Далі надамо слово E. Штольце:
«… Після закінчення війни з Польщею Німеччина посилено готувалась до війни проти Радянського Союзу і тому по лінії Абверу вживались заходи активізації підривної діяльності, бо ті заходи, що проводились через Мельника та іншу агентуру, здавалися недостатніми.
З цією метою був завербований відомий український націоналіст Бандера Степан, який в ході війни був звільнений німцями з тюрми, куди був ув'язнений польськими властями за участь у терористичному акті проти керівників польського уряду.
Хто вербував Бандеру я не пам'ятаю, але останній на зв'язку перебував у мене.
В процесі активізації української націоналістичної діяльності, яку ми проводили через свою агентуру, вже на початку 1940 р. нам стало відомо, про тертя в керівництві націоналістичного підпілля, зокрема, між нашими агентами Мельником і Бандерою і про те, що ці тертя ведуть до розколу націоналістичного руху…» (Тут і вище виділено мною. —
Далі Штольце в своїх свідченнях зазначав про те, що намагався примирити обох провідників ОУН, що цілком сумнівно. Треба думати, що розкол в ОУН (як про це се вже зазначали, посилаючись на думку Бандери) інспірований гітлерівцями в їх політичних інтересах і здійснювався руками вже згадуваного Ріко Ярого.
Штольце продовжував:
«… Після нападу Німеччини на Радянський Союз Бандера активізував націоналістичний рух в областях, окупованих німцями, і залучив на свій бік особливо активну частину українських націоналістів…»
Запитання:
«В якій мірі використовувались українські націоналісти в боротьбі проти партизанського руху, підпілля компартії на окупованій німцями Україні і яке керівництво в цьому було відділу Абверу?»
Штольце:
«Відділ Абверу активно використовував українських націоналістів у ході всієї війни з Радянським Союзом.
З числа українських націоналістів формувались загони для боротьби з радянськими партизанами, поліцією вербувалась агентура з числа українських націоналістів для закидання за лінію фронту з метою диверсії, терору, шпигунства і т. д., однак подробиць усієї цієї роботи я не знаю, бо цим займались безпосередньо абверкоманди, абвергрупи, абверштеллє, спеціально в округах окупованої території.
Під час відходу німецьких військ з України по лінії Абверу особисто Канарісом були дані вказівки про створення націоналістичного підпілля (банд) для продовження боротьби проти Радянської влади на Україні, проведення терору, диверсій, шпигунства, спеціально для керівництва націоналістичним рухом залишались офіційні працівники — офіцери й агентура.
Були дані вказівки про створення складів зброї, продовольства, тощо. Для зв'язку з бандами агентура направлялась через лінію фронту а також викидалась на парашутах. Боєприпаси і зброя скидалися бандам на парашутах…» 88
Ці свідчення датовані 29 травня 1945 року.
«ПОХІДНІ ГРУПИ» ОУН Й УКРАЇНСЬКА ПОЛІЦІЯ
Створення «похідних груп»
Напредодні вторгнення військ гітлерівської Німеччини в Радянський Союз оунівці (спочатку бандерівці, а затим і мельниківці) почали формувати (звичайно, з відома Абверу і гестапо) так звані «похідні», або «маршові» групи. Їх призначення: просування вслід наступаючим військам гітлерівців і створення в кожному окупованому німцями населеному пункті своїх осередків — «самоуправління». «Похідні групи» призначались, перш за все, для Центральної і Східної України. Основне завдання цієї акції — націоналістична пропаганда «самостійності» та «соборності» України серед населення цих районів, утворення «власних» адміністративних органів місцевого управління «в рямцях» окупаційного «нового порядку» гітлерівців, формування «власної» поліції та військових підрозділів. Все це, звичайно, належало створити з верхністю ОУН. Діяльність «похідних груп» повинна була показати гітлерівцям «талант націоналістів, щоб союзники (тобто гітлерівська Німеччина —
Цю думку Бандери глибоко і значно інтерпретує інший націоналістичний провідник Василь Боровець — «Тарас Бульба» в своїй книзі «Армія без держави»: 89 «Україна до всього ставилася з застереженням і обережністю. Цю обережність деякі західні українські організації, особливо група С. Бандери, фальшиво зрозуміли як доказ політичної немочі, мовляв, раз там ніхто офіційно не зголошується до жодної політичної чи революційної діяльності, то це доказ, що в усій підсовєтській Україні ніхто до такого діла не здатний». І далі автор твердить так: «А раз на сході України нічого нема, то це означає, що треба тій Україні дати все, починаючи від поліції, цивільної адміністрації, політичної грамотності та практичної організованості. Треба негайно поширити активну роботу своєї партії, яка має задавати тон політиці та громадянському життю цілої країни».
Три «похідні групи» об'єднували сумарно чотири тисячі бандерівців. Перша група під керівництвом М. Климишина повинна була вийти із Сокаля через Житомир на Харків; друга, керована Д. Лемиком, — з району Сану через Вінницю на Киев; третя на чолі з 3. Матлою — із Санока через Дніпропетровськ на Одесу. Паралельно подібні «маршові групи» створили і мельниківці.
Тривалий час бандерівці запевняли (та й тепер запевняють), що «похідні групи» — це їх власний, самодіяльний витвір, без згоди та допомоги гітлерівців. Мало того, запевняють вони, «похідні групи» діяли, мовляв, цілком самостійно і безконтрольно з боку німців. Все це, звичайно, розраховано на наївних. Бо хто повірить, що гітлерівці, маючи і СД, і гестапо (політичну поліцію), і польову жандармерію, і служби абверу (розвідка і контррозвідка), і розвідку СС, не могли помітити численні групи інородців, що плентаються в їхньому обозі?
Однак затія з «похідними групами» ОУН потерпіла повну катастрофу. Населення України не приймало їх націоналістичної демагогії, ставилось до них з недовір'ям, а то й вороже, як до прислужників фашизму. «Ми поводилися на Україні, — відверто писав із чільних націоналістичних діячів, учасник однієї із «похідних груп» ОУН-бандерівців Лев Шанковський у виданій в 1958 р. в США книжці «Історія похідних груп ОУН», — як британці поводилися в Індії, Бірмі та в інших колоніях». І продовжував: «…Світоглядово-політичні і філософічні положення західноукраїнського націоналізму з його аморальністю, макіавелізмом, виключністю і жадобою до влади були просто осоружні народним масам Східної'України». Правда, дещо пізніше, в своїй «Історії українського війська», той же Шанковський старанно витер ці відверто правдиві оцінки.
Затія з «похідними групами» закінчилась для ОУН жалісно. З одного боку, їх демагогічно не сприймало населення Східної і Центральної України, а з другого — після непорозумінь між бандерівцями і гітлерівцями з приводу відомого «Акту 30 червня 1941 — го», гестапо наказало учасникам «похідних груп» повернутися в Західну Україну, а тих, хто не підкорився цьому наказу, було заарештовано й ізольовано в тюрмах і
