«У соборі Святого Юра відслужено службу Божу, на якій були присутні також німці. Факт, що СС- бригаденфюрер, а пізніше СС-группенфюрер, провідник партії (нацистської, звичайно —
Після 28 квітня 1943 р. мобілізаційна машина лихоманково закрутилася. Мобілазаційні емісари вели обробку молоді в містечках і селах Галичини, напружено працювали на користь вербування в дивізію всі установи УЦК та УКК, націоналістичні осередки й організації, школи, греко-католицькі церкви. Заклики губернатора, військової управи перемішувались із закликами УЦК — УКК, подібно цьому:
«Українські громадяни! Надійшла довго очікувана хвилина, що український народ знову дістане змогу зі зброєю в руках виступити до боротьби… Я вірю, — закликав голова УЦК Кубійович, — що ці наші зусилля і жертви, це твердий, але певний шлях до нашого світлого майбутнього».
Яке «світле майбутнє» готували народові України ці націоналістичні творці есесівської дивізії в тіні нацистської свастики?
Мобілізаційна машина вербування в дивізію СС стрімко закрутилася в усій Галичині. К. Паньківський з цього приводу патетично відзначав: «Не було романтики 1941, та зате була романтика 1943 року». 187
I далі:
«Дивізія побудована була на принципі добровільності і цього треба було триматися». А проте: «І у Львові, і в краю верх взяли люди з найкращими інтенціями (посиленням, напругою —
Ентузіазм, для якого не було ніяких підстав, переходив у гістерію. Кинули клич: «Всі до дивізії!», хоч було зрозумілим, що це було не до виконання і не мало змислу з загального національного погляду…» 188
А поряд з цим Паньківський зазначає:
«Спроби примусового набору до дивізії з боку німців почалися в часах евакуації східних частин Галичини, весною 1944 року, а дійсний примусовий набір аж на терені райху восени 1944 року, коли Галичина була вже в руках більшевиків… На протязі травня і червня (1943 р. —
В. Кубійович подавав дещо інші цифри:
«До дивізії зголосилось бл. 80 000 добровольців, покликано до військової служби бл. 15 000…». 190
Іншу статистику ми побачимо в книгах інших авторів. Тут треба лише зауважити, що Дивізія протягом свого існування двічі суттєво (майже заново) формувалась, а тимчасом у Львові діяв стаціонарний мобілізаційний центр, який постійно проводив набір до дивізії. Однак, для більшої ясності, тут же подамо спогади відомого церковного діяча в Галичині, члена митрополичої капітули о. Гавриїла Костельника:
«Організацію дивізії СС «Галичина» офіційно прийняв на себе УЦК Кубійовича, але взяти участь у цьому ганьбищі наказано було всім без винятку — і установам, і окремим громадсько-політичним і церковним діячам дистрикту. Охочих взяти зброю, щоб піти на тепер страшний Східний фронт, не було. Хоч німці і вживали суворих заходів до того, аби ніхто нічого не знав… але у повітрі вже носилося невідомо ким пущене «Гітлер — капут»… Незважаючи на це, почалась кампанія вербування «добровольців» до «українського війська». Кажу в «українське військо», бо ми із зрозумілих причин старанно уникали вживати назву «дивізія есес», а часто-густо на запитання, що означають літери «СС», вербувальники відповідали, що це традиційна назва — січові стрільці. Кинуто було облудні гасла: «За Україну!», «На Москву!», «Тепер або ніколи!», «В бій на одвічного ворога!» Ми так загрузли в своїх злочинних зв'язках із окупантами — адже ми кликали їх, ми чекали на них, ми вітали їх і молились за них, за їхнього фюрера, — що цілком закономірним був і цей черговий, може найстрашніший за всю фашистську інвазію, наш злочин перед своїм народом — вимагати від нього найдорожчого: віддати свою молодь на поталу кровожерливому фашизму, кинувши її на бій проти кого? Проти своїх кровних братів — українців, росіян, білорусів. Митрополит благословив і наказав церкві взяти найактивнішу участь у наборі «добровольців».
Митрополит діяв не тільки за власною ініціативою, а й за наказом апостольської столиці, яка через католицьку церкву всіма силами сприяла створенню «добровольчих» легіонів для допомоги гітлерівцям проти росіян. Такі «добровольчі» легіони зусиллям католицької церкви були створені в католицьких країнах, як, наприклад, в Іспанії, Франції, Бельгії, Португалії, і зараз же кинуті на Східний фронт. Приклад католицької церкви був завжди обов'язковим і для нас, а тим більше тепер, коли гітлеревці, на яких Ватікан покладав всі надії в знищенні Радянської держави, терпіли поразку за поразкою.
І мушу сказати, що якби не допомога наших священників, єпископів, усієї церкви, УЦК не зміг би набрати жодної чоти цих «добровольців». Молодь ховалася від набору або втікала в ліса. Тих, кого окупаційна влада затримувала, притьмом запирали в касарні, охороняли, щоб вони зразу ж не дезертирували. Тих, хто втікав, примусово направляли на роботу в Німеччину. Поставала загроза: справа створення дивізії може скандально провалитись. Директори середніх шкіл почасти із власної ініціативи, почасти за наказом зверху, позаписували в «добровольці» всіх учнів старших класів. Але й це не допомагало. Довелось кожному з нас, одному перед одним, а всім разом перед народом показувати «жертовний приклад» — віддавати своїх власних дітей на убій… Тяжко про це говорити, але й я сам вимушений був віддати своїх двох синів… Добре, що народ зрозумів це по-своєму: мовляв, самі накликали гітлерівських убивць, самі і допомагайте їм…»
Отака сповідь священника Гавриїла Костельника. Вона, як бачимо, полярно протилежна спогадам «щирого коляборанта» Паньківського.
Служба галичан в «українській поліції»
Досить відверто пише той же К. Паньківський у своїй книзі «Роки німецької окупації» про службу українців-галичан у так званій «українській» поліції. І не тільки в ній.
В усій розгалуженій системі гітлерівського поліцейського режиму в Галичині — кримінальної, порядкової, політичної, поліції безпеки та багатьох інших — знайшлося місце і для «українців», які пішли вірнопіддано служити «новому порядку» Гітлера. «Всі поліційні формації, — зазначав Паньківський, — приймали на працю на нижчих щаблях місцевих людей — українців і поляків». 191 Чимало їх «працювало» і в гестапо. Там займалися карколомністю і убивством, і така «праця» підходила для чималої кількості «людей». Згодом ці досвідчені вбивці опинилися в УПА, ставши опорою її підрозділів.
Важче було з кріпо (кримінальною поліцією), — зауважував Паньківський. «Тут націоналісти досвіду не мали, бо поляки не брали українців у поліцію. Тому гітлерівці переважно брали в туди поляків, тих, що знали «кримінальний пошук». Те ж саме було і з залізничною (Bahnschutz) поліцією, де засіли фольксдойчі й
