С кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны

захоплювали й оп'яняли і польських, і наших націоналістів, його методи стали прикладом для наслідування. Політичний розум уже зовсім в тому часі не мав вартости. Першу і єдину ролю відогравали тільки пристрасті й емоції. Організація присвоїла собі право бути безапеляційним суддею всім, чия діяльність їм не відповідала. Невгамонна демагогія стала ще дуже лагідною зброєю супроти тих, що не підчинялися. Терор супроти власних земляків… стосовано широко… виконаний в імені організації, ставав актом віри, доказом шляхотности, патріотизму, і був морально виправданий… Чужих і своїх, — додавав Паньківський, — дійсних і уявних ворогів треба було безоглядно знищити…

…Надзвичайно важливу і вагітну на наслідки ролю, — продовжував визначену характеристику Паньківський, — відогравав масовий набір членства до організації без ніякої селекції. Навпаки, як показували судові розправи (польських властей над оунівцями — В.М.), в рамках шкільної кляси або сільської громади діяв примус бути членом ОУН. Із шкіл юнацтва виходили у переважній частині виконавці актів терору, велика частина знову під примусом. Слідом за тим мусіли йти нечесність, як метод, гіпокризія, явища конфіденціялізму, безцеремонне сипання перед поліцією і судом. Відбір без селекції проходив навіть при виборі членів крайової екзекутиви. Люди нижче пересічности ставали під моральним примусом «революціонерами», не витримуючи першої легкої проби у зустрічі з поліцією…» 177

Зупинити цей фанатизм було неможливо, відзначав Паньківський, бо сили помірковані були заслабі. Тому в ОУН панувало жорстоке становище: «Провідництвр в організації, яка вважала себе тоталітарною і пропагувала тоталітаризм, було тільки на словах, фактично внутрі панував хаос, дивно сплетений із сліпою дисципліною найідейніших, але найменше вироблених одиниць…». 178

Подібних характеристик не знайдеш в інших націоналістичних авторів. Паньківський бачив ці справедливі оцінки мов би зсередини.

Паньківський далі відзначав, що з приходом гітлерівців восени 1939 р. в Польщу, «до голосу прийшли всюди крайні націоналісти. На українському відтинку (тобто в Західний Галичині і Холмищі — В. М.) ОУН вийшла з підпілля на поверхню життя. Переважна частина керівних, але також велика кількість рядових членів ОУН, перейшли Буг і Сян до генерального губернаторства (тобто із західних областей України під захист гітлерівців — В.М.). Першу групу становили в'язні польських тюрем… Нова влада взяла їх під свою опіку та примістила на свій кошт не тільки в домах відпочинку і санаторіях. Перед ОУН відкрилися перспективи керівництва, не тільки почесті, але й відповідальність… Замість сподіваного керівництва, організація принесла нашому громадянству розбрат, двоподіл і братовбиство…». 179

А далі Паньківський подав ще одну немаловажну інформацію:

«Самопевні, тверді члени групи Бандери ще й сьогодні не здають собі справи з того, що розбиття ОУН (мається на увазі розкол ОУН на ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців на початку 1940 р. — В.М.) було в обличчі подій не тільки організаційним, але навіть національним злочином…». 180

Однак, назважаючи на всі ці непорозуміння, незгоди і братовбиство, Паньківський називає діяльність усіх оунівців в 1939–1941 роках в «генерал-губернаторстві» «медовими місяцями співпраці з німцями».

ДИВІЗІЯ СС «ГАЛИЧИНА»

Створення дивізії

Будучи головою Львівського (Галицького) крайового комітету і водночас заступником голови Українського центрального комітету, К. Паньківський був не тільки учасником творення дивізії СС «Галичина», але й одним з її головних засновником: «Ми бажали дати світові знати, що існуємо і хочемо жити», — патетично заявляв він, намагаючись пояснити причину ствоерння цього есесівського формування.

Далі він запевняв, що «настанова загалу нашого громадянства до творення дивізії була позитивною, в її будові громадянство приймало активну участь». Але Паньківський не називає тих, хто належав до того «громадянства».

Паньківський подає коротку передісторію творення цієї дивізії: участь «українського легіону» під командою колишнього петлюрівського полковника Р. Сушка «в поході німців на Польщу» у вересні 1939 р., і про спроби ОУН-мельниківців напередодні та в перші дні війни створити на боці гітлерівців подібні формування. Але ця затія потерпіла невдачу. Зате ОУН-бандерівців створила в складі Абверу диверсійно- каральні батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», про які ми вже доволі часто згадували.

Панківський:

«Наприкінці жовтня 1941 року інформував мене Кольф (офіцер гестапо і СД у Львові — В.М.) довірочно, що з Берліну прийшов наказ зробити серед українців (тобто українських войовничих націоналістів — В. М.) набір добровольців до зброї СС (Waffen-SS). Він показував мені письмо, в якому було багато про расові прикмети різних частин Галичини. При наборі добровольців мала бути проведена сувора селекція. Мали приймати тільки таких, що відповідали расовим приписам, а такі були, як писалося, тільки на Поділлі (східні райони Тернопільщини — В.М.), Покутті й Гуцульщині». 181

Тут же Паньківський додавав: «Цей набір мав бути пробним і його мали перевести без розголосу», тобто таємно.

І далі:

«Кольф говорив мені, що акція мала добрі наслідки. Із великого числа зголошених хлопців прийнято около дві тисячі. Їх розподілили по кількох поміж різні німецькі відділи. І в числі тоді прийнятих до зброї СС був мій племінник, який був пізніше під Сталінградом та тяжко поранений чудом дістався із останнім транспортом до шпиталю в запіллі… На тому справа наших військових частин в 1941 р. притихла…».

«Аж у лютому 1943 року, — продовжував Паньківський, — виринула заново справа війська. Тим разом ініціятива вийшла, без ніякого нашого впливу, від галицького губернатора Вехтера…». Нижче ми побачимо, які суперечливі застереження з приводу iнiцiятиви і творення дивізії СС «Галичина» подають різні націоналістичні автори і сам бригаденфюрер СС Вехтер. (Виділено мною — В. М.)

«Ми жили, — писав далі Паньківський, — в тому часі в атмосфері щораз то частіших розмов німецьких чинників у Галичині про потребу відокремлення Галичини від генерал-губернаторства, з огляду на окремі національні і господарські умови. Ще перед роком запровадив рейхсміністр Розенберг для східних земель крайову самоуправу в колишніх балтійських державах (Естонія, Латвія і Литва). Під кінець 1942 року, після успішної заготівлі контингентів та задовільного набору робітників, почав Вехтер і собі добиватися наших прав для Галичини, зовсім помітно прямуючи до ширшої особистої кар'єри, з дальшим прицілом на весь український простір. Галичина мала стати для нього трампліном. У рамках таких плянів Вехтера мусіло бути військо як невід'ємна і конечна їх частина». 182

І далі: