Скоро вже згадував я про Марію Поліщук у попередніх своїх оповідках, то відчуваю нагальну потребу помовити про неї докладніше, тим паче, що останнім часом багато з’явилося суперечливих публікацій, які витлумачують її творчість і життя у невластивому світлі.
Хто пам’ятає Рябий Хутір з-напередодні другої війни? Приземкуваті хати, піскуваті землі над водами Богунки, стріхи, зелені від моху, й осики, стовбури яких навесні вкривалися якимсь лишаєм і ставали сизувато-зеленими, такого кольору, як потім були німецькі шинелі; як подивитися на той Рябий Хутір десь там у березні, коли сніг починав танути, то здавалось, що село довго лежало на дні замуленого ставка і що тільки-но недавно загату відкрили, й вода зійшла; Рябий Хутір тоді — це два трактори ХТЗ, одна полуторка, одна машина до шиття, два радіоприймачі “Колгоспник”, один патефон у Прокопа Коробки з голками та платівками українських народних пісень у виконанні Оксани Петрусенко, чотири гармошки, один бубон, лампи гассві, бо електрики тоді ще не було, ну, посуд там усякий, надто ж глиняний, ікони в фольгових ризах, плюшеві жакетки, що за матерією для них треба було їздити до Ярополя в мануфактурний магазин, та ще паперове майно — облігації державних позик, плакати з портретами Марії Демченко й поясненнями — як виростити 500 центнерів цукрових буряків з гектара, шкільні підручники, в яких чорнилом та хімічними олівцями школярі повикреслювали фотографії маршалів Тухачевського, Єгорова й Блюхера, ну й, звичайна, харч селянський повсякденний — квасоля, вінки цибулі та картопля в льохах, трохи сала й хліба по півтора кілограма на трудодень.
Так ось, не було на весь Рябий Хутір кращої дівчини, ніж Марія Макогон, бо таке вона мала дівоче прізвище. Писане обличчя було в неї, нервове і тонке, сама смаглявка, і очі чорні, і ув очах тих щось світилося було в тих очах щось таке, що западало в душу; колись я вивчав проблему людських очей, навіть радився з професором М. С. Холодним — як, яким чином пізнати й об’єктивно виміряти блиск отой у різних людей, як довідатися — де світиться в очах доброта, а де — підступність, де сяє чистий розум, а де палають злі вовчі вогники? Хотів був сконструювати якусь апаратуру для об’єктивного вимірювання блиску, та Микола Сидорович відрадив. Сказав, що чутливішої апаратури, ніж людська душа, довго ще винайдено не буде, а душа сама повинна відчувати — чи лихо, чи добро звістують чиїсь очі.
В очах Марії Макогон завжди виблискувало радісне передчуття, чекання якогось дива.
Сваталось до неї двоє найкращих хлопців на весь Рябий Хутір — отой високий, з міцними руками Прокіп Коробка, в якого патефон був, та Іван Поліщук — хлопець дрібний у кості, з лагідною усмішкою, тихий. Ніхто його по імені не зпав, а кликали Комсомольцем. Бо він був секретарем комсомольського осередку в колгоспі, завжди ходив заклопотаний, після роботи (а працював він трактористом) треба в райком бігти, до Ярополя, а це таки вісім кілометрів туди й вісім назад, вічно збори, кампанія по передплаті газет, позика, членські внески. Отож вдома майже ніколи не бував, на гульках теж його ніколи не бачили. Та оце вгледіли навесні, коли оранка кінчилась, Комсомольця з Марією, як обоє з лісу йшли із щасливими обличчями. Коробка коли прочув — одразу сватів лослав; не було йому рівного в Рябому Хуторі по силі й красі, по вмінню грати на гармошці й на вечорницях дівчат лапати. Та довелося Коробчиним сватам гарбузи виносити з Макогонової хати.
Вийшла Марія заміж за Комсомольця, Поліщучкою стала.
За три роки до війни народився син у них, Василько.
І от коли Марія ще ходила вагітна, жовта й схудла, бо віддавала свою вроду синові, почала вона малювати для майбутнього свого первістка. Зрештою, нічого дивного в тім не було, бо з давніх-давен баби в Рябому Хуторі малювали навесні хати, розписували їх півнями та квітами, і всередині печі розмальовували. Маріїна мати теж штукою цією нехитрою володіла, хоч і не відзначалася особливим малярським хистом.
Спершу Марія стіни своєї хати розписала перед Великоднем. Намалювала коней заквітчаних для дитинки своєї вельми бажаної: червоного коня — щоб була все життя весела, зеленого — щоб була все життя здорова, і синього — щоб була розумна і добра. Ті коненята так гарно стрибали на стінах, що всі, хто проходив повз Поліщукову хату, зупинялися, погляду не могли відвести. Веселіше людям на серці ставало, коли бачили Маріїних коней. А на печі намалювала Марія лева. Доброго лева з червоною гривою й розумними зеленими очима. Лев ходив по гілляці, поміж дубового листя й жолудів. Всміхався Комсомолець завжди, коли дивився на того кумедного лева, всміхався й цілував Марію та казав:
- І де ти, Марійко, такого лева бачила? Хіба ж леви бувають такими?
А Марія, щаслива, шарілася, й усмішка в неї блукала по вустах зніяковіла.
— Я довго-довго дивитимусь на того лева, і синок наш буде такий красивий і сміливий.
А коли вже всі стіни були замальовані, взялася Марія до паперу. Купила в Ярополі фарби гуаш, пензлики і так днями сиділа в хаті, свої химерні малюнки малюючи. Вже свекруха почала злоститися, дорікати невістці. “Чого, — каже, — ти ото час марнуєш? Хай би краще дитині щось пошила, льолю якусь, абс в хаті прибрала, чи ото б тісто замісила, хлібчика напекла”.
Коли народився Василько — звісно, менше часу стало на малювання. Та все ж, як засне ввечері маля, як засопе тихенько — ніжний такий звук, і ротичок маленький рожевим трикутничком стулений, і від чорних вій довгі тіні спочивають, сяде, бувало, Марія коло лампи — й ну собі малювати. Чоловік її, Комсомолець, так само, як і перед одруженням, пізно повертався з колгоспу. І кольори, що на її малюнках, ввечері темні й густі виходять, а вдень — глянь — яскраві й легкі вони робляться, і щасливо всміхається, дивлячись на них, Василько.
Дитя росло в Марії розумне — не могла ним натішитися.
— Мамо, — бува, каже, — намалюйте мені либу, таку велику либу, я сяду на неї та попливу Богункою в моле.
— Навіщо тобі, синку, в море плисти?
— Кажуть, що моле синє-синє. Я візьму віделко, вам синьої фалби пливезу.
— Ох ти ж, моє серденько ненаглядне, листячко моє зелене, — виціловувала його Марія.
А якось побачив Василько, як голуб літав над їхньою хатою та пір’ячко сизе загубив. Підняв те пір’ячко, приніс мамусі:
— Мамцю, — каже, — посійте те піл’ячко в землю. Хай голуб’ята вилостуть.
Отакий-то був Василько року того страшного, коли друга війна зачалася. Баби, що возили молоко в Яропіль, швидко повернулися злякані, казали, що літаки з хрестами, німецькі, Яропіль бомбили; ледве молоко спродавши, побігли ті баби сіль купувати, та більше, як по два кіло в одні руки, вже не давали, а мила темного в шматках зовсім не було, було тільки дороге, рожеве, городське, в паперових обгортках-тільки погане це мило, бо. змилюється швидко і нічого, крім запаху солодкого, від нього не лишається.
Вдень приїхав з поля Комсомолець захеканий і, не переодягаючись, у засмальцьованій одежі в райком побіг.
Потім велика заграва стояла над Ярополем — то горіла нафтобаза, і через Рябий Хутір валкою потяглися біженці звідусіль. За все своє життя Марія не бачила стільки облич, як за ті лічені дні відступу. Запам’ятала, як ступила в їхню хату молода жінка з хлопчиком років дев’яти — біляве таке хлопчисько; щось незвичне було в його погляді — й, придивившися, Марія зрозуміла, що саме: хлопчик не кліпав очима; широко і мертво були розтулені його повіки, і в його синьому погляді було щось жахне. Жінка виявилася дружиною начальника прикордонної застави, який загинув у перший день війни; йшла з-під Рави-Руської; побували вони з сином в оточенні, вже бачили німецькі танки й десантників. Нічого при них не було, лише хлопчик ніс з собою клітку, в якій сиділа зелена вивільга.
Марія пустила біженців до хати.
А на світанні біженці почали в дальню путь ладнатися. Хлопчик вийшов на двір, притуляючи до грудей клітку.
Зелена вивільга була вже мертвою.
Біженка хотіла забрати з синових рук клітку, щось лагідно сказала йому. Той нічого не відповів, тільки кріпше зчепив пальці. Тоді жінка почала розгинати пальці його худенькі — один по одному, один по одному, аж поки клітку не взяла та на траві, коло криниці, не поставила.
Вмерла зелена вивільга вночі від задухи чи ще від чого.
Отак і залишилися в Маріїній пам’яті той зелений холодний ранок, трава, вкрита росою, червоне сонце й гуркіт далеких вибухів, некліпний погляд хлопчика, й мертва вивільга, і люди, люди, які йдуть невідомо куди, — вихід цілого народу, зміщення й загибель величезних земних пластів, як під час землетрусу; а вранці ще куряви над битим шляхом немає, курява з’явиться опівдні. З того часу зелене з червоним у смуток великий Маріїну душу повергають, найсмутнішим є для неї це сполучення кольорів, ще й як додасть вона до цього чорний колір, то сльози на очі їй навертаються. А хто цього не знає, думає, що то весела гама барв — зелене з червоним.
Вже вороги були коло самого Рябого Хутора, як вночі прибіг Комсомолець — поцілував Марію, Василька, матір свою й пошепки, озираючись, наче вже не на своїй землі, сказав, що райком доручив йому організувати партизанський загін, і що він буде тут недалеко, в лісах, і що згодом, в потрібну хвилину, дасть він про себе знати. Хай живуть вони в мирі й злагоді, Василька пильнують і доглядають, а він піде супостата бити, з перемогою швидко вернеться.
Прийшли німці, й одразу Рябий Хутір змінився, наче за одну ніч поміняли на ньому повітря — люди розчинялися в тому повітрі, як мідь у міцному розчині сірчаної кислоти. Котилися по селу обози — важкі мадярські коні тягли вози на гумових шинах, а на возах сиділи пикаті тиловики, й найдивнішим для Марії здалося те, що вози ті мають ручку для гальмування, як у машині. Старі діди, дивлячись на ті дива, зітхали, згадували першу війну. Не так їх вразили великі вантажівки й мотоцикли з колясками, як ці коні. Потім фронт відійшов далеко, в Рябому Хуторі запала тиша велика, та повітря стало ще ядучішим; люди почали повертатися один до одного новими, несподіваними обличчями. Наче поодягали протигази — страшні гумові маски й однакові скляні очі — хто знає, що ховається за тією маскою?
Прокіп Коробка став поліцаєм. Видали йому шинелю чорну з сірим і німецький карабін, чоботи нові, підбиті сталевими шипами.
Зустрілася з ним Марія, глянула йому в очі:
- І де ото совість твоя, Прокопе?
— Совість мою вирізали, як ветинари ядра кабанцям вирізають, — похмуро відповів Коробка. — В Сибіру моя совість, там, де батькова могила. А ти скажи краще, де твій Комсомолець?
— Як і всі — на війні.
— Знаємо, на якій війні, - сказав Коробка. — Так от, передай йому, щоб він тут носа не показував. Бо інакше…
— Проклятий ти будь! — видихнула з ненавистю Марія. — Виродок!
Вона пішла, а Прокіп стояв нерухомо, дивився їй услід. Потім подався на околицю села, зняв з плеча карабін і почав стріляти чорних круків, що важко сиділи на осінніх деревах. Круки знехотя падали на землю, пір’я розліталося навсібіч: круки наче не розуміли — чому їх стріляють кулями такої жахливої вбивчої сили, за які гріхи?
А через рік, восени 1942 року, хлопці з загону Комсомольця вкопали якесь велике німецьке цабе біля Рябого Хутора: їхав “мерседес”, у якому сидів генерал фон Мюллер, котрий схотів особисто уздріти землі, що колись належали його батькові, й меланхолійно дивився на траву, вкриту першим снігом — від цього сніг здавався зеленкуватим, такого ніжного пастельного кольору, що завжди навіває спогади дитинства; як пройдешся по такому снігу, то залишаєш по собі зелені сліди; генерал фон Мюллер думав свою німецьку думу — про ці кляті сніги, в яких ось-ось забуксують автомобілі й танки, про чашку гарячої кави, яку так обожнював генерал, про різдво, коли він поїде у відпустку до Майссена, де на кірхах лежить порцеляновий сніг — лагідний, безпечний, теплий німецький сніжок, і в ту мить вогняні цвяхи прохромили генералові груди, й рот сповнився кров’ю, й кров хлинула через ніздрі, й сніг довкруг зчорнів, все стало чорним.
Через два дні вночі постукали в двері Маріїної хати. Накинувши на плечі хустку, прочинила вона двері і в мигтючому світлі каганця, якого тримала в руці, побачила Прокопа Коробку.
— Збирайся, — сказав він тихо, хоч голос його був хрипкий від збудження. — Сани тут стоять, збирайся. Бери сина й пішли.
— Куди?!
