Суть цього послання бандерівців досить чітко визначена: допоможіть створити незалежну Україну, панове нацисти, а ми будемо служити вам вірою і правдою!
Цілком іншого характеру «меморандум» ОУН-бандерівців до німецького уряду, датований 14 серпня 1941 р. Якщо попередній — це суцільні прохання і моління, то цей — суцільне виправдання «хлопчиків, що нашкодили». Тут і виправдання за самовільний «Акт 30-го червня 1941-го», і запопадливість своєму панові, і щире каяття у вірності йому». Меморандум» цей досить великий за розміром і поділений на відповідні підрозділи.
В підрозділі «Дотеперішня співпраця ОУН з Німеччиною» бандерівці щиро і відверто констатують:
«Українська військова організація (УВО), а згодом її наступниця, Організація українських націоналістів (ОУН) під проводом Євгена Коновальця, з самого початку існування розпочали співпрацю з німецьким райхом, спрямовану проти Польщі і Москви. Ці організації сподівалися, що німецький райх сприятиме постанню незалежної соборної української держави. Зовнішньо-політична концепція ОУН грунтувалася на союзі України (тобто українських войовничих націоналістів —
І далі:
«… ОУН була свідома того факту, що в спільній боротьбі України (тобто українських націоналістів —
Бандерівці тут натякають на те, що у воєнній кампанії в час німецько-польської війни восени 1939 р. і влітку 1941 р. в наступі гітлерівської армії проти Радянського Союзу вони брали безпосередню участь на боці німців.
В підрозділі «ОУН і перебудова Східної Європи» бандерівці намагалися довести гітлерівцям необхідність створення української держави, яка «стане посередником між Німеччиною» та «іншими державами». А для цього, мовляв, потрібні «українські збройні сили», які «боротимуться при німецькому боці».
В підрозділі «Основи українсько-німецької дружби» автори «меморандуму» продовжують стверджувати плани про «довгорічну українсько-німецьку співпрацю», які заслуговують того, щоб гітлерівська Німеччина не тільки повірила в них, але й спиралася на українські націоналістичні сили, які «щиро визнають німецьку провідну роль в Європі». Мало того, ті сили хочуть «прилюдно брати участь в європейській боротьбі проти більшовизму… зі зброєю в руках».
В підрозділі «Акт 30-го червня 1941 року та українсько-німецька співпраця» бандерівці намагалися переконати гітлерівців у тому, що сам «Акт 30-го червня» відповідає інтересам Німеччини, бо служить розвитку гітлерівського «нового порядку» в Європі. Виправдовуючись за самоуправство в проголошенні «акту», автори запевняють, що для них існували певні інспірації, раз вони так поступили»… Саме напередодні вибуху війни, — стверджували вони, — згадані німецькі установи (Автори тут їх не називають. Мова йде тут, зрозуміло, про Абвер та деякі військові кола, з якими ОУН мала діяльні стосунки —
Як не жалілися бандерівці, але потрібно було шукати нових варіантів для прислужництва. Тому в підрозділі «ОУН за дальшу співпрацю з Німеччиною» вони вперто і затято повторювали: «ОУН обстоює дальшу тісну співпрацю з Німеччиною»; «ОУН і надалі намагатиметься працювати на відбудову Української держави шляхом співпраці з Німеччиною» (там же). І, нарешті, такий варіант: «ОУН не має наміру спричинитися до того, щоб українська історія осудила її співпрацю з Німеччиною, щоб місце керівного революційного і державотворчого чинника, яке вона нині має в українському політичному житті, опинилося в руках нових антинімецьких кіл». 72
І тут же таке доповнення:
«ОУН обороняє свою визвольну концепцію, для здійснення якої вона жертвувала багатьма друзями. Таким чином ОУН захищає свою концепцію визволення України та відновлення Української держави у співпраці з Німеччиною, у відвертій та щирій співпраці, котра повинна гартуватися не тільки в часи миру, але й у час війни…».
На ці сльозливі «меморандуми» гітлерівці, як відомо, навіть не відповіли.
Що відомо про «арешти» бандерівців
Тут треба, перш за все застерегти, що відповідати на ці досить делікатні питання надзвичайно важко. І тільки тому, що тут і досі рояться численні тіньові ситуації, які ще й сьогодні до кінця не з'ясовані. З одного боку, їх не хочуть з'ясувати історіографи ОУН-УПА з чисто політичних міркувань, а з другого, — їх спеціально затінюють з тих же політичних міркувань. При тому, самі «арешти» і перебування провідників ОУН- бандерівців в концтаборі смерті Заксенхаузен також покриті туманом багатьох парадоксів.
Добре відомо чим закінчилась бандерівська затія з «Актом 30-го червня».
9 липня 1941 року у Львові був заарештований гестапо «прем'єр» Я. Стецько. Його та ще кількох підручних було відправлено в Берлін з розпорядження Абверу-2 до полковника Е. Штольце. 10 липня із Кракова в Берлін було доставлено і С. Бандеру. Обидва провідники перебували в стані «почесного арешту», як називав його сам Стецько, і незабаром, 15 липня, їх звільнили без права покидати Берлін.
В час цього «почесного арешту» і після нього почалися численні «зустрічі» Бандери і Стецька з гітлерівськими військовиками, партайгеносами чи просто чиновниками апарату багатьох відомств, де провідники українського інтегрального націоналізму вимолювали підтримку, не стомлювалися переконувати своїх опонентів у тому, що Німеччина «ніколи не переможе Москву без подомоги України» (тобто українських войовничих націоналістів). Водночас Бандера і Стецько безперервно писали різноманітні послання — «ерклерунги», пояснення, прохальні депеші під виглядом «комунікатів», «деклярацій» і «меморандумів» на ім'я Гітлера, Ріббентропа, Розенберга та інших фюрерів нацистської Німеччини, постійно виправдовуючись та прохаючи сприяння і підтримки.
З цього приводу наведемо уривок із дослідження історика з діаспори І. Каменецького, який поважно зауважував: «Надії на те, що після переможної ситуації держави курсували серед різних кіл українського суспільства (Точніше, серед українських войовничих і невойовничих націоналістів —
Поза тим Бандера звернувся з подібним листом і до Райхсміністра окупованих східних областей Альфреда Розенберга, в якому висловлював готовність і далі співробітничати з нацистським режимом,
