Ось як описує Паньківський дві наради, які провела ОУН-бандерівців на початку липня 1941 року:
«… Перша з них була вужча, підготовчого характеру, відбулася в дні 4 липня в колишній дирекційній кімнаті товариства «Дністер», добре знаній мені з часів моєї адвокатури. Відкрив, проводив і доповідав, у невіданному своєму плащі, Стецько. Він інформував коротко про зговорення всіх українських «політичних чинників» у Кракові, за винятком «групи полковника Мельника» (мається на увазі зібрання усіх представників націоналістичних угропувань, які 22 червня 1941 р. в Кракові заявили про свою консолідацію та про створення Українського національного комітету», (УНК, який гітлерівці не визнали —
Паньківський, при тому, зазначував, що Стецько часто підкреслював «революційність» Бандери й «опортунізм» Мельника. «В кінці, — продовжив автор, — Стецько заявив, що німців треба ставити перед доконані факти, не чекаючи на їх дозвіл чи згоду…»Та коли заговорив про розкол в ОУН, «на залі появився д-р Ганс Кох. Він чемно перепрошуючи, що, мовляв, перешкоджає, просив Стецька до сусідньої кімнати на розмову. По якомусь часі Кох відійшов, і Стецько закрив сходини, виправдовуючися недостачею та домовляючися на ширшу громадську нараду на неділю, 6 липня…»
Панькіський продовжував:
«Друга, ширша нарада відбулася в цьому ж будинку на горішньому поверсі в присутності около ста осіб в неділю 6 липня. Цим разом ми вибрали головою зборів през. д-ра Костя Левицького і він керував нарадою. Збори вислухали довшої доповіді Стецька. В першій її частині він говорив про заходи Бандери щодо консолідації громадянства».
Революційна ОУН виступила з ініціативою творення єдиного українського політичного центру на еміграції. Поставила своїм завданням створити з усіх політичних середовищ один координуючий центр. Це тяжко йшло, переговори натравлялися на труднощі з боку амбітних діячів. Все ж таки об'єднання досягнуто в Українськім національнім комітеті, який створено в Кракові дня 22 червня, і в склад його увійти уповноважені представники всіх політичних середовищ і напрямків, за винятком групи полковника Мельника… Другу частину своєї доповіді присвятив Стецько Мельникові і його послідовникам. Про Мельника говорив добре, виступаючи гостро проти його найближчих співробітників (Я. Барановського, М. Сціборського та О. Сеника, яких назвав польськими конфідентами (тобто шпигунами —
Далі Паньківський зазначив, що в обговоренні цього питання виступали Я. Старух і Г. Костельних. «Мітрат о. Сліпий, який вечором 30 червня репрезентував митрополита, був присутній увесь час наради, але голосу не забирав, що викликало в учасників здивування і занепокоєння.
Збори прийняли рішення про скликання Ради сеньйорів із 16 осіб. Почесним головою цієї ради обрали митрополита А. Шептицького, «президентом — К. Левицького. Здавалось, все б залишилось так, як задумувалось, коли б не те звернення, яке зберігається в Центральному державному архіві вищих органів України. Тут, якраз, зберігається документ, який прийняли учасники цього збіговиська 6 липня 1941 р., як рішення:
«Творчі сили українського народу об'єднуються в одному спільному фронті будови власного державного життя» — так називається цей документ. Наведемо його повністю:
«Дня 6.VII.1941 р. відбулася у Львові нарада чільних представників українського громадянства в справі консолідації всіх сил довкола ідеї відбудови українськоїдержавності.
Присутні вислухали звітів про консолідацію, проведену з ініціативи ОУН під проводом Степана Бандери серед української еміграції та її великий успіх серед усіх відломів української суспільності з виїмкою відособленої групи інж. Андрія Мельника.
Дискусія виявила повну однозгідність усього українського громадянства, яке прагне цілою душею з'єднання всіх сил для спільної нам, єдиної великої і святої держави.
По дискусії прийнято однозгідно такі резолюції:
Представники українського львівського громадянства, зібрані в дні 6.VII. 1941 р., вітають переможні німецькі війська під проводом великого вождя Адольфа Гітлера, що несуть українському народові визволення від большовицького ярма та дають йому змогу відбудувати самостійну Українську державу.
Зібрані радіють акту консолідації українського громадянства на еміграції, довершеним в Кракові в дні 22.VI. 1941 р., та закликають гарячо всіх українців-патріотів з'єднати у велику історичну хвилину всі творчі сили для розбудови української самостійної держави, підчинятися Державному проводові, проголошеному у дні 30 червня 1941 р. у Львові».
А далі цей документ підписали всі присутні на нараді:
«Д-р Кость Левицький, о. рект. Сліпий, д-р Олександр Надрага, інж. Андрій П'ясецький, інж. Юрій П'ясецький, Кошик Тома, Курчаба Зенон, Роман Заячківський, А. Богачевський, Ярослав Отельський, Дмитро Тихий, Д. Приступа, д-р Роман Осінчук, Василь Кудрик, д-р Дмоховський, Я. Маренін, Д. Марущак, П. Андращук, Б. Гаврилюк, В. Салевич, д-р О. Барвінський, Володимир Радзикевич, Стефанович, д-р Михайло Рояляк, Кость Паньківський, Василь Головка, Олекса Мусій, Михайло Чорнодольський, Віктор Супінський, Євстахій Савчук, інж. Євген Пиндус, Іван Мартюк, д-р Верович Богдан, д-р Антін Заплітний, Василь Синський, Степан Вольшановський, проф. д-р Володимир Кучер, Захар Рудик, Михайло Ковальчук, Антін Іванович, Михайло Кульчицький, Марія Яремова, Іван Бондар, Михайло Янович, Жигмонт (Янович) Олексин, д-р Олександр Бариляк, о. Дзерович Юліан, д-р Олександр Марітчак, Василь Кавуля, о. Антон Каштанюк, д-р Лев Дубас, Юліян Федусевич, Лука Турчин, Лідія Горбачева, Петро Мечник, Ярослав Білецький, д-р Степан Біляк, мгр. Мар'ян Дзьоба, мгр. Петро Пиндус, Л. Кобилянський, о. д-р Гавриїл Костельник, Іван Грабар, Теофіль Кульчицький, д-р Зенон Петрів, Дмитро Яців» (і два нечіткі підписи). 166
Ось така представницька галицька «дефілянда».
Цікаво представляє Кость Паньківський фінал «уряду» Стецька — «Карбовича», при якому заступником міністра внутрішніх справ:
«Негайно наступного дня після громадської наради 6 липня склад уряду доповнено львів'янами. Назначено львівських членів без порозуміння з ними й не питаючи їх згоди… Дня 3-го, а може 9-го липня, мені доручено назначения заступника керівника ресорту внутрішніх справ…» 167
«Усі події, — продовжував Паньківський, — пов'язані з правлінням, не мали тоді такого значення, якого їм надавала пізніша партійна публіцистика. Вони не дійшли до широкого відома, а залишилися справою вузького кола людей з проводу ОУН та втягнених у ці справи львівських позапартійних громадян. Серед тих останніх залишили ці дні — лагідно сказавши — несмак. Бо правлячі панове з ОУН, а зокрема центральна особа в правлінні, його голова (тобто Я. Стецько —
«Люди, що претендували на національний і державний провід, мусіли б були мати почуття відповідальності за те, що роблять…». Проте ті люди, продовжував він, «захоплені успіхами Гітлера, були переконані, що в їх виконанні у Львові поставлення перед доконані факти і німецької влади, і власного
