С кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны

«Зима 1941–1942 рр. була переломовою в історії успіхів Гітлера. Великі втрати казали шукати нових сил. Треба було відступити від «расових» приписів. Крок за кроком стандарт «чистоти раси» відпадав. Прийшла черга на естонців, лотишів і на нас…

… Одного дня ад'ютант губернатора Стястни запросив мене телефоном таємниче на розмову за чаєм, не подаючи, як це звичайно робив, предмету розмови. Губернатор, після короткого виступу про відрубність галицької землі від решти ГГ (до чого я був останніми часами звик), почав говорити про військові справи, натякаючи на можливості створення галицької дивізії в рамках плану творення нових ненімецьких дивізій зброї СС. Він сказав, що має на це основну згоду вирішальних чинників Берліна, а тепер потрібне запевнення успіху з нашого боку, зокрема УЦК, про якого співпрацю він просить. Ця розмова була прикрашена твердженнями про те, що добре виконала в 1942 році свої обов'язки в господарській ділянці….

…Губернатор, маючи у відповідь на свої заходи згоду Берліна на творення галицької дивізії, мусів виконати плян. Тому вже не стояло питання, чи ми хочемо дивізїї, чи ні, тільки в чемній формі була поставлена вимога співпраці в її творенні… Ми розуміли, що це справа великого національного значення і великої відповідальності, які переростають межі не тільки Галичини… (Виділено мною — В. М.)… Керівні кола суспільства нашого у Варшаві, Празі й Берліні прийняли факт творення української військової формації без вийнятку позитивно… Не було відповідального в нашому національному житті чинника, який був би проти творення дивізії… Всі наші владики з митрополитом Шептицьким на чолі оцінювали (цю акцію)… як поважний і цінний політичних козир…». 183

І під кінець цих «одностайно-схвальних» зауваг Паньківський зазначає:

«Верхівки обох ОУН поставилися офіційно негативно. Причиною було те, що це не вони, а УЦК мав стати співтворцем дивізії. Внутрі обох організацій думки були гостро поділені. Низове членство і прихильники не поділяли поглядів на справу своїх провідників. Це виявилося у численному напливі добровольців із числа членів обох груп…». 184

Тут Паньківський фальсифікує начисто ситуацію, бо ОУН-мельниківців, по суті була співтворцем дивізії, а ОУН-бандерівців лише вдавала свою позицію.

Паньківський вказує на «національне значення» їх антинародної затії.

Такі спогади К. Паньківського з приводу творення есесівської дивізії в Галичині.

Досить патетично описує в своїх спогадах К. Паньківський дефіляду «освячення дивізії СС», яка відбулася 28 квітня 1943 р. у Львові:

«28 квітня 1943 року відбувся урочистий акт проголошення створення дивізії. У великій вітальній палаті колишніх цісарських намісників Галичини проти вул. Чарнецького, 14 зібралися з одного боку всі німецькі і окружні старости та повітові комісари, а з другого — духовенство, управа міста, державні установи, кооперація, преса, начальство і співробітники УЦК і УДК (Українського допоміжного комітету — В.М.) і делегатур, члени і уповноважені військової управи, та окремі визначні громадяни. Між почесними гістьми губернатора був ген. Віктор Курманович, який спеціально приїхав з Відня, і президент внутрішніх справ ГГ д-р Людвик Льозакер, що репрезентував генерал-губернатора Франка». 185

«Урочисту дефіляду» відкрив шеф правління губернатора дистрикту Бауер. Першим промовляв Вехтер:

«Раз-у-раз з усіх шарів галицько-українського населення (читай: галицьких войовничих націоналістів і «коляборантів» — В.М.) підношено бажання — не тільки співпрацею на широких полях Галичини, не тільки як селяни на полі, як робітники в промисловості, як співпрацівники правління, як члени поліції, також не тільки як робітники в сільському господарстві і збройовому промислі ген у Німеччині, але й як вояки зі зброєю в руці протиставитися большевизмовi та цим робом взяти безпосередню участь у боротьбі для забезпеки своєї батьківщини, в боротьбі за безпеку і майбутнє Європи…»

(Газ. «Наші дні». 1943. Травень).

Далі Паньківський пише про те, що Льозакер «відчитав маніфест генерал-губернатора» до «галицького населення»:

«Завдяки вашій активній боротьбі проти большевиків в одному ряді з німецьким вояком будете мати змогу бути не лише співучасниками безсмертної слави європейських народів, але також завдяки вашій жертві, виборете і забезпечите на вічні часи для себе і своїх дітей змогу використати з благодатей євпропейської культури»

(Газ. «Краківські вісті». 1943. 30 квітня).

Далі говорив В. Кубійович, голова УЦК:

«Сьогодні для українців Галичини справді історичний день, бо нинішнім державним актом здійснюється одне з найщиріших бажань українського народу — зі зброєю в руках взяти участь у боротьбі з більшовизмом. Це бажання, висловлюване при різних нагодах від 22 червня 1941 року, було вислідом переконань не лише провідних кіл, але й цілого народу, що большевизм є нашим найбільшим ворогом, який несе нам не лише матеріяльну й духовну руїну, але також національну смерть»

(Газ. «Краківські вісті». 1943. 1 травня).

Далі виступили: «М. Хронов'ят, один із керівників військової управи дивізії, і о. мітрат Василь Лаба, керівник капеланів дивізіїї. Паньківський не фіксує їх виступи в своїх спогадах, тому ми фіксуємо уривок з виступу останнього з іншого джерела. Цей виступ отця Лаби звучав як проповідь:

«Сей день, его же соствори Господь, відроджуємся і возвеселімся в онь. Чому маємо радіти в цей такий важливий воєнний час? Бо за згодою фюрера Великонімеччини дістаємо змогу створити стрілецьку дивізію. А це воскресения Української галицької армії… До цього кличе нас Бог так, як колись кликав хрестоносців, які йшли на боротьбу з гаслом «Бог так хоче!» І сьогодні Бог так хоче!..»

(Газ. «Львівські вісті». 1943. 29 квітня).

«Пополудні, — продовжував Паньківський, — Вехтер прийняв у присутності вищих німецьких урядовців членів ВУ (військової управи дивізії СС «Галичина» — В.М.) і її уповноважених у краю. Він з'ясував завдання ВУ та ствердив і наголосив, що вона є «органом губернатора». Бауер відчитав список членів ВУ і уповноважених. Всі вони отримали номінаційні (ті, що підтверджують особу — В.М.) грамоти. До складу ВУ належали: Альферд Бізанц — голова, Осип Навроцький — начальник канцелярії (фактично керував справами), Євген Пиндус — перший, а Степан Волинець — другий заступники начальника канцелярії, мітрат о. д-р Василь Лаба — референт душпастиря, Михайло Хронов'ят — референт доповнень (організація і вербування), д-р Володимир Білозір — референт здоров'я, Іван Рудницький — референт правний, Михайло Кушнір — референт пропаганди, Зенон Зелений — референт молоді, Володимир Макарушка — референт старшин, Андрій Палій — референт допомоги родинам, Юрій Крохмалюк — референт історико-архівний, пізніш званий історико-військовим відділом ВУ». 186

І ще: «Губернатор запросив на почесного голову військової управи ген. Віктора Курмановича».

Далі Паньківський зазначає: