громадянства пройде з успіхом. Вони не поставили справи державності як загальної справи, але поставили її як вузько партійну…».
І далі:
«Проголошення української державносте й організації війська не були оформлені як вислід волі і акт свідомої організованої національної спільноти, але як накинений сторонній диктат. Тому українське громадянство не почувало себе співтворцем актів і не почувало себе відповідальним за них. Акти були «їх» актами, я уряд був «їх» урядом. Громадянство було бездушним глядачем і учасником, так як на мітингах за большевицьких часів…». 168 (Виділено мною —
Далі Паньківський пише про те, що «… провідники ОУН були в перших днях після заняття Львова під опікою Абвера, вони ходили, так сказати б, у тіні д-ра Коха. Та після виконання завдань, потрібних армії, ними заопікувалося СД». Що ж до «будови державносте в тодішній воєнній ситуації», то, на думку «львів'ян» і самого Паньківського, вона була можлива «тільки в порозумінні з німцями». «Коли ж показалося, що порозуміння не було, або домовлення німці зламали, революційна організація (тобто ОУН-бандерівців —
Однак цього не сталося, а сталося навпаки:
«Провідні панове з ОУН, такі самовпевнені в зустрічах і виступах перед громадянством, виглядали в наших очах у розмовах з д-ром Кохом або Кольфом (офіцер служби безпеки у Львові — В.М.) збиточними хлопцями, які вибріхуються від закинених їм дітвацьких вибриків».
При цьому Паньківський зауважував, що ОУН-бандерівців отямилась тільки після подій першої половини липня, коли гестапо і служба безпеки, виконуючи розпорядження Берліна, припинили «діяльність» так званого «уряду» Стецька. «Вона (тобто ОУН-б —
В центрах, тобто у Львові та інших значних містах Галичини, ОУН-бандерівців успіху не мала, відзначав Паньківський, зате вирішила надолужити в провінції. «Провідники ОУН виступили з ініціативою масових акцій, які і їм самим більше відповідали: 1) привітання німців як визволителів з побудовою тріумфальних брам; 2) маніфестаційних похоронів замучених большевиками; 3) сипання «могил слави». Захоплення безкритичних людей, зокрема молоді, такими акціями, в першу чергу сипанням могил, було надзвичайне. Здається, не було в Галичині села, в якому б не висипали такої могили».
Як серйозний аргумент Паньківський наводить уривок з редакційного повідомлення газети «Жовкіські вісті» від 10 липня 1941 р.: «У момент, коли будуємо самостійну соборну Українську державу, організуємо свої уряди, ентузіястично вітаємо союзну нам німецьку армію, як вияв нашої національної свідомосте, дозрілостй і радости, вивішуємо національні прапори і герби. Подаємо до відома всім громадянам, що нашим державним гербом є володимирський тризуб у формі, введеній Центральною Радою без меча і жадних інших прикрас. Національним прапором є синьо-жовтий прапор (вгорі синя краска, а внизу жовта) згідно з формою, уживаною в Східній Україні. Рівночасно наказуємо придержуватись тих вказівок». Такі розпорядження поширювала ОУН-бандерівців в перші дні німецько-фашистської окупації.
Тут же Паньківський приводить розпорядження протилежного напрямку:
«Управа ж міста Львова видала знову від себе такий наказ щодо прикрашування домів: «Доми й установи прикрашувати жовто-блакитними прапорами — вгорі має бути жовта, в долині — блакитна краска». 170
Так маніпулювали з кольорами прапорів у час війни, вітаючи гітлерівців. Так продовжують маніпулювати й сьогодні, хоч незалежна Українська держава так досі остаточно і не вирішила, який парпор повинен стати національним. Правда прийнята Конституція України затвердила цей герб і прапор, забувши винести рішення про це на всеукраїнський референдум.
Читачам, мабуть, небайдуже довідатись про те, як розмірковував «коляборант» Паньківський про трирічну німецько-фашистську окупацію Галичини.
«…Роки німецької окупації багаті були на численні парадокси. Передовсім, німецький підхід і трактування Галичини й галицьких українців. Безоглядність і брутальність, з якою німці трактували не тільки населення всіх окупованих країв, але навіть своїх союзників не мала ніяких обмежень, ані границь. Та коли придивимося положенню українців у Галичині і порівняємо його з положенням в інших країнах, то побачимо, що, незважаючи на приєднання до ГГ (до «генерал губернаторства» з центром у Кракові — В.М.) і на часті заяви, що Галичина не тільки п'ятий дистрикт (область), у всьому рівний передовсім чотирьом польським дистриктам, — на долю Галичини припав окремий статус, лагіднішого трактування. При всьому лихові жахливих часів війни й окупації, та зв'язаних з тим надзвичайних тягарів, наше положення було таки привілейоване, зокрема в порівнянні з Східною Україною або польським населенням ГГ…» 171
Далі Паньківський намагається пояснити цей «парадокс» таким чином: «Гітлер, як колишній австрієць, знав галицьких чи радше «австрійських русинів». Він ненавидів їх з щирої душі та мав для них, так зрештою, як для всіх слов'ян, тільки слова погорди. Чим пояснити таке, дійсно виняткове, прихильне трактування? Навіть у листуванні Розенберга з Гімлером в 1944 р., яке зберігається в актах нюрнберзького процесу, находимо згадку про «політично спеціально трактовану територію». Здається, що факт, що Галичина була колись частиною австрійської держави, відограв корисну ролю в трактуванні німцями Галичини й галицьких українців. Участь великого числа галицьких німців у рядах галицької армії в роках 1918–1920 мала також своє значення. Згадка про те позитивно підкреслювана була різними німецькими начальниками, починаючи від губернатора. Воно в багатьох щоденних ситуаціях допомогало й полегшувало тягар не одному з наших людей…» 172 (Виділено мною —
Таким чином, як бачимо, Панківський трактує роки німецької окупації в Галичині досить виразно: окупаційний режим тут був «лагіднішим», «наше положення було таки привілейованим». Галичина навіть у листуванні між Розенбергом и Гіммлером характеризувалась «політично спеціально трактованою територією». Цю «лояльність» гітлерівців Паньківський пояснює тим, що Галичина «була колись частиною австрійської держави». Але до кого були лояльними гітлерівці в Галичині? Паньківський сам же відповідає: в страхітливих ситуаціях воєнного часу це ставлення «допомагало й полегшувало тягар не одному з наших людей». Значить, багатьом «нашим людям».
Тут він, звичайно, правий, бо численна маса «коляборантів» почувала себе на вершинах. «Доля судила мені стати на чолі крайового комітету, — писав Паньківський про себе. — Майже повних три роки співпраці з німцями — від вересня 1941 року на пості голови УКК, а від 1 березня 1942 року в ролі заступника провідника і голови Львівського (Галицького) відділу УЦК, та вкінці навесні 1944 року — голови станиці Львівської УЦК — не були легкими… Ми звикли вже до німецького режиму, та — може ще важливіше — пристосовувалися до керівних осіб німецької влади, — відверто зауважував він». 173 Погані новини із Східного фронту, — додавав автор, — приймали ті «коляборанти» досить спокійно, бо той фронт був, мовляв, ще дуже далеко.
Мало того, вони раділи з того, що гітлерівці міняють до них ставлення. Весною 1943 р. німецькі окупанти після поразок на Східному фронті круто змінюють ставлення до своїх «підручних». Навіть за ініціативою гітлерівців надається поступово «самостійність» УКК (Українському крайовому комітетові), яким керував Паньківський, тобто «незалежність» від УЦК (Українського центрального комітету) в Кракові. Проте, жаліється Паньківський, цим намірам перешкодили: прихід партизанського з'єднання Ковпака в Карпати, упадок Муссоліні й капітуляція Італії. В тому часі помітний був ріст нашого значення та авторитету. Ми тоді
