Із вище зазначеного можна судити про те, що бандерівцям ще напередодні війни стало достовірно відомо про війну гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу, до якої вони також так інтенсивно готувалися. Однак, вони не хотіли, як бачимо, бути звичайними обсерваторами (споглядачами) подій, а прагнули зайняти роль «підмета і партнера» в цій війні «проти Москви». Але чиїм партнером» і чиїм «співтворцем нового ладу» вони мріяли і хотіли так негайно стати? Цілком зрозуміло «чиїм»! Гітлерівської Німеччини!
Далі в тій же інструкції зазначено:
«…Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзників…» (Виділено в документі —
В Центральному державному архіві вищих органів державної влади України є документ, який ніби доповнює вище приведені положення. Він іменується «Боротьба та діяльність ОУН під час війни». Цей документ — досить неякісний відбиток з машинописної форми, однак окремі місця читаються чітко. В ньому виділені, зокрема, такі настанови: «Політичні вказівки», «Акції на ЗУЗ» (Західно-українських землях —
Тут, зокрема, зазначено:
«Коли совєтармія розхитана, режім ослаблюється, ЧА (Червона Армія —
І далі:
«Боротьба мусить бути тверда, завзята, безоглядна й безпощадна. Героїчна, альказарська (альказари — захисники міст-фортець в часи середньовіччя —
… На ЗУЗ може бути лише преса націоналістичного змісту, як загалос і видавнича діяльність: це саме дотичить усіх других засобів пропаганди (радіо, театр, фільм і т. д.), рівно ж, публічні зібрання, де були б поширювані націоналістичні ідеї й кличі, забороняються…
… Виховання молоді взагалі й виховання її провідників належати мусять безподільно ОУН…» 66
В підрозділі «Меншинова (тобто: національна —
«Національні меншини поділяються на а) приязні нам, себто членів досі поневолених народів, і б) ворожі нам — москалі, поляки, жиди… Винищувати в боротьбі, закерма тих, що боронитимуть режим: переселювання в їх землі, винищувати головно інтелігенцію, якої не вільно допускати до ніяких урядів, і взагалі унеможливлювати продуковання інтелігенції… Польських селян асимілювати… Проводирів нищити… Асиміляція жидів виключається…»
В пункті «Загальні пригадки» наказано:
«а) Наша влада мусить бути страшна для її противників. Терор для чужинців-ворогів і своїх- зрадників — творча свобода, подих нових ідей українця-володаря власної землі мусить з кожного чину, вф йґ кожному кроці пробиватися…» 67 (Тут і вище виділено мною —
Відповідаючи на запитання, яку мету ставила ОУН в час минулої війни, слід тут же подати основну суть двох «меморандумів», які проголосила ОУН-бандерівців на початку вторгнення гітлерівців на територію Радянського Союзу.
Перший «меморандум» було передано німецькому урядові 23 червня 1941 р., тобто на другий день війни. Його складала комісія, до якої входили Степан Бандера, Олекса Гасин, Іван Габрусевич і Володимир Стахів.
В ряді націоналістичних видань цей «меморандум» датується 15 червня 1941 р., отже, бандерівцям було достовірно відомо не тільки про підготовку до війни гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу, але й про точну дату її початку.
Спочатку в «меморандумі» бандерівці старанно доводили, що є чимало вагомих підстав «для порозуміння» «між Україною (Точніше, між українськими націоналістами —
Висуваючи таку «дипломатичну» тезу, бандерівці глибоко помилялися, бо гітлерівці аж ніяк не допускали українських націоналістів до «співпраці» і «партнерства» у війні проти Радянського Союзу, добре знаючи нікчемність їх потенційних сил і політичних впливів у «східній політиці». Вони бачили в них лише третьорядних слуг, звичайних пособників у виконанні тих чи інших тактичних завдань.
Претендуючи на «партнерство» (на роль «підмета», як вони висловлювались) в «боротьбі проти большевизму», бандерівці переконували гітлерівців:
«Цей меморандум… базується на переконанні, що весь цей комплекс питань важливий за своїми вагомими наслідками не тільки для України, але також для Німецького Райху…» 68
Далі бандерівці старалися довести, що «без незалежної Української держави новий порядок в Європі немислимий…»
Чого домагалася ОУН-бандерівців у цьому «посланні»? Перш за все, утворення (звичайно, з допомогою гітлерівської Німеччини та під її свастикою) «незалежної» української держави, в якій вони б панували. Все це, просили вони, повинно відбутися на початку воєнної кампанії: «Навіть якщо при вході в Україну німецькі війська спочатку будуть самозрозуміло зустрічати як визволителів, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде на Україну без наміру відновлення Української Держави й використання відповідних гасел…» 69
Для грунтовнішного переконання тут навіть подано таку тезу:
«Нині європейський континет перебуває під впливом двох імперіялістичних концепцій: концепцією німецького імперіяльного думання, яке спрямоване на запровадження нових порядків у Європі, і концепцією російського імперіялізму, що базується на світовій Революції».
Бандерівці добре розуміли, що «Німеччина планує прилучити Україну до системи європейського континенту головним чином з економічних причин», а тому прохали дати їм і певну економічну «самостійність».
Всі ці наївні писання завершуються так: «…Інтереси обох народів вимагають природного союзу, німецько-українські взаємини мусять бути побудовані на справжній дружбі».
А хто буде «гарантом» такої дружби? — запитували бандерівці. І тут же відповідали: «Незалежні українські збройні сили, які відповідали би духу України, будуть гарантом німецько-українського союзу й зможуть послабити тиск Росії на Європу».
І на завершення автори «меморандуму» подають «хитрий» натяк: в 1938 році в Європі, мовляв, виникли дві нові держави (Словаччина і Хорватія) не без допомоги, звичайно, гітлерівської Німеччини. Однак, не вказуючи на різницю між ними та Україною, українська проблема є «набагато важливіша», бо «має міжконтинентальне значення».
