стали навіть потрібними, а то й необхідними, дорадниками у вирішуванні різних близьких нам проблем…». І тут же щиро зазначає: «Ми не керували своєю долею і своїми справами, ми не були «майстрами». Майстром був Гітлер… В його тіні, під постійним наглядом його довірених і під їх натиском ішла наша праця…» 174 (Виділено мною —
Чим же заслужили ті «коляборанти» лояльність гітлерівців? Прямим прислуговуванням окупантам у запопадливому збиранні сільськогосподарських податків (контингентів), у вербовці робітників на рабську працю в гітлерівську Німеччину, в зборі теплого одягу для німецької армії, а то й прямих «порадах» (доносах) місцевим окупаційним властям та гестапо. Так УЦК, як і УКК, вважав своєю «основною функцією» проблему «формувати новий порядок в дистрикті» за гітлерівськими зразками, звичайно, та здійснювати «опіку» над селянством. На ділі ж та «опіка» виражалась в слідуючому:
1) роз'яснення: «контингент — одна цеголка до перемоги над ворогом»;
2) попередження: «в зборі контингенту німецька влада не легковажить»;
3) острах: «генерал-губернатор видав розпорядок, який передбачає кару смерти за злобне невиконання контингенту». (Газ. «Львівські вісті». 1942. 14 серпня, 30–31 серпня; газ. Станіславське слово». 1942. 6 вересня). Там, де не справлялись служби УЦК — УКК, туди посилались каральні загони «охоронної» поліції, які негайно і жорстоко розправлялися з тими, хто не сплатив контингенти чи порушив інші розпорядження окупантів.
Одним словом, добре почували себе в окупованій гітлерівцями Галичині тільки ті, хто співробітничав з окупантами. А що ж з тими, хто не співробітничав? У спеціальному документі «Зауваження і пропозиції» до генерального плану «Ост» від 24 квітня 1942 р., добре знайомому громадськості із матеріалів Нюрнберзького судового процесу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини, було спеціально зазначено:
«До питання про українців.
По плану головного управління імперської безпеки, на територію Сибіру повинні бута переселені також західні українці. При цьому передбачається переселення 65 процентів населення…»
Таку, як бачимо, долю готували гітлерівці для основного населення цього багатостраждального краю. Опріч, звичайно, «коляборантів», які заслужили «лояльність» окупантів.
І ще. В цій Галичині, де окупаціний режим, за свідченням Паньківського, був «лагіднішим» і де «коляборанти» з націоналістичного середовища були захищені австрійським минулим цього краю, а головне — співробітництвом з гітлерівцями, за три роки окупацiї загинуло понад один мільйон 200 тисяч громадян (із них у Львівській області разом з Дрогобицькою було ліквідовано близько 700 тисяч мирних жителів і понад 200 тисяч радянських військовополонених, в Станіславській області — понад 300 тисяч чоловік, в Тернопільскій — понад 260 тисяч мирних жителів та близько 30 тисяч військовополонених). Були ліквідовані понад 500 тисяч євреїв, які проживали в Галичині до війни. Близько 450 тисяч галичан було вигнано в гітлерівську Німеччину на рабську працю, чимало з них загинули від непосильної праці, голоду і хвороб: Тільки у Львові від рук гітлерівців та їх пособників загинуло півмільйона чоловік (в Янівському концтаборі — понад 200 тисяч, в «Цитаделі» («Шталаг-328») — 142 тисячі військовополонених, в єврейському гетто («Юденлаг») — 136 тисяч чоловік. Львів був єдиним у світі містом, де перебували три концтабори смерті і, по суті, першим у смертоносному списку міст Європи (опріч блокадного Ленінграда, де люди гинули, в основному, від голоду), населення якого загинуло насильницькою смертю. Якщо в Україні в час минулої війни загинув кожний шостий громадянин, то в Галичині — кожний четвертий.
Такі страхітлива статистика гітлерівської окупації Галичини. Чи вина в цьому тільки одних гітлерівців?
Відповідь на це питання ще дадуть історики.
Як характеризує діяльність ОУН-бандерівців «коляборант» К. Паньківський
Справа тут не так-то й проста, якщо зауважити на те, що між націоналістами було і є чимало непорозумінь. Одні вважали себе «патріотами», інші — «зверхпатріотами», треті — «патріотами від Бога». Про народ, про трудовий люд України ніхто з них, звичайно, не думав. Всі такі «патріоти» вважали себе «націоналістичною елітою» над тим «народом». Однак, вся ця «еліта» в час минулої війни переважно прислуговувала гітлерівцям. А згодом опинилась за кордоном не по своїй волі, зрозуміло. Хто вигнав їх із «рідної землі»? Сталін і Берія? В цьому ще треба достеменно розібратися.
Однак, надамо слово Паньківському.
«Та не меншим парадоксом були взаємини ОУН з німцями і навпаки. Люди, що від років були у зв'язках з німцями, ідеологічно пов'язані з фашизмом і нацизмом, ті, що словом і друком, і ділом роками проповідували ідеї тоталітаризму та орієнтації на Берлін і Рим, та вкінці після розвалу Польщі користувались у старому ГГ (генерал-губернаторстві — В.М.) привілейованими позиціями, не станули на чоло організованої української громади. Ті, що на них дивилася наша громада, як на партнерів німцям і потенційних керівників національного життя та що самі готувались на таких партнерів, відійшли на бік. Люди, що 30 червня 1941 року приїхали до Львова з німцями, повні ілюзій і мрій, бездумно проголошуючи в своїх публічних і особистих виступах, в публікаціях і закликах «союз», стали в один момент так само бездумно завзятими ворогами німців. Вони підняли проти німців боротьбу без ясної мети, яку можна було б осягнути, а тільки заради самої боротьби, без розуміння того, що боротьба проти німців робить їх хоч-не-хоч созниками большевиків, бо кожен успіх в боротьбі проти німців, а зате приспішував перемогу большевиків». 175
Тут Паньківський, звичайно, грубо помилявся. Бо після «непорозумінь» з гітлерівцями 30 червня 1941 р. ОУН-бандерівців не збиралася активно боротися проти гітлерівської Німеччини. Вони аж до весни 1943 р. не вступали хоч би в який-небудь мізерний конфлікт з окупантами, а займали суворо нейтральну позицію і чекали на сприятливі умови для своїх тактичних і стратегічних дій. Ті ж окремі примітивні інциденти після весни 1943 р. до весни 1944 р. виникали на рівні низових підрозділів УПА в силу якихось непорозумінь ни з метою отримати зброю, якої не вистачало, або ж пререшкодити мародерству поліційних підрозділів окупаційних властей. Парадоксом, є те, що колишні диверсійні батальйони Абверу «Нахтігаль» і «Роланд» стали «охоронними» каральними підрозділами військ СС в боротьбі проти білоруських партизанів, та що Бандера, Стецько та інші керівники ОУН-бандерівців відсиджувались в цілості і ситості в Заксенхаузені, що всі оунівці (бандерівці і мельниківці) продовжували вірнопіддано служити в органах окупаційної адміністрації. Та й у формуванні дивізії СС «Галичина» брали участь не тільки мельниківці, але й бандерівці, прагнучи водночас переманити на свій бік частину есесівців-дивізійників.
Судячи по характеристиках, поданих у книзі «Роки німецької окупації» Паньківський добре знав інтегральних націоналістів Галичини в довоєнний період, хоч до них особисто не належав. Він, зокрема, писав: «Впродовж п'ятнадцяти років (1924–1939) я мав змогу спостерігати дразливий… істеричний націоналізм… Спочатку УВО, а потім ОУН. Позитивної програми поза загальною фразою «визвольна боротьба» і «духовне переродження нації» організація не мала…». Однак, зауважує Паньківський, «мусімо ствердити, що… націоналізм відіграв велику, позитивну ролю в поборюванні радянофільства й упадку духа після невдач визвольних часів…» Згодом прийшла молода генерація войовничих націоналістів і вже в 1932 р. крайова екзекутивна ОУН прийняла рішення про те, щоб на «все українське суспільство накликати репресії…» польських властей. Ця молода генерація діяла під ідеологічним впливом Донцова, «затроєна злісною партійщиною». «На спокійній галицькій землі зродився в рядах ОУН новий тип фанатичного професійного революціонера із сліпим послухом проводові, із посвятою аж до смерти, із одинокою вірою в націю і революцію, кличем якого стало: «Нація понад усе!». 176
«Після приходу Гітлера до влади в Німеччині, — продовжував Паньківський, — його успіхи
