концтаборах… Однак сьогодні, коли Україна стала незалежною державою, шанувальники інтегрального націоналізму і галицькі «п'ємонтисти» представляють учасників «похідних груп» РУН 1941-го як «національних (націоналістичних, звичайно) місіонерів» на батьківщині Котляревського і Шевченка. Як не кажіть, а все це — дивовижна іронія історії! Недавно мій добрий приятель із Полтави, який добре знає історію минулої війни, розповів мені про те, як сьогодні «національно свідомі» із Галичини часто налітають десантами з синьо- жовтими і червоно-чорними фанами в його рідне місто, рейдують по Полтавщині, і просвіщають «змоскалених» полтавчан «національними ідеями», духом галицького «п'ємонтизму» і культуртрегерства, а головне, — вчать земляків Василя Симоненка мові, якій самі так недавно навчились в радянській школі. «Розумієш, — скрушно завершив він, — ті запалені і знервовані люди — чистісенькі диверсанти із похідних груп» ОУН часів минулої війни».
Чи була «українська» поліція українською
Це питання ось уже понад пів-століття хвилює повоєнні покоління. Для одних та поліція — «національні захисники», основа «національних» збройних сил УПА, майже «національні герої». Для інших — найманці фашистів, ландскнехти, покидь розтерзаної війною знедоленої України, кати власного, польського та єврейського народів, чи просто бандити.
Хто ж вони насправді? Думаю, що відповісти на це птання досить легко. Бо для відповіді є дві надзвичайно вагомі підстави: по-перше, є численні документи, архівні і літературні, які всебічно характеризують цю формацію; по-друге, ще живуть тисячі і тисячі свідків подій минулої війни, очевидців того, що натворили ці «національні захисники» і «герої».
Вже в перші дні німецько-фашистської окупації в адміністративні установи та у військові комендатури окупантів стали збігатися люди, які завзято пропонували свої послуги. Хто вони? Це — різнобарвна суспільна шушваль, яка прагнула поживитися покидками зі столу нових господарів, хотіла командувати, понукати своїми односельцями, краянами, співвітчизниками, безкарно мародерствувати і грабувати, або просто зберегти свою шкуру в складних умовах війни. Частину поліцейських підрозділів, зокрема в Галичині, створили ще напередодні війни оунівські підпільні центри для того, щоб у випадку вторгнення гітлерівської Німеччини на терени України, заволодіти політичною ситуацією в краї. Так, зокрема, вже 30 червня 1941 р. у Львові діяли підрозділи «української'» поліції, створені обома (бандерівською і мельниківською) фракціями ОУН. 26 серпня 1941 року окупаційна газета «Львівські вісті» повідомляла, що «українська поліція — повноправний поліцейський відділ німецької поліції» 'і що вона «є надзвичайно компетентною у відношенні до українського, польського та єврейського населення». «Від кількох днів носить українська поліція на долішній частині правого рукава одностроїв червону пов'язку з написом «генеральгуернемау». Ця пов'язка-доказ того, що поліціянт є фактично членом української поліції. («Львівські вісті». 1941. 21 листопада.)
Щоб заслужити «довір'я», українські поліціянти блукали вимерлими вулицями Львова та інших міст і сіл Галичини в пошуках жертв, вбивали без суду і слідства «підозрілих», конвоювали й озороняли в гетто і концтаборах, брали участь у масових розстрілах мирного населення, наводили жах на цілі села і містечка. А після екзекуцій, повернувшись в поліцейські «станиці», рахували патрони і звітували про використані (бо щоденно накожного «гвера» такому поліцаю видавали по десять патронів). Тому багато з них, крім німецького «гвера», носили ще мотузки з заготовленим зашморгом, бо були водночас представниками окупаційної влади і гестапо, збирачами окупаційних податків (контингентів) і екзекуторами, суддями і катами.
12 серпня 1942 р. у Львові розпочалася «надзвичайна акція» по вивезенню єврейського населення до концентраційних таборів. Гітлерівці наказали «українській» поліції щогодини доповідати в німецьку комендатуру про «кількість захоплених євреїв» та про «число витрачених патронів». Акція тривала дванадцять діб. Увесь цей час «українські» поліцаї нишпорили по підвалах та горищах будинків, з винятковою жорстокістю розправлялись з тим, кого знаходили. У доповідних записках поліцаїв наведено скільки євреїв затримано чи розстріляно в час переслідування, скільки патронів витрачено. У Львівському обласному державному архіві зберігаються сотні таких записок, і кожна з них — чергове свідчення про вчинені злочини.
У Центральному державному архіві вищих органів державної влади України в Києві зберігається документ, в якому зазначено: «на площі біля пошти (судячи по тексту, подія відбувалася в Станіславі, нині — Івано-Франківськ — В.М.) відбулось дня 10 липня (1942 р. — В.М.) урочисте прийняття української народної міліції в ряди німецької державної поліції. До установлених в ряди наших міліціянтів (біля 300 людей) та їх команди промовив з трибуни комендант гестапо п. Крігер (той самий гауптштурмфюрер СС Ганс Крігер, який керував масовими розстрілами у Львові в перші дні окупації — В.М). Привітом «Слава Україні!» почав свою промову, в якій вказав на тяжке і відповідальне завдання служби безпеки, апелював до почуття обов'язковості і точності, підкреслював велику працю німців та досвід, який українська міліція зможе тепер собі засвоїти, зокрема, коли вона має між собою старшин колишньої української армії (мається на увазі Українська галицька армія (УГА) —
Далі в документі вказано:
«…Приймаючи нашу міліцію в ряди служби безпеки, п. комендант видав перший приказ про поздоровлення та закінчив свою промову словами: «Sieg! Heil!» Потім по відіграші орхестрою німецького гимну, роздані команді міліції нові опаски, після чого п. комендант разом з представниками обласної міліції прийняв дефілянду. По закінченню дефілянди діти обдарували п. коменданта китицями квітів. Трибуна прикрашена німецькими й українськими прапорами. Багато української публіки». 90
В документі, як бачимо, йдеться не про звичайну, так звану «допоміжну» чи «порядкову» поліцію, а про освячення підрозділу функціонерів служби безпеки (складався з 300 осіб — В.М.), які діяли під керівництвом гестапо і СД, тобто тими, руками яких гестапівці чинили свої криваві злочинства. Можна уявити, яке «повне довір'я» заслужили ті поліцаї з українськими іменами, коли удостоїлись служити в гестапо і СД!
На жаль, спеціальних зведень про кількісний склад так званої «української» поліції в окупованій гітлерівцями Західній Україні досі не виявлено: Та й чи вдасться виявити? Однак аналіз багатьох документів свідчить про те, що в дистрикті «Галичина» (Дрогобицька, Львівська, Станіславська і Тернопільска області) служило окупантам тільки в «допоможній» поліції близько 12 тисяч галичан, а на Волині (Волинська і Рівненська області) — понад 8 тисяч волинян. А скільки їх прислуговували гестапо, залізничній, лісовій та іншим полліціям?!
В. Боровець у своїй книзі «Армія без держави» намагався, як і всі інші націоналістичні автори, всіляко захистити «українських» поліцаїв. Він пише так: «На особливе визначення заслуговує українська поліція, що була на службі під командою німецьких вахмайстрів. На цих людей дехто пробував кидати різні звинувачення за співпрацю з німцями. Ці обвинувачення безпідставні». І далі: «Українська поліція під німецькою окупацією, за винятком деяких злочинних одиниць, стояла на дуже високоморальному рівні».
В таких заявах нема нічого дивного, бо «Тарас Бульба»-Боровець сам був на початку війни поліцаєм, організувавши на Волинському Поліссі (в Олевську і Сарнах) вірнопіддані окупантам загони «української» поліції, назвавши їх «Поліська Січ». Ця «Січ» виконувала не тільки «допоміжні» функції в наведенні внутрішнього порядку в регіоні, а очищувала поліські терени від червоноармійців, які відстали від своїх частин.
Той «високий моральний рівень» типового «українського» поліцая, про який писав «Тарас Бульба»- Боровець, і показує в своєму нарисі «Ліквідація» Ярослав Галан. Нарис написано письменником наприкінці 1944 р. по свіжих слідах описаного в ньому. Є відомості, що Галан спеціально виїжджав у Бібрку на Львівщині, де діяв «герой» його твору.
В цьому нарисі Галан писав: «Розглянемо фотокартку: глядко виголена фізіономія типового бандита. На голові в нього шапка-мазепинка — єдина поступка гітлерівців галицьким жовтоблакитникам. На шапці — кругла кокарда поліцая, яка нагадує пломбу, що нею за польських часів таврували вуха призначених для
