С кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны

акцій.

А вже на початку жовтня 1944 року дивізію в повному складі (вже заново переформовану) перемістили в Словаччину, де вибухнуло повстання проти фашистів, своїх і німецьких. Тут дивізії була підпорядкована горезвісна «бригада Дірлівангера». Та сама бригада есесівців-головорізів, що вже була відома своїми страхітливими звірствами проти партизанів і мирного населення Білорусі. Ми вже оповідали про цю бригаду, коли писали про шуцманшафт-батальйон Побігущого-Шухевича (колишні спеціаль- батальйони «Нахтігаль» і «Роланд»), який діяв у тісній взаємодії з «дірлівангерівцями».

Тут, в Словаччині, поряд з галицькими есесівцями та головорізами Дірлівангера діяли проти словацьких патріотів ще башибузуки з дивізії СС «Хорст Вессель», бойова група карателів «Шіль», мурульманський полк з армії РОА генерала Власова, інші частини гітлерівців-садистів. Як бачимо, Добра компанія зібралася! І все це, зрозуміло, не випадково.

Гайке ж, з відомих і невідомих причин, тут часто камуфлює, вдається до «виправдань», подібних цьому:

«Розуміючи, що в боротьбі з партизанами може легко дійти до зайвих жорстокостей чи надуживання щодо цивільного населення, командування дивізії весь час звертало увагу на коректне ведення боїв (можна повірити, що есесівці вели коли-нибудь «коректні» бої! — В.М.). Суворо заборонялися розстріли закладників чи полонених. Заборонено було нищити будинки, хоч часто партизанські позиції змушували до таких заходів. Очевидно, що в діях, коли цивільне населення сприяло партизанам, часом було дуже важко уникнути прикрих інцидентів.

За всі проступки завжди суворо каралося. Але і тут українцям також почали приписувати вчинки, яких дивізія ніколи не робила…» 215 (Виділено мною — В. М.).

Але тут же Гайке описує «доблесті» «бригади Дірлівангера» (яка як раз у той час за наказом вищого командування СС була введена до складу дивізії і підпорядкована її командуванню, а, значить, і начальнику штабу дивізії майору Гайке):

«При придушуванні повстання брала участь також так звана «Бригада Дірлівангера» (SS-Dirliwanger Brigade), спеціальна каральна формація зброї СС, де вояки, покарані за проступки проти військових законів, мали себе виправдати. У цій бригаді перебувало багато старшин і вояків з різних частин вермахту. Усі старшини, підстаршини і стрільці були здеградовані до найнижчого рангу гренадира… Командиром цієї бригади був бригаденфюрер (генерал-майор — В.М.) зброї СС о. Дірлівангер, протеже начальника головного управління СС обергруппенфюрера (генерал-полковника — В.М.) Г. Бергера. Дірлівангер не був жадний бойовий старшина. Він відзначався брутальністю і безглуздим керуванням бригади. Під час бойових дій він часто пиячив ночами, а спав удень…». 216

Тут, звичайно, слід розуміти «виправдання» Гайке майже так: мовляв, сусідство бандита Дірлівангера та його бригади кидало чорну тінь на галицьких есесівців та на дивізію СС «Галичина» в цілому, яка, мовляв, вела себе «коректно» і благородно. Фантазія герра Гайке! Якщо зграя вовків напала на табун домашньої худоби, даремно шукати в цій зграї благородні вчинки!

Після багатьох і досить тривалих каральних акцій в Словаччині в час великого народного повстання дивізія СС «Галичина» була послана не на фронт, який блискавично наближався, а переміщено в Штірію і Карінтію для боротьби проти югославських партизанів під керівництвом маршала Тіто. Тут галицькі есесівці провели останні місяці війни. Гайке знову зауважував: «Тут також, як і у Словаччині, деякі німецькі частини хотіли приписати свої проступки дивізії лише тому, що це було українське, а не німецьке з'єднання».

Можна подумати, що есесівська дивізія, яка виконувала «охоронні» (каральні) акції, прибула сюди, в Югославію, на прогулянку. Хоч тутже Гайке сам уточнює, що «головним завданням дивізії було поборювання партизанів».

Завершуючи групу матеріалів про свідчення В. — Д. Гайке, колишнього шефа штабу 14-ої гренадерської дивізії СС «Галичина», ми не можемо не навести досить визначні місця із передмови до одного із видань його книги, написаної відомим американським дослідником українського інтегрального націоналізму Джоном Армстронгом, таким авторитетним серед націоналістів різних відтінків в минулому і сьогодні. В цій передмові, яка претензійно називається «Чи «легіонова політика» така безнадійна?», Д. Армстронг, зокрема, яскраво прояснює вагомі нюанси щодо ініціативи творення дивізії:

«Ініціатива творення дивізії виникла так в німецьких, як і в українських колах. Альфред Розенберг (рейхсміністр окупованих східних територій — В.М.), якому Гітлер доручив завідування окупованими східними територіями, звернувся в березні 1943 р. до СС за допомогою. Розенберг хотів притягнути Український центральний комітет (УЦК) до підтримки німецьких воєнних зусиль, тим остаточно послабити наміри деяких нацистів, які хотіли опертися виключно на російського генерала Андрія Власова. Майже в той самий час д-р Кубійович звернувся до генерал-губернатора Ганса Франка з пропозицією створити більшу українську бойову силу. На ділі це не був Франк, а його підлеглий Отто Вехтер, що мав близькі контакти з Гіммлером, і якраз він виступив з тим пляном в межах свого дистрикту Галичина. Це територіяльне обмеження перехитрило Гіммлерову фанатичну настанову, що слов'яни взагалі, а в даному випадку українці, не здатні носити зброю. В результаті нова формація дістала назву «СС дивізія «Галичина», що мало вказувати на обмежені територіяльні рамки, хоч всі розуміли, що рекрутами будуть, якщо не виключно, то в переважній більшості, українці з усіх земель…» 217

Далі Армстронг «уточнює»:

«…Ініціятива з українського боку вийшла від д-ра Кубійовича, провідника Українського центрального комітету. Для такого завдання Кубійович був повністю кваліфікований: повне знання німецької мови, видатний географ з міжнародною репутацією, трирічний досвід у контактах із службовцями Генеральної Губернії. Хоч він не репрезентував ніякої української партії, то все таки втішався серед усіх загальною пошаною за свої значні досягнення. Але понад усе (тут я покличуся на свої особисті контакти з д-ром Кубійовичем з пізніших часів) він завжди був холоднокровний і мав здоровий розсудок. В результаті, його міркування про потребу української військової сили, хоч в основному зроблені незалежно від нікого, вимагали підтримки майже всіх інших українських провідників». 218

Армстронг при цьому додає:

«Проте найголовніша підтримка прийшла від Української греко-католицької церкви. Єпископ Йосип Сліпий (пізніше кардинал Сліпий) публічно схвалив творення дивізії. Виглядає, що й митрополит Андрій Шептицький, найбільш шанований українець, зробив це приватно. За їх заохотою о. д-р Василь Лаба став відповідальним за священників дивізії. Основною вимогою Української греко-католицької церкви для підтримки справ дивізії було те, що українські священники, працюючи в дивізії, могли забезпечити молодим воякам-новобранцям духовну й моральну опіку та нейтралізувати всі спроби нацистської індокринації… Церква погодилася з думкою, що національна військова формація є необхідна для українських інтересів на довшу мету, і тому заохочувала добровольців вступати до дивізії. Ця підтримка церкви сприяла також тому, що до дивізії почали зголошуватися старші офіцери, які належали до передвоєнних галицьких партій, наприклад УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання — В. М.)… Одержання підтримки групи Мельника (ОУН-м) було нескладне. Як Кубійович вийшов з цією пропозицією, повстанці ОУН-м на Волині ще далі виступали проти німецьких окупаційних властей (автор тут, як бачимо, серйозно плутає, бо немає жодного факту, щоб ОУН-мельниківців виступала проти німецьких окупаційних властей, а, навпаки, є занадто багато фактів, що мельниківці тісно співробітничали з ними — В.М.). Під тиском совєтських партизанів і конкуруючих націоналістичних повстанців групи Бандери, послідовники Мельника швидко втрачали грунт під ногами. В часі набору до дивізії їх уцілілі