С кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны

«Чи Національна рада діяла в згоді з поглядами громадянства, як речник того громадянства («речником того громадянства», як відомо, Національна рада ніколи не була, бо була створена на збіговиську націоналістів Львова не без санкції гестапо і служби безпеки — В. М.), чи то групка безвідповідальних політиканів і самозванців пішла на співпрацю на свою руку? Чи співпраця галицьких українців із німцями була в даній ситуації потрібна? Чи діяльність національної ради, а згодом комітету на галицькій землі, була службою дійсно народові, чи вислуговуванням окупантові? Чи наше громадянство дійсно ділилось різко на самостійників і опортуністів? До якого часу коляборація є патріотизмом, а в якому моменті вона перестає бути згідною з національним інтересом і стає зрадою національної справи? Що це таке українське «германофільство», про яке стільки говориться?» 195

Такі запитання (і досить резонно!) ставить Паньківський, виправдовуючись, і не розуміючи, що тим самим же викриває свою «філософію» колабораціонізму. Але як відповідає на них? Перш за все, зазначає «щирий коляборант» про те, що тоді, в 1941 р., «цих питань не ставили». Все, мовляв, було ясне — «українці», тобто українські націоналісти, стоять на боці Гітлера. Інші міркування просто не допускались. Ці питання, — веде далі Паньківський, — виникли «під впливом післявоєнних настроїв», бажанням скинути з себе відповідальність за все те, що ними творилось до війни і під час війни.

Думається, що це цілком справедливе застережння, бо всі ті, хто скомпрометували себе до війни і під час війни, почали старанно «відмиватися» після війни. Але даремно, бо історія злопам'ятна до злочинства і злочинців.

Однак, тут же, Паньківський вперто відстоює свою «коляборантську» тезу про те, що під час війни народ «мусить стояти у зв'язках з окупаційною владою» і «хтось мусить очолювати його репрезентацію…». Ось така логіка!

Далі Паньківський сам же звинувачує всіх і вся в співпраці з гітлерівцями:

«Всі ми дивилися в часах перед другою світовою війною надто в сторону німців, дехто в сторону Гітлера. Ми чекали від них, хоч для того не було реальних підстав, сприяння відновленню нашої державності не тому, що вони були нацистами, а тому що вони були ворогами наших ворогів…». 196

В тому ж «коляборантському» ключі Паньківський і завершує свою книгу спогадів: провідні діячі ОУН «в більшості перебували тоді в Німеччині і стояли у зв'язках з німецькими чинниками… її (ОУН-бандеревців — В.М.) передові члени, що прийшли до Львова разом з німецьким військом, своїми публічними виступами і проголошеннями викликали у свого членства і некритичної частини нашого загалу переконання про те, що вони — союзники німців…». І на закінчення Паньківський подає таке «виправдання» своєї «коляборації»: «Співпраця українців (тобто українських войовничих націоналістів — В.М.), отже і галицьких українців (тобто і галицьких інтегральних і неінтегральних націоналістів, що значить фашистів — В.М.) із німцями була в роках 1941–1944 неминучою». 197

Ми підтвердимо ці попередні «зауваги» пана Паньківського. Керівник Українського центрального комітету Володимир Кубійович у своїй книжці спогадів «Мені 70» та в інших «писаннях», як менш відвертий «коляборант», ніж Паньківський, причини співпраці з гітлерівцями пояснює ясніше:

«Німцям йшлося про те, щоб мати по своїй стороні прихильність українського населення, на території якого мала відбуватися війна, і тому виявили готовність йти назустріч нашим бажанням». 198

Отже, цей «коляборант», як бачимо, досить виклично пояснює свою та інших «коляборацію»: німцям хотілось того-то, а ми їм прислоговували.

Подамо коротку довідку про Кубійовича.

Народився Володимир (Влодзьо) Кубійович у 1900 р. в небагатій сім'ї селянина в Західній Лемківщині. Сам Кубійович писав про себе, що він досить рано виявив «готовність» стати на той шлях, який торував пізніше. Молодий географ Краківського університету наполегливо займався «географією України і сумежних кpaїв», але тільки для того, щоб протиставити «щось» проти «чогось». Його «географія», як він сам зазначав, «подобалася німцям». Він готував карти та описи місцевостей для військового відомства Німеччини. З початку 30-х років «географ» Кубійович став досить цінним агентом воєнної розвідки Німеччини. Тому і не дивно, що в окупованій гітлерівцями Польщі (в так званому «генерал-губернаторстві») його призначають головою Ukrainische Hauptausschuss (Українського центрального комітету), хоч він не перебував у списку лідерів націоналістичних формувань за кордоном. Правда, деякі автори стверджують, що Кубійович був помітною постаттю у середовищі ОУН-мельниківців.

Чим же приглянувся він гітлерівцям у час, коли нацистам запопадливо прислуговували тисячі маститих націоналістів з Галичини? Думаємо, тим, що Кубійович не був націоналістом-екстремістом, як відомі функціонери ОУН-бандерівців, а вважався «поміркованим».

В своїх аж трьох книгах спогадів («Мені 70», «Українці в генеральній губернії. 1939–1941: Історія Українського центрального комітету» і «Мені 80») В. Кубійович (у порівнянні із своїм спільником по «коляборації» К. Паньківським) досить стриманий у розповідях про «коляборацію» свою та інших. Однак і він згадав чимало «перлів» із її історії. Наведемо окремі із них, поміщені в книжці «Мені 70».

«Функціонерами УЦК були переважно мельниківці із ОУН-м. — I далі. — Вехтер (группенфюрер СС, губернатор дистрикту «Галіцієн») намагався створити німецько-українську симбіозу, а навіть виділити Галичину із генерал-губернаторства. З його амбітивними планами було пов'язано створення української дивізії». 199

Тут же Кубійович фальшує, коли відзначає, що створення дивізії СС «Галичина» «частинно пов'язане» з особою Вехтера:

«8 березня 1943-го року я написав листа до генерал-губернатора Франка з проханням вжити заходів у справі створення добровільної української збройної формації… У березні губернатор Вехтер виклопотав у Гіммлера принципову згоду на створення такої дивізії… Це був чималий політичний акт. Утворення великого українського військового з'єднання зміцнило ролю українців у Галичині… Тільки у складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене й озброєне велике українське з'єднання, яке при спрятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава… Я радився з Шептицьким, який сказав: «Немає майже ціни, яку не треба б дати за створення української дивізії». 200

Після тривалих розмов та переговорів з «національними колами» Кубійович у листі до губернатора дистрикту «Галичина» Вехтера від 8 квітня 1943 р. повідомив «остаточно» про те, що «наша суспільність ставиться позитивно до формування дивізії». Ото-так авантюра «національних патріотів»! Прагнення створити українську національну армію з есесівського формування! Цілком зрозуміло, що ті «національнії кола», про які згадує Кубійович, — це галицькі войовничі націоналісти, які всеціло орієнтувалися на Гітлера, бо самі були фашистами. Але чи хотів такої армії народ Галичини, а тим більше всієї України? Його, звичайно, не питали. Про нього навіть не йдеться у спогадах Кубійовича, бо «українцями» він називає тільки галицьких націоналістів.

28 квітня 1943 р., як вище зазначено, В. Кубійович від імені керованого ним УЦК звернувся із закликом до населення Галичини, в якому, зокрема, зазначалось: «Найвищий дозвіл на виставлення стрілецької дивізії СС, що складатиметься з галицьких українців, — це для нас відзначення і одночасно спеціальна честь. Ми свідомі того, яке велике значення буде мати та найвища постанова. Тому ми хочемо зробити все, щоб вона найкраще виконувалася. Сформування галицько-української дивізії на зразок СС — це для нас не тільки віздначення, але й зобов'язання, щоб активну постанову у співпраці з німецькими державними органами продовжувати аж до переможного кінця війни». (Газ. «Львівські вісті». 1943. 28 квітня.)