовляв, Марія така чаклунка, що вона, тобто Вірка-солдатка, й думати забула, як мужчина виглядає, і все ж, як тільки-но з’явився Маріїн птах у неї в хаті, так одразу й відчула, що дитинка прокидається в її материнському місці. Почали тоді молодиці бігати до Марії — просити малюнок на пам’ять — відбою від них не було. Дехто вже й почав гроші за малюнки пропонувати — тільки Марія не брала. Просила, якщо кому не жаль, папір їй приносити й фарби гуаш, бо дорого коробка цих фарб коштувала — 16 карбованців на старі гроші. Навіть з сусідніх сіл почали жінки приходити, бо і там люди прочули про дивовижні властивості малюнків Марії Поліщук. Марія, коли взнала, чому такий інтерес до її малюнків, просила жінок, якщо син у них народиться, називати Васильком. Народили в ті роки жінки в околицях Ярополя таку силу-силенну Василів, що потім через вісімнадцять років, коли призов почався, у військкоматі за голову хапалися: що не хлопець — то Василь.
Тут, читачі мої кохані, мушу застерегти вас, що я особисто не дуже вірю в антинаукові побрехеньки Вірки-солдатки. В тому, що це не так, переконують мене два фундаментальні факти.
Перший. Ну, якби її малюнки були справді такими чудодійними — невже ж би в самої Марії не народилася дитина?
І другий. Прочув про такі, сказати б, партеногенетичні[5] властивості Маріїних малюнків наш громадський діяч, персональний пенсіонер С. О. Набатов. Самотужки приїхав у Рябий Хутір, розшукав Марію й випрохав у неї малюнок — не для себе, звісно, бо сам С. О. Набатов суворо дотримувався всіх норм моралі, а для дочки улюбленої, яка вже трьох чоловіків поміняла, а дитини не мала, і навіть сам київський професор Олександр Юдимович Лур’є нічого вдіяти не міг; сумний факт цей був вельми для С. О. Набатова прикрий, бо на цьому кінчалась славна династія Набатових й не було кому передавати естафету поколінь. Отож, хоч як боровся С. О. Набатов з усіма забобонами серед відсталих верств населення, але ж вирішив цього разу перевірити — а ну ж як не брешуть кляті баби з Рябого Хутора? У Марії якраз під той момент не було свіжих малюнків. Тоді С. О. Набатов вициганив один з тих, ще довоєнних малюнків, які знайшов Комсомолець на згарищі. І про цей дивний факт стало відомо С. О. Набатову. Малюнок йому не сподобався — мазанина якась примітивна, безсюжетна — не те що картини Айвазовського чи Галактіонова-Хмари. Приїхавши додому, одразу вирішив перевірити протипожежні властивості цього малюнка. Обережно відрізав ножицями від малюнка, який начебто не згорів у вогні, клаптик пожовклого паперу й підніс сірника. Папір одразу преспокійнісінько загорівся — так що лишилася в руці С. О. Набатова скоцюрблена смужка попелу. Звісно, зміркував собі, зітхаючи, С. О. Набатов, собачого лайна це варте. Одначе, про всяк випадок, малюнок помістив у кімнаті дочки — вона саме вчетверте заміж вийшла; кинув його під матрац. Пусте! Нічого з цього не вийшло.
Так переконливо було розвінчано міф про Маріїні малюнки.
Та все ж ними зацікавились у Ярополі — не біологічними, а художніми їхніми якостями. Спало на думку одному мистецтвознавцеві- хлопцю молодому й завзятому-влаштувати в Ярополі виставку малюнків Марії Поліщук, хоч дехто — навіть і той же самий С. О. Набатов — нашіптували хлопцеві, що нічого в тих малюнках нема вартісного, художнього, навпаки, лише саме спотворення й деформація реально існуючого світу і що, мовляв, у жодному зоопарку в світі ви не побачите зеленого лева з червоними очима. Та не послухався їх хлопець, і виставку було відкрито.
І тут притрапилась така оказія. Валерій Орлик зробив передачу по телебаченню про малюнки Марії Поліщук та про її долю. Передача ця транслювалася по системі Інтербачення та Євробачення — і мільйони людей уздріли у кольорі малюнки Марії Поліщук, і у багатьох з них сльози з’явилися в очах, невідомо від чого — чи від радості, чи від чистого смутку; також побачив цю передачу колишній поліцай Прокіп Коробка, котрий жив собі в німецькому місті Рессельгаймі, де працював складальником на заводах “Опель”, що належали фірмі “Дженерал моторс”. Наче хтось ударив ножем в серце Прокопа Коробки, коли побачив він постарілу Марію, яку давно вважав мертвою, почув її голос, глянув на її малюнки, угледів нові гарні будинки в Рябому Хуторі, в яких стояли телевізори, електрорадіоли й магнітофони. Згадав Прокіп Коробка свій патефон, яким пишався незмірно, згадав ту’ ніч, коли стояв він на колінах перед Марією, — і вийшов до найближчої аптеки, купив дві конвалюти снодійних таблеток люмінексу й, повернувшися під дрібним німецьким дощем в свою кімнату, проковтнув сорок пігулок нараз. Так фірма “Опель” втратила складальника, який закручував гайки розміром 13 мм на задньому мості легкових автомобілів марки “рекорд-ІІ”.
Мільйони людей побачили чисті малюнки Марії Поліщук — і слава художниці далеко розкотилася за межами нашого краю, На величезній міжнародній паризькій виставці “наївного малярства”, де також було організовано ретроспективний перегляд картин митника Руссо й лемка Никифора з Криніци, Марія Поліщук була удостоєна Великого Призу — золотого лева зі смарагдовими зеленими очима. Також і в нас у Ярополі вона була увінчана золотою медаллю Григорія Сковороди. Після всіх цих подій її малюнки неймовірно підскочили в ціні. Аматори малярства й колекціонери, а подеколи й просто спритні ділки й епекулянти кинулися в Рябий Хутір — і ну давай ходити по хатах, скуповувати малюнки Марії Поліщук. Та майже ніхто малюнків тих не продав ні за які гроші, а Вірка-солдатка, яка вже мала трьох дітей, — білявого, чорнявого й рудого, — так навіть вигнала непроханих гостей. Жовтий птах Марії Поліщук висів у неї в рамці з-під ікони в позолочених ризах, у кутку, прибраний рушниками. Навіть С. О. Набатов — і той нарешті визнав Марію Поліщук після того, як прочитав у центральних газетах про її нагородження. Згадав, що має унікальний малюнок Марії, почав шукати під ліжком, під сервантом, на антресолях — все дарма. Виявляється, викинула укохана донька С. О. Набатова той малюнок на смітник разом з іншим мотлохом.
А Марії давалися взнаки старі рани — вона тепер ходила, спираючись на милицю. Важко їй було води взимку від зледенілої криниці принести, дров нарубати, корову вранці видоїти. А скільки клопоту Марія мала з гостями. Леле, звідки тільки вони не приїжджали! Майже всі зарібки Маріїні йшли тепер на приймання гостей, надто ж отих бородатих кіношників у замшевих куртках, які безперервно знімали в Рябому Хуторі свої фільми й примушували Марію раз у раз повторювати історію свого життя.
Через це деяким впливовим нашим городянам, а передовсім А. В. Микитасеві, спала на думку ось така гуманна ідея: оселити Марію в Ярополі, у великому культурному центрі, де життя кипить, де повсякчас відбуваються якісь визначні мистецькі події — от хоч би недавно відкрита виставка творів Д. В. Смаглія — члена Яропільського відділення Художнього фонду. А для цього надати народній художниці Марії Поліщук, лауреату багатьох премій, члену Спілки художників, двокімнатну окрему квартиру для плідної творчої праці й для полегшення побутових умов її самотнього життя.
Намовили-таки Марію переїхати до Ярополя: мовляв, там і ліфт, і центральне опалення, й гаряча вода цілодобово, й сміттєпровід, й магазини продуктові поруч, і поліклініка Худфонду, де гарні лікарі й кабшет фізметодів лікування. Словом, погодилася Марія. І справді — дуже гарну квартиру дали їй на новому житловому масиві — так званих Яропільських Вишеньках: у великій кімнаті влаштувала собі Марія майстерню, а в меншій кімнаті спала. Тільки от ніяк не могла звикнути Марія до нашого міста. Скільки разів блукала вона поміж будинків стандартних житлового масиву, не можучи знайти свого дому, так що доводилося їй звертатися за допомогою до перехожих. До помешкання свого також не могла Марія призвичаїтись. Через те, коли отримала гроші за серію нових малюнків, покликала майстрів і звеліла їм вікно велике в спальні замурувати, залишити маленьке, як у хаті селянській, і ще звеліла піч посеред кімнати поставити велику, щоб можна було на ній лежати, старі рани вигрівати. В піч вмонтували електрокалорифер з терморегулятором. Квартиру встелила доріжками домотканими, на ліжку
