поклала гору подушок у наволочках вишиваних, а над ліжком у великій рамці повісила фотомонтаж, де все її життя документально змістилося: ось дівчинка вона ще маленька разом з татом, мамою й двома братами — на тлі лебедів і білої альтанки, намальованої на полотні; ось шлюбне її фото разом з Комсомольцем — чоловік її прихилив голову до неї, а сам вдягнутий у бавовняно-паперовий піджачок з трьома значками на лацкані — МОДРу, Тсоавіахіму й КІМівським прапорцем; ось вони вже втрьох — перед самою війною, а у Василька такий переляканий вигляд, бо фотограф сказав йому, що з апарата вилетить пташка, й Василько напружено чекав, коли ж вона вилетить, а коли зрозумів, що його обманули, то гірко заплакав; ось група партизанів, а серед них — Комсомолець зі старою трьохлінійкою, всі хлопці в смушкових шапках зі стрічками навскіс, худі і висхлі,як трава у жовтні; ось Марія перед новою своєю хатою, що збудували їй односельці, якась вона розгублена й зніяковіла; ось відкриття пам’ятника Комсомольцю — він стоїть на постаменті, сором’язливий і молодий, посміхається, мовби не було війни, мовби й не горів зовсім Рябий Хутір, а біля підніжжя пам’ятника, серед жінок, які плачуть, — Марія, з темним, змореним видом, змарніла й стара. Ось Марія поруч з Головою Президії Верховної Ради УРСР, ось вона в Парижі — розмовляє з президентом Франції. Все її життя вмістилося під склом в одній рамці на п’ятнадцяти аркушиках фотографічного паперу.
Одного яропільського ранку, коли сніг падав й одразу чорнів під ногами перехожих й колесами автомобілів, пригадала Марія, як вилітали з дверей церкви мільйони білих метеликів, залишаючи по собі золотавий пил і ніжний шурхіт, мовби хтось шовком шелестів. Зібрала свої пожитки у валізку фанерну, фарбовану в сірий колір, фотомонтаж зі стіни й малюнки туди поклала, й, накульгуючи, подалася на автобусну станцію. Приїхала в Рябий Хутір, відчинила двері своєї хати і довго стояла перед порогом, хоч ніякі білі метелики з хати не вилітали. Назавжди повернулася Марія Поліщук до Рябого Хутора — і з того часу вже нікуди не виїжджає з села. Малює собі малюнки, лається, буває, з Віркою-солдаткою, в якої тепер вже вісім лоботрясів росте, порається на городі й ходить до пам’ятника Комсомольцю — квіти поливати.
Кажуть, що одного разу бачили, як Марія саджала в землю сизе перо голубине. Тільки ніхто не зрозумів, навіщо це їй.
Хе-хе-хе, як мовить у таких випадках Д. В. Смаглій, член Яропільського відділення Художнього фонду. Цікаво, а що б ви сказали, коли б котромусь з ваших знайомих стукнуло кілька сотень років від дня народження? Що б ви йому, наприклад, подарували, читачі мої, сповнені чеснот всіляких? Бурштинові запонки, модну шовкову краватку, еластичні шкарпетки, шкіряний жовтий портфель з безліччю відділень та закутків, ніби у старому готелі, або адрес у сап’яновій палітурці, прикрашений триповерховими підписами — вершинами каліграфічної абсурдності й пихатого графологічного несмаку?
Так от, друзі мої скептичні. Я сьогодні ие схильний до жартів. Хочу правдиво і щиро розповісти про одного з найстаріших жителів міста нашого Ярополя. Ви вже, певно, здогадалися, що йтиметься про Лавріна Червінку. Саме про нього хочу поінформувати вас, бо загалом людина він надзвичайно скромна — іменини, скажімо, влаштовує раз чи двічі на століття, до того ж нікого на ті геронтологічні свята не запрошує.
Насамперед хочу змалювати вам його зримий портрет, бо як-не-як, а навіть найліпша фотокартка неспроможна передати усієї чарівності та невимушеної безпосередності оригіналу. А подобизна його така: має дві ноги й дві руки, зросту не великого й не малого, об одній голові і ходить, навперемінно ноги переставляючи; а обличчя має таке: двоє очей, розміщених, як годиться, під чолом, а між ними ніс — не довгий і не короткий, попід носом вуса, а під вусами — рот. Уся ця композиція підборіддям завершується, а голова достойно на шиї тримається, як і личить цьому важливому верховному органові — мати підтрим у вигляді хребців та м’язів. Коли спить Лаврін Червінка, то хропе, коли ж бодрствує, то або відпочиває, або працює. Відпочиває звісно як — дивиться телевізор чи “Житія святих” на ніч читає (ця родима пляма у нього ще з часів феодалізму лишилася).
А хобі у Лавріна Червінки таке: він реєструє погоду міста Ярополя. Не тільки веде реєстраційні книги погоди, котрі завше у нього в зразковому стані з погляду як технічно-наукової досконалості, так і відсутності чорнильних ляпок та іншої канцелярської брудизни, але й на власну руку провадить фенологічні спостереження — себто щонайменші порухи природи нашої неосяжної відмічає. Спитайте його: чим славний був рік, скажімо, 1669-й — примружить очі (а пам’ять у нього досконала, подиву гідна) й одіпре: у році тому в місяці березні велике потепління було, через що дерева листям молодим, яро-зеленим завчасно закучерявились, але на свята великодні страшний мороз ударив, лиха значного деревам накоївши. А, к приміру, рік 1709-й чим Лавріну Червінці запам’ятався? Велика мишина напасть того року Яропіль спіткала: наплодилося сірої миШви видимо-невидимо, йшли миші смердючою юрмою просто через місто, добрих горожан наполохавши, все їстівне нищачи. А рік 1816-й? Небаченої хурделиці то був рік, коли багато звіра дикого в лісах наших загибло, вовків зсібно ж та зайців… А 1913 рік знаменний для Лавріна Червінки архіцікавим атмосферним станом, супутником посухи, коли й місяць-серпокрил, і зорі, й інші явища на небі — все вкрилося туманом червоним: видиво напрочуд красиве й таємниче. Я так собі міркую, читачі мої науково шдкуті, що якби всі Книги Природи, списані Лавріном Червінкою, видати належним чином та з ілюстраціями у вигляді старовинних гравюр, то мали б ми працю виняткової ваги, порівняти яку можна було б хіба що з Дарвіновим “Походженням видів”…
Отакий він, наш Лаврін Червінка. Звісно, кожен з вас розуміє, що людина, яка прожила стільки років і збирається ще стільки ж прожити, являє певний інтерес із погляду медицини. У цьому відношенні Лаврін Червінка чоловік теж непересічний; помітний слід своєї могутної індивідуальності залишив він в історії сучасної медицини. Одного разу приїхала до нього спеціальна експедиція Інституту геронтології Академії медичних наук: два доктори наук, п’ять кандидатів, лаборанти й препаратори. Привезли з собою приладдя: фотоелектрокалориметр, апарат Варбурга, камери Горяева, піпетки, колби та інший усякий дріб’язок, потрібний для поглиблених наукових досліджень. Почали, звісно, Лавріна Червінку розпитувать: мовляв, так і отак, поділіться, громадянине хороший, вашим досвідом довгожиття — може, травичку знаєте якусь особливу абощо? Ні, каже, ніякої трави такої не знаю, даруйте, громадяни лікарі, старому, коли щось не теє… Ну добре, кажуть геронтологи, а може, ви не п’єте горілки, з якої причини зійшло на вас довголіття? П’ю, каже Лаврін Червінка, її, громадяни, цю гидоту, гріх брехати, п’ю… Ну добре, кажуть тоді знетерпілі науковці, а може, сала ви не їсте, в якому, як відомо, багато стеаринової кислоти та холестерину? Скрушно розводить руками Червінка, зітхає: їм, каже, люблю сало це вредне, особливо коли з часником та під чарку… Ну, добре, кажуть тоді дослідники-вчені, може, ви не курите, громадянине? І на це мудре їхнє запитання відповідає наш герой у тому смислі, що курить він так приблизно років із 290- тільки колись люльку смоктав, а тепер перейшов на цигарки “Біломорканал”. І по всяких інших лініях доскіпливо розпитували його борці за довголіття — і всюди діставали вичерпну відповідь, яка мала велике як теоретичне, так і практичне значення для нашої медицини. Потім сантиметром обміряли Лавріна Червінку, спеціальними дзеркалами просвітили, де треба, простукали, прослухали і встановили, що серце має він ліворуч од серединної лінії організму, а печінку — праворуч. Серце помалу собі човга, а печінка помалу виробляє потрібні Лавріну Червінці ферменти… На підставі своїх досліджень медики видали велику монографію, друковану в Будапешті на крейдяному папері, з кольоровими ілюстраціями: “Підсумки праць комплексної експедиції по вивченню організму довгожителя Л. Ч. (себто Лавріна Червінки. —
Але навіть і нам, людям, котрі не мають жодної медичної освіти, ясні джерела довголіття Лавріна Червінки: вистачить для цього хай навіть побіжно зазнайомитись в його style of life, як кажуть американці, тобто способом буття.
Живе Червінка на вулиці Космонавтів — колись це була околиця міста, так званий Волинський шлях, а тепер майже в самому центрі Ярополя опинилася його садиба; мешкає у будиночку маленькому, збудованому, ще коли Лаврін Червінка тільки Києво-Могилянську академію скінчив: старенький будиночок, але затишний, зручний, чотири колони його підпирають і чавунна табличка збоку від дверей:
Кімнатки невеличенькі, теплі, стеля майже як у сучасних приміщеннях — невисока, а стіни шпалерами гарними обклеєні (у 1912 році замовляв у купця Царьова) — синій виноград і червоне листя із золотом, тиснені на цупкому папері. А в залі — на почесному місці, в рамці дубовій висить, сказати б по-сучасному, випускна фотографія дипломників Києво-Могилянської академії, а на ті часи це була гравюра чистоти ліній незрівнянної.
Ось бачимо Лавріна Червінку з товаришами його вірними — тут і рудий Бонавентура Шпак, і тихий Йосафат Гуторович, котрий потім загинув у Мальборку, і велетенської сили та спритності Барнабас Швидницький, і мудрий філософ Софроніус Жаба, котрий став потім доктором Болонського університету. Вони стоять на першому плані у кунтушах, підперезаних пасами міцними, зверху киреї, накинуті на їхні дужі плечі, погляди сміливі — куди ж вони дивляться, хлопці 1697 року, поміж яких втулився підтоптаний трохи, але ще хвацький Лаврін Червінка? Куди спрямовані їхні погляди? Бачимо скелю непорушну, кам’яну твердь, об яку б’ються хвилі, - “non praevalebunt” викарбувано на скелі цій, — НЕ ЗДОЛАЮТЬ. Бачимо якір важкий, що на ньому міцно тримається земля наша та небо — “non movebunt” накреслено на тому якорі, - НЕ ЗРУШАТЬ. Бачимо ми вогонь великий-емблему всесогріваючої любові до вітчизни милої — та людину, що руки простягла до цього вогню, на якому написано: “non exingvunt”, - НЕ ЗГАСЯТЬ.
Меблі дуже прості в кімнатах Лавріна Червінки, старі, темні. Термометри на стінах та барометр старовинний шкіперський, голландський, подарований професором Миколою Сидоровичем Холодним, котрий придбав цей раритет на лондонському аукціоні, куди потрапив під час наукової конференції, влаштованої Королівським товариством. Книжок старих герой наш майже не держить, так що не сподівайтеся поживитися у нього якоюсь букіністикою. Тримає головно довідники з садівництва.
Але до чого вся оповідка моя хилиться? А до того, друзі, що життя веде Лаврін Червінка спокійне, раз і назавжди усталене; з життя його видалена усяка нервовість та поспіх — тобто невід’ємні майже елементи нашого неспокійного світу; всяка рухливість, шарпанина, суєта, багатослів’я, гомін механічний, дзенькіт, шарварок, балаган, брязкіт, джазовий вереск, хрип, свист, артилерійська канонада, зойки поранених, гавкотня, дитячий рев, стукіт у двері, виття моторів, регіт, дзвін пожежників, цокіт копит, любовні зітхання, постріли — усього цього позбувся Лаврін Червінка багацько років тому в найрадикальніший спосіб: він оглух. І хоча має найновішу модель слухового апарата, користується ним у дуже особливих випадках. Самі помізкуйте: на якого біса Лаврінові Червінці слух здався? Хобі в нього самі знаєте яке: виходить помалу надвір вранці, зіщулившись, та й дивиться, що із сонцем червоним коїться: чи встало з-за овиду, а чи забарилося? Що з птахами діється — чи стрибають весело з гілки на гілку, чи у вирій подалися? Що з хмарами трапилось за ніч — чи лежать на небі, мов галушки, а чи вітер їх проковтнув ненаситний?
Отак і жили б ми, браття, не знаючи, властиво, нічого про скромного і непримітного старця нашого Лавріна Червінку, котрий тихо тягнув тягар свого сумирного життя, нікому не стаючи на заваді, коли б не зловісний, пам’ятний усім старим яропільцям приїзд професора Скуратова — далекого “родича тих Скуратових, недалеко від яких стояв і наш дім. Професор взагалі й на професора не був схожий — ходив у джинсах, грав у футбол з хлопцями, по кілька разів перепливав Богунку та залицявся до дівчат на танцюльках. Бо професор Скуратов був у 11,4 раза молодший за Лавріна Червінку; виспортуваний, ґречний, але з холодним, зверхнім поглядом, ніби людина, яка про інших людей знає щось таке, чого вони й гамі не відають. Як почув професор Скуратов про яропільського нікому не відомого довгожителя, у той же день навідавсь до нього, познайомився. На честь такої події Лаврін Червінка навіть апарат слуховий увімкнув, а Скуратов запропонував старцеві, попередньо його люб’язними манерами причарувавши, чи іншим якимось робом — того я не знаю, отой експеримент похмурий, котрий нас так усіх приголомшив і котрий мав, треба щиро визнати, дуже позитивні наслідки для розвитку психологічної науки. Мені не відомо, чим спокусив молодий диявол у джинсах старого янгола, але, завжди далекий від усяких новочасних, новомодних віянь, старець погодився на цей експеримент.
Тоді професор Скуратов сів у машину й кудись повіявся з Ярополя днів на три. Повернувся він з апаратурою — різним причандаллям не зрозумілого нам призначення. На експеримент професор Скуратов запросив кілька вибраних представників яропільської громади, з-посеред яких був я, через що все, що ви далі почуєте, є донесення самовидця, який все бачив на власні очі, і де завгодно, під будь-якою присягою я підтверджу мої понижчі слова.
Ми зібралися у невеличкій залі в помешканні Лавріна Червінки (було нас п’ятеро), і насамперед професор Скуратов виголосив коротке слово, в якому визначив цілі й методи експерименту. Виявилось, що професор Скуратов завідує лабораторією моделювання психічних процесів у Київському інституті кібернетики. В результаті напружених шукань професорові Скуратову вдалося розробити метод відтворення за допомогою спеціальної апаратури тих картин і образів, що будь-коли в минулому зафіксувалися на РНК головного мозку людини; я не вдаватимуся в подробиці цієї вельми складної методики, бо, каюся, забув оті всі електрофізіологічні та біохімічні деталі, що їх нам намагався витлумачити професор Скуратов; та справа,
