С кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны

Привіт Митрополитові Андрєєві, й

Привіт усім героям за волю України.

Заступник провідника ОУН та всі присутні вітали зокрема дуже горячо й щиро присутніх на зборах високих старшин німецької армії. (Цей абзац закреслено. — В.М.). Представник німецької армії, бувший полковник (Закреслено «полковник» і дописано «старшина» — В.М.) УГА, Прфоесор Кох привітав також присутніх на зборах і візвав до праці та якнайтіснішої співпраці з німецьою армією (Далі викреслено слова: «великого вождя німецького народу АДОЛЬФА ГIТЛЄРА». — В.М). Збори закінчено відспіванням національного гимну (Дописано: «і „Не пора…“» — В.М.).

Далі рукою Стецька дописано: «Провірив. З Українських Національних Зборів». 38 І підпис Стецька. Отже, збори закінчилися співом «Не пора, не пора…» та криками «Слава Україні!» і «Хайль!». «Це засвідчувало наші справжні почування», — писала про це зборище газета «Самостійна Україна» від 10 липня 1941 р. Правда, «Хайль!» звучало частіше, хоч в залі було тільки три німці.

Отож, на цих зборах були пристуні аж 60 (за свідченням одних авторів) чи близько 100 (за свідченням інших) чоловік. Проте чимало істориків в діаспорі і сьогодні в Галичині називають їх «великими», «народними», «національними» зборами. Так їх називав і сам Стецько в книзі спогадів «30 червня 1941» (Торонто — Нью-Йорк — Лондон, 1967).

Провокационная листовка на иврите начинается цитатой из Стецько (на украинском): «Тому стою на становищі винищення жидів і доцільности перенести на Україну німецькі методи екстермінації жидівства, виключаючи їх асиміляцію»

Однак, для контрасту (плюрализм так плюрализм!) наведемо враження від побаченного і почутого на цих зборах доктора богослов'я, отця Гавриіла Костельника:

«Зігнано було людей, мабуть, більше сотні — української інтеллігенції. Кажу «зігнано» тому, що це був перший день вступу німців до Львова. У місті лунали постріли, здалека чувся гуркіт гармат. Люди побоювалися виходити на вулицю, а ті, що виходили, не відривались далеко від дому. Серед присутніх чимало було греко-католицьких священиків, зібраних зусиллями бандерівського капелана отця Івана Гриньоха. Представником митрополита був коадютор Йосиф Сліпий, який поводив себе тут чи не як протектор тих, хто скликав цю нараду. Виявилось, що це непроста нарада. Оголошено було, — бігме, сором про це говорили тепер, — що всі ми пристуні являємо собою «народні збори», які мають проголосити утвердження української держави і затвердити «уряд», сформований за вказівками Степана Бандери якимось Ярославом Стецьком. «Народними зборами» цю нараду вирішено було назвати не просто для авторитетності її, а для того, щоб протиставити це збіговисько тим Народним Зборам, що були скликані у Львові в жовтні 1939 р., на яких було проголошено встановлення радянської влади в західній Україні. Тут були присутні і представники німецької влади в Західній Україні. Тут були присутні і представники німецької військової влади. Слово взяв голова «уряду» Ярослав Стецько — миршавенький чоловічок, який, не вміючи себе тримати на людях, тремтячим голосом зачитав акт проголошення «державної соборної самостійної України» і проголосив, так би мовити, декларативну заяву «уряду». З того, що оголошував і говорив цей миршавий чоловічок, який іменував себе головою «уряду», запам'ятались дві особливості: це — неперевершена хвалебність німецькому фюреру і його непереможному воїнству, і погрози, страшні погрози всім, хто виявляє непокору «урядові» «української держави», який, говорив Стецько, «буде діяти в єдності з Великонімеччиною фюрера». «Політику ми будемо робити без сантиментів, — намагаючись взяти застрашливий тон, цілком серйозно провістив миршавий чоловічок. Ми винищемо всіх, без винятку, хто ставатиме нам на перешкоді. Керівниками всіх галузей життя будуть українці і тільки українці, а не вороги-чужинці — москалі, поляки, євреї. Наша влада буде політичною і воєнною диктатурою ОУН, диктатурою, для ворогів страшною і навблаганною…» Згадуючи про це, дивуєшся, як ми, душпастирі греко-католицької церкви, могли піддатись тій силі сатанинської ненависті до радянських людей, до всіх інакомислячих, що її проголосили на тому збіговиську діти наші, діти, що були виховані і виплекані нами…»

Що проголосили бандерівці 30 червня 1941-го року у Львові

Спочатку пошлемося на самого затійника акції — Ярослава Стецька — «Карбовича». В промові на «великих», «народних», «національних» зборах він, виявляється, сказав таке: «…Німеччину, яка веде війну проти Росії, уважатимемо нашим союзником, якщо вона визнає наше право на державну незалежність, з істотними ознаками суверенности. Тому творення національно-визвольної армії — закон хвилини! Без армії немає держави!

Німецьку армію трактуємо як гостей на нашій землі і ми є готові на тісну співпрацю з Німеччиною проти Росії, на базі рівноправності і визнання нашоїдержавности…» 39

Важко повірити, що бандерівці вголос трактували німецьку армію «як гостей», та й ще «на базі рівноправності». Це вже Стецько-«Карбович» написав пізніше. Текст промови, з якою виступав Стецько на «великих зборах» 30 червня 1941 року у Львові, досі невідомий, його неподають ні Стецько, ні інші націоналістичні автори. Його, звичайно, приховують. Однак, ми можемо повірити отцю Гавриїлу Костельнику щодо тих стецькових погроз, з якими він звернувся до противників бандерівців у своїй промові. Нижче ми подамо кілька документів, зміст яких відзеркалює настрої бандерівців того драматичного періоду.

Що ж до самого «рішення № 1» — «Акту проголошення (відновлення) Української Держави», то тут йшлося про те, що ОУН «волею українського нараду» (все це, звичайно, несусвітня брехня, ніхто не питав думки народу, тим більше бандерівці! — В.М.) проголошує (відновлює) українську державність. Справа в тому, що Бандера та його спільники досить серйозно вагались «проголошувати» чи «відновлювати» Українську державу. В документі, який зберігається у Києві в ЦДАВО України та іменується як «Акт проголошення Української Держави», слово «проголошення» закреслено і тут же дописано слово «відновлення» рукою самого ж Я. Стецька, бо підпис і правка в тексті цілком ідентичні. Так «проголошували» чи «відновлювали» українську державність бандерівці 30 червня 1941 року у Львові?

На це питання відповісти досить важко, бо цей «великий державний акт», виявляється і представляється так, як хочеться тому чи іншому інтерпретатору. Відомий політолог Іван Кедрин (Рудницький) в статті «Чому я згадав про «Акт 30 червня»?» пише про три різні тексти цього документу, що, на його думку, применшує вартість «акту» «з огляду новітньої історії України». 40 Це надзвичайно важливо не тільки «з огляду новітньої історії України», але й елементарних міжнародних правових норм.

А головне, численні націоналістичні автори, майже всі без винятку, виключать із документу пункт «3». Виключає його і сам Я. Стецько в своїх «спогадах», і К. Паньківський в книзі «Від держави до комітету», а тим більше виключають його нинішні шанувальники й інтерпретатори «Акту» — надто вже копрометує він його творців та нинішніх апологетів, викриває їх політичну позицію й етику, а, головне, суть справи. Однак поборники українського інтегрального націоналізму не в силах все це приховати.

Ось він, пункт 3 «Акту 30 червня 1941-го»:

«Відновлена (в інших варіцтах — «новопостаюча» — В.М.) Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гiтлєра творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національно-Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі». 41 (Виділено мною — В. М.).