багатьох авторів найпомітніше місце займає книга спогадів німецького автора В.-Д. Гайке «Українська дивізія «Галичина». Історія формування і бойових дій у 1943–1945 роках» (Торонто — Париж — Мюнхен, 1970).
Гайке Вольф-Дітріх (1913 р. н.) — майор вермахту, уродженець Прусії. Народився і виріс в офіцерській сім'ї. В січні 1944 р. був відряджений в 14-ту гренадерську дивізію СС «Галичина», яка тоді перебувала в Нойгаммері, де завершувала своє формування. Спочатку був призначений начальником оперативного відділу її штабу в званні капітана, а затим начальником штабу в чині майора. Книгу спогадів про дивізію СС «Галличина», в якій служив до кінця війни, Гайке розпочав писати відразу ж після війни, перебуваючи в англійському таборі для німецьких військовополонених, і називав її спочатку «Sie wollen Freiheit» («Вони хотіли волі»). Зрозуміло, що інтерпретація питання, закладена в заголовку книги, дуже сподобалася українським творцям дивізії, які опинилися на Заході, перш за все В. Кубійовичу, і вони доклали чимало зусиль, щоб допомогти Гайке написати і видати цю книгу. Перша назва не відображала суті цієї дивізії і вояків в ній, тому була замінена.
Служба в дивізії від початку 1944 року і до кінця війни (досі Гайке вчився у військовій академії в Берліні) була надзвичайно пам'ятною частиною життя автору, тому він писав про своє фронтове життя з неабиякою теплотою. Та й неодноразово Гайке запевняє читача в тому, що був щирим патріотом дивізії. Однак щирість у багатьох місцях книги переходить у фарс, або абсолютно відсутня, коли йдеться про виконання важливих бойових завдань. Тут, вірогідно, добряче попрацювали його наставники і «консультанти» типу творця дивізії В. Кубійовича.
Винити ж тут автора втакій нещирості можна лише частково. Бо ж дивізія, одним із керівників якої був майор В. — Д. Гайке, була есесівською і виконувала в основному поліцейські (каральні) функції та акції, що, звичайно, не подобалось і не подобається демократичній громадськості повоєнної Німеччини і всієї Європи. Незважаючи на все це, чимало сторінок книги проливають яскраве світло на реальну і на непідретушовану історію дивізії СС «Галичина».
В «Передмові» до книги В. Кубійович, колишній голова УЦК, один із діяльних і керівних творців дивізії, «щиро» підкреслив, що для німецьких старшин (офіцерів) дивізії, як і для начальника її штабу майора Гайке, ця військова формація «була звичайною німецькою дивізією, сформованою з українців». Це — суща правда. Але до неї треба, безперечно, додати, що для тих же німецьких офіцерів вона була і звичайною есесівською дивізією (Waffen-SS).
На початку книги Гайке зазначає, що через дивізію пройшло близько 32 000 вояків. Тут немає нічого дивного, бо після катастрофи під Бродами на Львівщині в липні 1944 р., коли дивізія втратила майже весь свій особовий склад, вона ще двічі переформовувалась і постійно поповнювалась резервними та новими вояками.
Хоч Гайке прибув в дивізію лише на початку 1944 року, проте розділ перший він розпочинає з невеликої ретроспекції, подаючи коротко причини народження цього формування: «На початку 1943 року, після невдач німецьких армій на Східному фронті, німці, забувши свою настанову, що «східна проблема може і буде вирішена тільки виключно пролиттям німецької крові», почали притягати до збройної боротьби з большевизмом народи Східної Європи…» Було створено дві латиські, одна естонська дивізії… Прийшла черга на українців в Галичині». 205
«Ініціатором цієї дивізії, — як, зрозуміло, був інформований Гайке, — був губернатор Галичини д-р Отто Вехтер, який за допомогою створення української дивізії хотів активізувати українське питання і приєднати українців до тіснішої співпраці з німцями». 206
В той час як націоналістичні вербувальники дурили політично несвідомих юнаків Галичини, рошифровуючи «SS», як «січове стрілецтво» чи «січові стрільці», Гайке виразно зазначав:
«Офіційна назва дивізії від 30 липня 1943 року: SS-Freiwilligen-Division «Galizien» (CC — добровольча дивізія «Галичина) і від 27 червня 1944 року: 14.SS — Freiwillin-Grenadier-Division (galizische № 1) (14.СС — добровольча гренадирська дивізія (галицька № 1). 207
Гайке тут же додає:
«Проте Гіммлер ясно застеріг, що в дивізії під жодним поглядом не можна навіть думати про незалежність України. Слова «Україна», «українець» «український» заборонялося вживати під загрозою кари. Вояки дивізії мають йазиватися не «українцями», а «галичанами».
Спочатку, згідно розпорядження начальника головного управління СС обергурппенфюрера СС Ганса Юттнера відповідальність за формування дивізії покладалася на бригаденфюрера СС Шімана. Шіман був на цьому посту до 19 листопада 1943 р. Від 20 жовтня того року до кінця існування дивізії її командиром був оберфюрер СС Фріц Фрайтаг, якого 20 квітня 1944 р. підвищено до рангу бригаденфюрера (генерал-майора) військ СС.
Спочатку основний кістяк дивізії вишколювався в «Гайделягері», що неподалік м. Дембіци (Польша), а з кінця лютого 1944 р. — в стаціонарному військовому таборі в Нойгаммері (Сілезія, Німеччина).
І хоч 28 квітня 1943 р., в час проголошення декрету губернатора і дистрикту «Галичина» Вехтера, дивізія представлялась як стрілецька дивізія військ СС, гітлерівське командування, а вірніше управління військ СС, перший набір «добровольців» послано було в поліцейські частини («охоронні» війська СС). Саме це старанно приховують усі націоналістичні і навіть іноземні автори і дослідники історії дивізії.
Гайке свідчить:
«Щойно 18 липня 1943 р. відбувся виїзд першої групи дообровольців із Львова на вишкіл. Спочатку їх розміщено в таборі «Гайделягер» (в Пусткові поблизу Дембіци). Їх розформовано в 4-й, 5-й, 6-й, 7-й, 8-й поліцейські полки». 208
Тому від самих початків існування горезвісної дивізії розпочалася тривала і завзята боротьба УЦК (і самого губернатора Вехтера) з вищими військовиками вермахту і чиновниками управління військ СС за те, щоб перетворити дивізію з поліцейської формації в польову (фронтову) дивізію СС з новим комплектом тогочасного озброєння. Ця боротьба тривала аж до весни 1944 р., при тому без жодних результатів. Дивізія на той час продовжувала вишкіл як поліцейська. Однак питання про зміну призначення досі не було вирішено. Керівництво СС маневрувало та хитрувало, бо п'ять (хоч і малокомплектних, але все ж таки) поліцейських полків, призначених для служби в «охоронних» військах СС, продовжували формуватись окремо, а основний кістяк дивізії (призначення якої ще не було визначене) перебував спочатку в «Гайделягері», а затим переведений в стаціонарний табір Нойгаммера. В дивізію, зазначає Гайке, прибув 20 жовтня 1943 р. її командир, оберфюрер СС Фріц Фрайтаг, також поліцейських чин.
Цікаво представляє Гайке свого командира. Ф. Фрайтаг — колишній старшина німецької охоронної поліції (Schutzpolizei). Перед призначенням в дивізію був командиром полку в єдиній у німецьких збройних силах поліцейській дивізії (Polizei-Panzergrenddier Division). «Його фахове знання, доповнене фронтовим досвідом, було трохи вище песічного рівня німецьких офіцерів…»
І далі:
«Фрайтаг мав майже хворобливе честолюбство, яке у відношенні до його підлеглих часами набирало форм жорстокості. Фрайтаг хотів вибитися на верхівку, він бажав визнання і заслуг; мав підозру до людей, яка псувала життя не тільки його співробітникам, але й йому самому. Фрайтагові духові прикмети, особливо психологічний підхід до людей, не виявляли досить гнучкості на те, щоб побороти труднощі в командуванні саме ненімецькою дивізією. Він був теоретиком, який хотів командувати бойовою одиницею, сидячи за своїм канцелярським столом…». 209
Така характеристика, зрозуміло, була відвертою і визначала суть командира дивізії, одним із керівників якої був і сам автор.
І ще:
«У загальному Фрайтаг був пильною і послідовною людиною, яка володіла знанням воєнної тактики
