Всі ці факти — лише окремі фрагменти вже виробленої (на зразок нацистської) завчасно програми тотального винищення єврейського населення на українській землі. Буквально з перших хвилин окупації програма отримала беззастережну реалізацію. Пріоритет у цьому належав, звичайно, «українській» поліції.
Ось як про ті масові кровопролиття писав Юліан Шульмейстер у книзі «Гітлеризм в історії євреїв» (К., 1990), характеризуючи лише окремі факти в перші дні німецько-фашистської окупації м. Львова:
«Свідчення Ф. Фрідмана:
«В перші дні німецької окупації, з 30 червня по 3 липня, були викликані криваві і жорстокі погроми. Українські націоналісти й організована українська поліція (допоміжна поліція) почали на вулицях полювання на єврейських жителів. Вломлювались в квартири, хватали чоловіків, іноди всю сім'ю, не виключаючи дітей».
Свідчення Яніни Хешелес:
«Майорять жовто-голубі прапори. На вулицях повно українців з палками і залізяками, чуються крики… Поблизу пошти стоять люди з лопатами, українці їх б'ють, кричать: «Жиди, жиди!..» На вулиці Коллонтай хлопці б'ють євреїв мітлами, довбешками, камінням. Ведуть у тюрму «Бригідки», на Казимирівку. На бульварі знову б'ють…»
Свідчення Рубінштейн:
«На наступний день (після окупації Львова — В.М.) німці разом з українцями влаштували погром. Вбили тоді близько трьох тисяч євреїв…»
Свідчення українки Казиміри Порай (із щоденника):
«Те, що побачила сьогодні на ринку, могло статися в стародавні часи. Можливо, так поступали дикі люди… Поблизу Ратуші дорога засипана битим склом… Солдати з есесівськими емблемами, що розмовляють по-українськи, мучать і знущаються над євреями. Примушують підмітати площу своїм одягом — блузками, платтями, навіть шапками. Поставили два ручні візки, один на розі вулиці Краківської, другий на вулиці Галицькій, примушують євреїв збирати скло і нести голими руками до візків… Б'ють палками і кусками дроту. Шлях від Галицької до Краківської залитий кров'ю, яка тече з людських рук…»
Із свідчень полячки Станіслави Гоголовської:
«На Руській побачила поліцаїв-українців, які вели якихось людей, яких били кілками і залізними ломами… На вулиці Коперніка попала в пекельну куговерть, панував жахливий гуркіт, крик і плач. Люди йшли з виразом відчаю і страху. Українські поліцаї стояли шпалерами вздовж тротуару, кричали: «Жиди, жиди!» Били, якщо хто-небуть намагався захищатися чи кричав, що не єврей, над ним вчиняли жахливе. Переді мною затоптали молодого чоловіка…» 94
Подібних свідчень багато.
Другий єврейський погром у Львові гітлерівці здійснили повністю руками українських націоналістів 25–28 липня 1941 року. На цей раз приводом погрому була обрана помста за вбивство євреєм Соломоном Шварцбардом в 1926 р. в Парижі Семона Петлюри. «Дні Петлюри» націоналісти перетворили в страхітливу криваву оргію.
Свідчення рабина Д. Кахане:
«28 липня українські поліцаї вривались в єврейські будинки, хватали молодих чоловіків і відводили на Лонцького. Подібне повторювалося два дні, поки тюрма на Лонцького не переповнилась. Навіть двір був забитий євреями… Бере жах, коли згадую, що відбувалось. Їсти не давали. Кожний раз, коли заходила банда українських націоналістів, знущались, вбивали, кричали: «Це вам за нашого отамана Петлюру!».
Свідчення Ф. Фрідмана:
«В дні 25, 26, 27 липня знову на вулицях і в квартирах хватали євреїв Чоловіків і жінок, мов би взятих на роботу, частіше всього вбивали. Ці вбивства і знущання проходили як «акція Петлюри». В основному справа української допоміжної поліції…» 95
Як діяла «українська» поліція у населених пунктах Західної України
Про страхітливі криваві оргії в Рівенській області засвідчив німецький інженер Г. Граббе що в 1942 р. був директори українського філіалу однієї німецької будівельної фірми в м. Здолбунові. В час поїздки по будівельних об'єктах свого підприємства він опинився в Рівному, коли в ніч на 13 липня 1942 р. було знищено 5 тисяч в'язнів Рівенського гетто. Сотня цих нещасних людей використовувалась його фірмою і Г. Граббе намагався врятувати їх, посилаючись на нехватку робочої сили. Бігаючи від одного начальника до іншого, безрезультатно звертаючись до властей, він протягом всієї ночі спостерігав за перипетіями цієї трагедії.
«13 липня близько 22 години українські поліцаї під керівництвом есесівців оточили рівненське гетто, встановили навколо нього прожектори. Розділившись на невеликі групи, поліцейські та есесівці вривались в будинки, ударами прикладів вибивали двері, якщо їх не відкривали достатньо швидко, чи кидали у вікна гранати…» «Лунали крики жінок, що кликали дітей, і крики дітей, що загубили бітьків, — продовжував Граббе. — Але це мало хвилювало есесівців, які били нещасних і гнали їх бігом у бік вокзалу, де чекав товарний поїзд. Людей заштовхували у вагони. Над усім цим стояв несамовитий плач, плач жінок і дітей, чулись звуки ударів і пострілів. Всю ніч під ударами батогів і грохоту стрілянини перелякані жителі гетто метушились по спецально освітлених вулицях. Можно було бачити, як жінки притискували до себе іноді неживих дітей, діти несли кудись мертвих батьків, не бажаючи залишати на наругу їх тіла. Вздовж дороги були кинуті десятки трупів — жінок, дітей, стариків. Двері будинків були розхристані, вікна вибіті, всюди валялись одяг, взуття. Потрошені сумки, чемодани та інший жалюгідний скарб. В одному із будинків я побачив напівголу дитину з розтрощеною головою, якій, мабуть, не було і року, стіна і підлога навколо неї заплямовані кров'ю…» 96
В 1943 р. вирішили завершити винищення єврейського населення Західної України. Розстріли в гетто злились у безперервну «акцію», а тих, кого не встигали знищити на місці, вивозили в концтабори смерті. Тих, кому вдалося втекти, розшукувала і виловлювала «українська» поліція в селах і лісах, посилали на смерть чи розстрілювали на місці. По суті, до кінця літа 1943 р. з єврейським населенням було покінчено. Тимчасова інструкція УПА від 7 версеня 1944 р. констатувала: «5. Жидівське питання. Проти жидів не проводили жодних акцій. Жидівське питання перестало бути проблемою (їх залишилось дуже мало). Це не стосується до тих, хто виступає проти нас активно». 97
Такий фінал акції тотального винищення євреїв в краї. Однак, для пояснення цього фіналу звернемось до авторитету відомого історіософа за кордоном І. Лисяка — Рудницького, який в одному із своїх есе писав:
«Ми знаємо, що деякі українці, особливо ті, які були завербовані у поліцейські формування, брали участь у здійсненні нацистських злочинів».
І далі зауважував:
«Однак відомо, що українське націоналістичне підпілля жодного разу не піднесло свого голосу проти знищення євреїв. Є ситуація, коли мовчання морально не виправдане, коли воно стає рівнозначним співучасті. Мовчання ОУН та УГВР про страхіття, що їх чинили нацисти щодо єврейських громадян України, не було випадковим. Воно відображає моральну черствість і глибинну негуманність — риси, які український інтегральний націоналізм поділяє з усіма іншими тоталітарними рухами та системами».
