Стецька.
Від уряду ним покликаного до життя очікуємо мудрого справедливого проводу та заряджень, які узглядняли б потреби і добро всіх замешкуючих Наш Край громадян, без огляду на це, до якого віросповідання, народності і суспільної верстви належать. Бог нехай дасть усім нашим Провідникам святу Мудрість з Неба.
Це вихваляння війни, «розпочатої в ім'я Боже» (подумайте, який цинізм!) отримало продовження (правда, вже без згадування «Акту 30 червня») в «пастирському слові», виданому митрополитом Шептицьким 5 липня 1941 р.: «З Волі Всемогучого і Всемилостивого Бога починається нова епоха нашої Батьківщини. Побідоносну німецьку армію, що зайняла вже майже цілий край, витаємо з радістю і вдячністю за освобождения від ворога… Щоби Всевишньому подякувати за все, що дав і упросити подібних ласк на майбутнє, кожний душпастир відправить у найближчу неділю по отриманні цього заклику благодарственну Богослужбу та по пісні «Тебе Бога хвалим…» внесе многолітствія побіднонісній німецький Армії та Українському народові…»
Таким чином, напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз глава греко-католицької церкви назвав «справою в ім'я Боже»! Розвиваючи думку митрополита в його «пастирських посланнях», душпастирі цілком категорично твердили, що «Гітлер — Божий вождь, і війна — то є війна Божа. Тут не б'ється чоловік, а Бог в чоловіці, рука Божа йде вперед і побиває ворога».
Незважаючи на все це «тріумфальне» шумовиння, все ж і клерикальні кола, й окупаційна націоналістична преса, і націоналістичні функціонери на місцях говорили і писали про «Акт 30 червня» досить стриманно і неврівноважено. Що ж сталося?
Справа в тому, що гітлерівцям бандерівські затії аж ніяк не сподобалися і розцінювались однозначно як підступне самовправство, вияв крайнього екстремізму і непослуху, непростиме хуліганство кишенькових політиканів. Такого гітлерівці не дозволяли нікому і не прощали нікому. Непослух бандерівців добряче розсердив нацистів, які аж ніяк не бажали мати якихось (хоч і примітивних) політичних конкурентів у своєму тріумфальному «поході на Схід».
Тому вже 1 липня 1941 р. голову «уряду» Ярослава Стецька було попереджено негайно згорнути і «розв'язати» цю затію. «Уряд» бандерівців, по суті, проіснував неповний тиждень, якщо тільки можна його діяльність назвати «урядуванням». Як писав у своїх спогадах Я. Стецько,» 5 липня 1941р. відбулася нарада в головній квартирі Гітлера в справі нашого уряду і державності у приявності Кайтля, Ріббентропа, Гіммлера, Канаріса. На нараді після декількох хвилин Гітлер вирішив, незважаючи на пересторогу Канаріса, що «українські націоналісти — це фанатичні борці і ідеї української державності не можна легковажити», а, звертаючись до Гіммлера: «Parteigenosse Himmler, machen Sie Ordnung mit dieser Bande!» («Партайгеноссе Гіммлер, наведіть порядок з цією бандою!»). 43
Стецько далі зауважував, що про цю команду Гітлера довідався його «міністр закордонних справ», тобто В. Стахів, від міністеріяльного радника, який, мовляв, протоколював розмову на цій нараді. Але такі «зауваги» пана «прем'єра» є, звичайно, сумнівними. По крайній мірі, досі не існує документальних свідчень про зміст такої розмови в штаб-квартрирі Гітлера.
Того ж 5 липня 1941 р. був заарештований у Кракові Степан Бандера. За словами Я. Стецька, на нього було «накладено почесний арештеренгафт». Даремно Стецько 3 і 4 липня посилав вірнопіддані листи — привітання Адольфу Гітлеру, Герману Герінгу, Іоахіму Ріббентропу, Беніто Муссоліні, навіть фюреру іспанських фашистів Франціско Франко та поглавнику хорватських усташів Анте Павелічу з визнанням щирої вірності ідеям фашизму та з надією отримати підтримку бандерівській затії. 7 липня довелося також писати на ім'я І. Ріббентропа, міністра закордонних справ імперської Німеччини, «виправдальну заяву». Але нічого не допомогло. Гітлерівці вимагали негайно припинити самоініціативу «націоналістичного ентузіазму» й відмовитися від вчиненої акції.
Дев'ятого липня о 4-ій годині дня «прем'єра» Стецька заарештувало гестапо. Йому відверто сказали, що все це діється «за дорученням Райхсрегірунгу» (тобто імперського уряду) та що він має негайно прибути в Берлін. Стецька було відвезено в будинок львівського гестапо. «На вечерю гестапо принесло… какао з хлібом», — зазначив поверженйй «прем'єр». 44 Далі шлях Стецька лежав у Краків, «столицю» генерал-губернаторства, а затим у Берлін, до полковника Абверу Е. Штольце. П'ятнадцятого липня його разом з Бандерою було звільнено «з забороною опускати Берлін та з обов'язком голоситися на поліцію», — уточнював Я. Отецько. Тут, як бачимо, все сталося без афектів і стресів.
Після розгону «уряду» Я. Стецькові,С. Бандері та іншим функціонерам ОУН часто доводилося виправдовуватися, каятися, писати різні пояснення — «ерклерунги», «комунікати», «меморандуми» чи просто вірнопідданчі заяви.
Так, в «Комунікаті», датованому 4 серпня 1941 р., бандерівці запевняли гітлерівців:
«…Українське Державне Правління закликає весь український нарід вести дальше непохитно безоглядну боротьбу, всякими засобами, завжди і всюди, проти Москви й большевизму. Українське Державне Правління взиває водночас Український Нарід допомагати всюди Німецькій Армії розбивати Москву й большевизм». 45
Ще в першому «меморандумі», складеному С. Бандерою, О. Гасиним, І. Габрусевичем та В. Стахівим і датованим 23-м червня 1941 р., бандерівці досить завзято запевняли німецькі власті, що вже створилось немало підстав для багатосторонніх політичних порозумінь між українськими войовничими націоналістами і гітлерівською Німеччиною для «великої співпраці». «Меморандум» всіляко доводив, що «новий порядок в Європі аж ніяк неможливо будувати без України» (тобто українських націоналістів — бандерівців). Тут же автори відверто натякали, що ще в 1938 р. Виникли в Європі дві держави-сателіти гітлерівської Німеччини — Словаччина фашистів Тісо-Глінки і Хорватія усташів Анте Павеліча, та що, порівнюючи з цим, «українська проблема є набагато важливішою…» 46
Однак найвищої завзятості досягли бандерівців в «меморандумі», посланому в Берлін 14 серпня 1941 р. Цей документ досить розгорнуто представляє засади співпраці українських націоналістів з гітлерівською Німеччиною у трьох вимірах — в минулому, сучасному і майбутньому. Подамо основні позиції документу.
Визначення минулих умов співпраці подано в підрозділі «Дотеперішня співпраця ОУН з Німеччиною». Тут, закрема, вказується:
«Українська військова організація (УВО), а згодом її наступниця — Організація українських націоналістів (ОУН) під проводом німецького райху, спрямована проти Польщі та Москви. Ці організації сподівалися, що німецький райх сприятиме постанню незалежної соборної української держави. Зовнішньо- політична концепція ОУН грунтувалася на союзі України з Німеччиною…
ОУН була свідома того факту, що в спільній боротьбі України та Німеччини за нові порядки в Східній Європі Україні доведеться платити великою ціною крови. Як відомо, українські повстанці, оргнанізовані ОУН на Західній Україні, також спричинилися до швидкого наступального маршу німецького війська». 47 (Мається на увазі участь оунівців у нападах на відступаючі радянські підрозділи в перші дні війни —
Далі автори «меморандуму» переконують гітлерівців у тому, що в Східній Європі в протистоянні проти Росії необхідна незалежна Українська держава: «Україна стане посередником між Німеччиною, як провідною силою перебудови (тобто створення «нового уряду» в гітлерівському варіанті —
В підрозділі «Основи українсько-німецької дружби» вказано:
«Не тільки довгорічна українсько-німецька співпраця є доказом дружньої до Німеччини настанови ОУН … Українська держава мусить підтримувати тісні взаємини з Німеччиною, щоб забезпечити свої західні кородони і водночас бути в постійній готовності до боротьби з Москвою.
…ОУН зацікавлена співпрацею з Німеччиною не з опортуністичних міркувань, а з огляду на конечність
