правильно зрозуміла? Все залежить від того, що ми хотіли б сказати одне одному. Якщо ви кажете це серйозно, ви дуже дивна людина. Нічого дивного. Я в такому віці, коли людині вже починають набридати дурненькі дівчата, створені для пристрасних танців. Хочеться чогось більшого. Якщо ви гадаєте, що зустріли Ейнштейна в міні-спідниці, ви помиляєтесь. Я звичайна журналістка провінційної газети. Відділ інформації. Вбивство в Понтьє. Страйк селян. Перемога кандидата від ФКП на кантональних виборах. Я не можу спокійно дивитися на ваші руки. І на ваше волосся. Ви дуже милий хлопчик, сказала вона і торкнулася пальцем його вуст. Скільки вам років? Двадцять дев’ять. Гаразд, о шостій, вранці, я тихенько вийду з готелю, і ми погуляємо з вами до сніданку, поза всякими програмами. А зараз мені треба сідати в автобус і їхати, бо товариш Кальмет вже хижо дивиться на мене. На добраніч. На добраніч.
Я ніколи не забуду Івонну, бо вона була дуже схожа на мою Катю, мою першу любов. Довгонога, легка дівчина у шкірянці та коротенькій спідниці. Тепер, коли я слухаю цю пісню, мені здається, що мікрофон був притулений до серця Івонни, коли вона йшла вранці, - місто ще спало, й суворий товариш Кальмет теж ще хропів, — коли вона йшла з Валерієм на берег Богунки, туди, де була купіль княгині Ольги. Тихо й лунко стало в цьому просвітлілому місті, мов на іншій планеті, що трохи ближче лежить до сонця, ніж наша земля. Вони пройшли Антонінським парком, який колись належав дружині Потоцького, повз застиглі чортові колеса та дивні важельні пристрої, на яких вимірювали міць своїх ударів яропільські силачі, повз кімнату сміху — довкола цього викривленого дзеркального світу, в якому спотворювалось погідне обличчя того ранку, повз могилу Невідомого солдата та важкий цементний обеліск із сотнями прізвищ яропільчан, загиблих під час останньої війни. Вони зупинилися біля бронзової Діани, що загубилася на графських теренах, серед дубів та лип XVIII століття. Тьмяний шар роси вкривав тіло богині. Івонна засміялася: на крутому боці Діани чорнів акуратно вирізаний отвір, віконце, мов для кватирки. Івонна засунула в отвір руку. Скарби, пояснив Валерій. Хтось повірив чуткам про те, що граф сховав золото у стегнах прекрасної Діани. Я не розумію, чому ти мені так подобаєшся.’І я не розумію. Я не розумію, як я житиму, коли ти поїдеш. І я не розумію. Ходімо вниз, я тобі покажу купіль княгині Ольги. Княгині? Це щось пов’язане з домом Романових? Ні, ні. Це дуже стара історія. Київська Русь. Вона воювала в цих місцях. А на цій ріці вона любила відпочивати. Там є таке місце, де вона купалася. Кажуть, що кожний, хто викупається в цьому місці, збереже вічну красу. Твоя програма приголомшує мене своєю романтичністю. Я напишу репортаж “Княгиня і комп’ютери” для “Юманіте”. Косметичні фірми луснуть од заздрощів, коли почують про ванну княгині Ольги. Не захоплюйся надто екзотикою. Це була жорстока й підступна жінка. Коли проти її чоловіка повстало місто древлян і князь загинув, а княгиня не змогла’ подолати опору городян, вона почала вимагати, щоб вони сплатили їй податок голубами. З кожного двору один голуб. Городяни з радістю погодились задоволБнити вимогу княгині — вони думали, що легко відкупилися від небезпечного ворога. Коли голуби були в її руках, Ольга наказала почепити до їхніх хвостів віхтики соломи, запалити її та відпустити птахів. Вогняні птиці полетіли у свої оселі і підпалили їх. Згоріло все місто… Яка небезпечна символіка. Птах миру… що несе знищення. Вони вузькою стежкою простували туди, де кінчалася земля і починалася вода. Відлюдні зовсім це були місця, особливо о такій ранній порі; за вигином Богунки місто сховалося, відійшло, наче його зовсім не стало. Брунатні та сірі стовпи граніту підпирали береги, гігантськими грибами випиналися з-під землі, кварцові сузір’я виблискували на відполірованих водою брилах, хаотична сила природи, не підкорена жодним законам архітектоніки, руйнація і створення нових устоїв — все тут було сама недовершеність і могутній підземний рух. Гранітні лисини вкривав зелений шовковий мох; злами й щілини, провалля й трави, ідіотичні написи олійними фарбами на суворих кам’яних площинах, залишки геологічних катастроф та туристських походів, велич порожніх пагорбів та гомін води. Валерій з Івонною вмостилися на камені поруч з Ольжиною купіллю. Не знаю, чому Валерій не поцілував тоді Івонну, яка притулилася до нього, бо не було ліпшого моменту для цього, але він закладав у кінокамеру касету й не дивився на Івонну. Тоді вона скинула білі літні чобітки-козачки, білий з чорним геометричним малюнком светр, білу міні-спідницю і взагалі все, що носять дівчата в її віці, скинула з себе. Він тільки почув таємничий, прозорий шурхіт — і ступила у воду, у гранітну купіль, що нагадувала відбиток жіночого тіла, усіх його потаємних форм.
Валерій зняв довгу панораму яропільських пагорбів і дівчину — як обережно ступає вона у воду, затуливши перса руками, як вода забирає її тіло, всмоктує стегна, живіт, а потім підняв угору свій апарат, і в окулярі з’явилися хмари, легкі й рожеві, мов прилетіли з Древньої Еллади, країни мармуру й богів. Валерій повернув турель, поставивши телеоб’єктив, і знову поглянув на Івонну, яку різко наблизила до нього оптика. Івонна вмивалася, вона хлюпала долонями воду на обличчя, пестячи його пальцями, мов це було обличчя коханого. І це зняв Валерій, і як з’являється з води Івонна, як народжується її тіло, висвічене на сонці, як збігають з її ніг струмочки води. Івонна почала стрибати на одній нозі — мабуть, у вухо попала вода, і це також бездоганно зняв Валерій на плівку чутливістю 90 ДІН довгофокусним об’єктивом, бо це був неабиякий оператор.
Сонце ще вище вихопилося над яропільськими кам’яними кручами, сонце світило Валерієві просто в очі, і він зняв Івонну в контражурі. Він знав, як виглядатиме це на екрані: чорна постать обведена плинною світляною лінією сонця, мовби намальована променем. При такій зйомці здається, що день на екрані зникає, одчиняються небесні нічні брами, біла ніч, як у Ленінграді. Такою він бачив Івонну, ось вона вже поруч з ним, присіла навпочіпки коло нього. Погляд у неї був рішучий і щасливий — і на її шию і нижче дивився Валерій, туди, де тримала вона руки, — рожево і делікатно світилися нігті. Пасмо волосся знову впало на її обличчя, і Валерій обережно торкнувся цього волосся, одсунув його; тоді Івонна взяла його руку, поцілувала долоню й пальці.
Не роби цього. Чому? Не треба. Чому? Час вже йти. Ми ще маємо час. Ні, треба йти. Почекай ще хвилину. Я не можу. Що з тобою? Мені треба піти на студію. Почекай. Треба йти. Чому ти відмовляєшся від цього? Тому, що я сьогодні втрачаю тебе назавжди. Розумієш? Назавжди. Але… Ти поїдеш до свого нареченого і висилатимеш мені листівки з Ейфелевою вежею, виконані на високому поліграфічному рівні. Або листи “Par Avion”. Але я не можу залишитися тут, коханий. Ти розумієш це. У мене є батьківщина. А я не можу поїхати до тебе. Бо в мене теж є Батьківщина. Може, ти приїдеш в гості?.. Ні. Чому? Я не приїду. Чому? Одягайся. Чому? Одягайся! — майже брутально крикнув він, підводячись. Мені треба встигнути на студію. Я сьогодні весь день зніматиму вашу делегацію.
Дивні це люди — слов’яни, подумала вона. Містичну слов’янську душу пригадала Івонна, повертаючись з Валерієм у місто. І Достоєвського згадала. Десь уже перед виходом з парку, у краю старих альтанок, облізлих столів для пінг-понгу, коло білих стовпів огорожі, на яких стояли елегійні цвинтарні урни, вони поцілувалися і домовилися вже до самого від’їзду в Париж не звертати одне на одного уваги, тобто поводитись на людях, як справжні закохані, аби їхнє начальство не гнівалося — і товариш Кальмет, і дідуган Валерія, і ще багато добрих і чулих людей. Бо й справді — делегація приїхала сюди не амурні справи заводити, а робити велике й серйозне діло, і Валерій працював у важливій культурній установі теж не для того, щоб займатися такою підозрілою і дивною справою, як кохання з першого погляду з зовсім невідомою людиною, яка приїхала до нас на два дні у гості з того далекого і — як би там не було — чужого для нас світу. Валерій уже чув знайомі слівця, закручені у звивисту, як равлик, промову свого шефа на виховні теми; світобудова його шефа складалася зі сфери, ламкої й сліпучої, мов ялинкова іграшка, яка трималася на спині повільної черепахи з мудрими некліпними очима; цю Птоломеєву систему моральності шеф Валерія ніс з повагою і гордістю, ніби чемпіон з хокею дорогоцінний кришталевий кубок. А втім, шеф Валерія був добрим, некапосним дідуганом.
Отож, домовившись так, наші герої розійшлися. Івонна невимушеною ходою попрямувала до кіо. ска “Союздруку”, якраз біля готелю “Яропіль”, купила якісь не потрібні їй газети, написані незрозумілою мовою, де тільки одна літера “і” була по-справжньому їй близька, і пішла собі у ресторан, снідати. А Валерій в цей час отримував плівку, лаявся з Людочкою, бо за цю добу витратив майже місячний ліміт плівки, та замовляв собі машину, щоб встигнути всюди за французькою делегацією.
А потім він знімав гостей на яропільському заводі металевих виробів — найбільшому підприємстві міста, — серед сяючих пірамід, стосів каструль та друшляків, штампувальних верстатів, ламп денного освітлення, радісних, схвильованих усмішок, міцних потисків рук, і земля трохи тремтіла, мовби десь прокотився далекий землетрус — то гупав паровий молот, і здавалося — ходять над головою важкі потяги. А у Валерія кожен раз стискалося серце, коли згадував він про поїзд. Потім знімав гостей у радгоспі імені Клари Цеткін; там їх почастували варениками з сиром та сметаною, ще й міцним саморобним радгоспним вином пригостили французів. Виступав товариш Кальмет, який розповідав, як бандити з ОАС вчинили на нього замах, як підкинули пластикову бомбу в картонний ящик, у якому привезли йому додому новий холодильник, як вибухнула ця бомба ва сходах, на щастя, тільки оглушивши вантажників. Потім гості з Франції поїхали далі, у Рябий Хутір, до народної художниці Марії Поліщук. Літня вже, кульгава жінка з темним, змореним видом якраз перегукувалася з сусідкою — Віркою-солдаткою, лаялася і навіть трішки плакала, бо Вірки-солдатки бичок накоїв капостей у Маріїному городі, і то не вперше. Але коли приїхали французи? Вірка-солдатка, яка репетувала, як скажена, втямивши потреби вищої політики, вгамувалася й пішла собі геть, підштовхуючи бичка ногою, а Марія повела гостей у світлицю, поклала перед ними свої малюнки. Гості як заворожені дивилися на ці малюнки, наївні й чисті, мов яблука після дощу. Івонна знову відчула, як щось умерло в ній, відсохло, зникло — усі ці Бієнале, пластичні властивості зламаних парасольок та пресованих у гармошку автомобілів “форд”, гіпсові неживі зморшки одягу ва попартівських манекенах, інтелектуальні розмови, тонкі спостереження в контексті європейської культури, лискучі каталоги і такі ж глянсовані есе, еластичні й солодкі, мов жувальна гумка. На зеленому пагорбі Марії Поліщук ходили чорні круки, стояв двогорбий кінь, похнюпившись, з його боків росли дерева, козак вбитий лежав під зеленого могилою Марії Поліщук, смішний козак, самотній, схожий на Чарлі Чапліна, тільки замість котелка — шапка з червовою торбиною, як шерстяні шапочки норвезьких лижників. Тільки Магріт лишився в. Івонниному серці, старий прозорий Магріт, бо Магріт не сперечався з Марією Поліщук, се був її далекий спільник. Валерій старанно знімав французів, малюнки, Марію Поліщук, він навіть короткого погляду не кинув на Івонну, а навпаки — приділяв увагу велику білявій ляльці у блакитних джинсах — мадемуазель Жіжі.
Але як летить цей час! Вже відходять наші поїзди, вже відходять! І поїзд (швидкий, міжнародний, заквітчаний червоним, синім, білим), поїзд “Яропіль-Париж” вже ось-ось відійде од першої платформи станції Яропіль. Стоїть на ступійці вагона чорнява дівчина, збуджений натовп робить її ще самотнішою, а коло вагона (це останній вагон поїзда “Яропіль-Париж”) крутиться оператор телестудії. Буде дуже цікава передача. Яропільська молодь проводжає французьких друзів. Гупає духовий оркестр, у вікнах вагонів — руки й обличчя, oui, oui, oui,[4] значки, фотоапарати, гармидер, тиснява, обмін адресами — невідомі адреси невідомих людей, наче на вселенському прощанні.
Ревнув тепловоз, залізний видовжений гуркіт пробіг від першого до останнього вагона. Прощавайте, мосьє Яропіль! Івонна стоїть на ступійці, дивиться на Валерія, Валерій стоїть на пероні, за три метри від Івонни, не зводить з неї погляду.
Калатнув у сяючий дзвін Семен Максимович Григоращенко. Перегортаємо ми останню сторінку історії двох закоханих.
Тепловоз заскреготав колесами, й, за всіма законами Ньютонової механіки та за всіма інструкціями управління Південно-Західної залізниці, поїзд “Яропіль — Париж” мав зрушити з місця. Та ні. Залишився на місці, ніби прилип до величезного електромагніту. Тоді ще раз рвонув машиніст, тепловоз запрацював на всю потужність, напнулася якась струна у поїзді і обірвалася, лише жалібна луна озвалася над містом. І весь натовп на пероні завмер, захолов: останній вагон, на приступці якого стояла чорнява дівчина, залишився на місці, а поїзд віддалявся — повільно, невблаганно. І тоді сталося ще одне диво, яке й досі пам’ятають декотрі старі яропільці: Івонна посеред тиші, розгубленості й остовпіння, яке охопило натовп, кинулася на шию Валерію з великим плачем. Він жбурнув на перон свою новеньку кінокамеру “Конвас” і став цілувати Івонну, і в цю мить сталося затемнення сонця. Це астрономічне диво відвернуло увагу натовпу від наших закоханих. Світ посірів, знебарвився, темрява висмоктала з нього всі живі відтінки, на посадочних смутах аеродрому спалахнули сигнальні вогні, як увечері, сполохалося птаство над старим цвинтарем. Чорним п’ятаком висів у небі місяць, а коли він пішов собі геть — блукати по своїй невидимій орбіті — і світло повернулося на землю, всі побачили, що на тому місці, де цілувалися Івонна і Валерій, стоїть гранітний стовп, котрий за формою своєю віддалено нагадує дві людські постаті, невіддільні одна від одної.
Ви, звичайно, зараз же скажете мені, що це все сентиментальна вигадка, несумісна з нашим тверезим часом, що це антинаукова побрехенька, бо достеменно відомо, що біологічна наука досі не зафіксувала випадків перетворення людини на гранітну брилу. По-друге, ви скажете, що останній вагон поїзда “Яропіль — Париж” відірвався випадково, внаслідок аварії системи зчеплення, за що відповідні залізничні чини дістали суворі адміністративні стягнення. І, по-третє, ви почнете доводити, ніби вам відомо, що Івонна живе у своєму місті, що вона покинула журналістику, що вона побралася була зі своїм нареченим, але він героїчно загинув на своєму білому “ситроені”, залишивши їй двох синів, одного з яких вона назвала Валерієм. А потім ви мені скажете, що Валерій постарів, з’явилися на його чолі залисини, він став головним режисером студії яропільського телебачення, отримав двокімнатну ізольовану квартиру з усіма вигодами площею 33 кв. м., має двох дочок, одну з них назвав Івонною. Але я вам на це скажу, що вас ще не було на світі, коли я стояв на пероні і отак дивився, як плаче Івонна, як цілує її Валерій, як лежить поруч на асфальті новенька камера “Конвас”, виблискуючи голубою просвітленою оптикою. А скажіть-но мені: звідки з’явився на нашому вокзалі оцей гранітний стовп? Чи знаєте ви, скептики й маловіри, пласкі реалісти й плісняві архіваріуси буднів, що приїздила до Ярополя спеціальна комісія з Києва, з Академії наук УРСР, досліджувати цю незвичну брилу: хотіли відламати хоч шматочок, щоб віддати на якісь там свої аналізи — не вийшло? Хотіли привезти брилу у Київ, поставити на вулиці Леніна, біля входу до Геологічного музею Академії наук, навпроти якраз “Інтуриста” — а дзуськи! Не зрушили Івонну й Валерія з місця, полишили навічно у Ярополі. А чи знаєте ви, що коли проявили плівку, зняту Валерієм, то на плівці нічого, крім хмар, не було — майже місячний ліміт плівки вгатив оператор Орлик у небо. “Задля чого?” — питали всі, хто знав цю історію, та відповіді так і не знайшли.
І ще одне: чи не здається вам дивним, що старий сержант міліції дядько Куземко забороняє наліплювати на цей граніт всякі дурні оголошення про продаж старого рояля фірми “Мекленбург”, про обмін житлової площі чи про розшуки собаки — білого англійського пінчера, чи про черговий набір до школи сучасних бальних танців? Не любить страшенно цього старий Куземко, а якщо й з’являються такі оголошення, так він виймає з шинелі складаний ножик і одразу зішкрябує це неподобство з граніту.
