Як не темнять націоналістичні автори, виникнення націоналістичних збройних формувань в районах Волинського Полісся (перших озброєних груп, які ще, звичайно, не були формуваннями УПА) не було випадковим. Гітлерівські тилові комунікації й охоронні підрозділи в тилах терпіли невдачі за невдачами у війні з радянськими партизанами. Тому командування вермахту серйозних і дійових змін в організаційно-військовій та політично-пропагандистській тактиці на окупованих територіях Радянського Союзу не робило. З цією метою рейхсміністр окупованих східних територій А. Розенберг провів 18 грудня 1942 р. відповідну нараду, на якій обговорювались питання про створення груп з середовища місцевого населення, які могли б допомогти гітлерівцям у боротьбі з радянськими партизанами. Згодом такі воєнізовані загони і збройні підрозділи були створені. Німецький історик Нюрберт Мюллер у книзі «Вермахт і окупація» категорично стверджує, що «на Україні «Організація українських націоналістів» створила за згодою і при підтримці окупаційних органів значну кількість збройних банд, які під лозунгом боротьби за «незалежну Україну» тероризували місцеве населення і допомогали окупантам в їх акціях проти радянських партизанів». Таким чином, твердить автор, формування УПА і були створені «з санкції гітелрівців». 141
Розкриваючи політичну суть ОУН-УПА, французький публіцист та історик Аллен Герен також відзначав, що «УПА — продукт давньої діяльності німецької розвідувальної служби».
«Бандерівська ОУН, — визнавали самі оунівці, — є типовою фашистською організацією, а УПА ніколи не була українським військовим формуванням — вона ніщо інше, як «Ваффен СС», створена за ідеями гітлеризму, яка перебрала повністю нацистську ментальність». 142
Збройні націоналістичні формування, озброєні, інструктовані і натхненні гітелрівцями, повинні були виконувати такі завдання:
— стримувати боротьбу населення західних областей України проти німецько-фашистських загарбників, оманою і насильством притягуючи на свій бік людей, незадоволених гітлерівською окупацією і тим самим перешкодити їх переходу на бік радянських партизанів;
— під демагогічними лозунгами боротьби «за визволення» і «незалежність» спрямувати зброю УПА проти радянських і польських партизанів, а також проти неукраїнського населення Західної України і східних районів Польщі;
— поповнювати каральні німецькі загони, щоб не ослабляти сили вермахту на Східному фронті;
— локалізувати дії радянських партизанських з'єднань в північних, поліських районах Волині, позбавляючи їх можливості розгорнути бойові дії в усіх інших західних областях;
— у випадку відступу німецьких окупантів з України почати підривну діяльність в тилу радянських військ.
З приводу цього ще раз зацитуємо відповідне місце із книги М. Лебедя «Українська повстанська армія»: «Може насуватися питання, чому Галичина не виступала одночасно з Волинню до відкритої боротьби? Причини передовсім тактичні. Галичина, найкраще зорганізована, боролася проти німецького терору іншими методами. Також німці… застосовували на цьому терені трохи іншу політику. Треба було якнайдовше вдержати цей терен у релятивному спокою, щоб могли мати своєрідну запільну базу для доповнювань інших теренів провідними одиницями, зброєю, медикаментами і т. д.» 143 (Виділено мною —
Такі «пояснення» Лебедя частково мають «рацію». Галичина дійсно, в порівнянні з Волинню, де нестримно лютував кат українського і польського народів Еріх Кох, була відносно спокійною територією. Тут не було радянських партизанських загонів і широкого антифашистського підпілля, як на Волині, бо всі можливі сили опору вже були подавлені в перші дні окупації, зате діяли УЦК (Український центральний комітет) на чолі з Кубійовичем, УНР (Українська національна рада) на чолі з митрополитом
A. Шептицьким і К. Левицьким, УКК (Український крайовий комітет), керований К. Паньківським. Тут, в Галичині, окупаційні органи були буквально нашпиговані галицькими націоналістами, які неприховано колаборували з німецькою владою та гестапо. Тут формувалася дивізія СС «Галичина». Що ж до тактики створення «запільної бази», то вона аж ніяк не була такою, як зображав Лебедь, бо ОУН-бандерівців засилала на Волинь свої кадри масово і постійно, не довіряючи волинянам. Не тільки B. Сидор («Шелест»), Р. Шухевич («Тарас Чупринка»), М. Лебедь («Максим Рубан»), Д. Клячківський («Клим Савур»), Д. Грицай («Перебийніс»), Я. Старух, В. Кук, О. Гасин як галичани, були організаторами і керівниками збройних формувань ОУН-УПА на Волині, але й низові командири УРП були галичанами, як і всі структури служби безпеки ОУН, що пройшли багаторічну школу донцовщини.
Проти вище зазначеної «тактики» М. Лебедя справедливо виступив радянський історик В. Чередниченко: «В питанні, чому саме загони УПА виникли на Поліссі й Волині, а не в Галичині, де нацисти так само жорстоко експлуатували населення, і де також був потрібний караючий меч народної помсти, бандерівські верховоди заявляють, ніби Галичина була для них своєрідної «запільною базою» продовольчих та людських ресурсів. Це знову знову ж таки фальсифікація. Причина полягала в іншому. Саме тоді, навесні та влітку 1943 року, фашисти разом з мельниківцями мобілізували в Галичині українську молодь до дивізії СС «Галичина». Гітлерівці хотіли насамперед забезпечити дивізію СС найбільш бездатними кадрами., а вже після того надати свободу дій бандерівцям у стягуванні людей до загонів УПА». 144
Далі В. Чередниченко уточнює:
«Боротьба загонів УПА проти радянських партизанів, що завдавали великої шкоди німецьким комунікаціям і знищили багато живої сили й військової техніки окупантів, була даниною українських націоналістів фашизму в скрутний для нього час. Гітлерівці таким чином до певної міри забезпечували свої тили, переклавши частину тягара нацистських експедицій на банди УПА, де верховодили перевірені агенти нацистів на чолі з колишнім заступником командира легіону «Нахтігаль» Шухевичем». 145
Отже, з цим можна було б погодитись, якби не кілька досить важливих застережень:
— гітлерівці всіма засобами старались підкорити діяльність ОУН, а затим УПА своїм політичним цілям та інтересам;
— ОУН-бандерівців намагалась зіграти (і таки зіграла!) двояку політичну ситуацію: з одного боку, вони створювали видимість опозиції до нацистів, навіть боротьби проти гітелрівців (підставою для цього, мовляв, стали: ліквідація «Акту 30-го червня 1941-го» та втримання в ізоляції в концтаборі Заксенахаузен Бандери, Стецька та інших провідників ОУН-б), з другого боку, — створювали збройні формування УПА, діяльність яких стримувалась у «боротьбі проти німців» і всіляко заохочувалась у війні проти радянських і польських партизанів.
Все це незаперечний факт!
Що свідчать німецькі документи про УПА
На це запитання відповідати надзвичайно важко, бо доступу до солідних німецьких документів ми досі не маємо. Треба лише сподіватися на те, що історики в найближчому майбутньому матимуть доступ до архівів нацистів.
Ми маємо можливіть використати дві збірки документів, які підготували історіографи ОУН-УПА і видали під назвою «Літопис УПА» (зібрано й упорядковано. Т. Гунчаком). 146 Шостий і сьомий томи мають спільне найменування «УПА в світлі німецьких документів» (Книга перша: 1942 — червень 1944 р.; Книга друга: червень 1944 — квітень 1945 р.). Документи подані німецькою мовою в супроводженні коротких коментарів українською.
Розглянемо том 6-й. Читаючи «Передмову», написану Т. Гунчаком, необхідно зауважити, що те, про що він тут пише, абсолютно суперечить змісту тих документів і коментарів, які помістив у збірник сам же
