ж 1938 року. Спочатку вони мирно обговорювали зображене. Розпочала, як завжди Киця.
— А цілу історію розповідає Мар’ян Йонкайтіс, поет режисер, людина театру. Завжди архівні матеріали проносять дивний ностальгічний настрій. — Так мирно, майже поетично написала, Мовчун також впав в ностальгічний настрій, дата в фільмі нагадала йому сьогоднішній день.
— «Боже Тіло», сьогодні 23 червня. А я в ліжку.
Я не знаю чому він був в ліжку, з ким і що там робив. Але Киця, напевно, знала.
— Інфлюєнця не святкує. Для неї кожна пора годиться щоб вчинити атаку. Вчепилася до тебе дияволиця одна.
У відповідь на це Мовчун загнув матюком.
— Не погано нарядив її Іваном. То він розуміє без тлумача.
На цьому їхня розмова закінчилася, а мені «віжка під хвіст попала». Як би я тоді знала, що слово «інфлюєнця» означає — грип, можливо я не написала б того, але я взнала про це пізніше.
— Киця, запитуєш як я відношуся до зміни кордонів? Мені все рівно. Киця, тобі шкода території, яку Польща віддала? Та територія була з людьми. Хочеш дізнатися, що з ними стало? Всіх дорослих чоловіків вбили відразу, хлопчиків підлітків відвезли на шахти, там була дуже висока смертність. Залишили тільки жінок і дітей, з якими робили, що хотіли. Тепер ти маєш претензії до тих, що вижили? А я тебе запитую, за що ви їх віддали більшовикам?
Я не знаю, чому мені в той час згадався Кізоньки покійний батько і те що він розповідав. Я свідомо перенесла всю цю розмову на сторінку Киці. Киця появилася і прочитала написане увечері.
— Хіба ми нап’ємося, а потім поб’ємося і буде спокій.
— Киця, чому ти так ревнуєш Мовчуна? — Запитала в неї, мені здалося, Киця здогадується, хто є Іван, я тоді думала, що Мовчун не має від неї секретів.
— Чому ревную Мовчуна? Бо не знаю про що йдеться. Хіба перестала розуміти польську мову.
В цьому місці й прокинувся Мовчун та кинув нам свій наказ — «не політизувати!».
— Іван має «пердолів» від мене. І то все через тебе, встав, якась «Муза» і залагоджує ситуацію.
Киця уже була явно «на мітлі», а я старалася не конфліктувати. «Муза», отже вона знає про книгу, можливо разом читають уривки, які я Мовчуну присилаю. Розважаються, дивлячись на мої потуги завоювати Мовчуна. Не можу їх звинувачувати, я до них прийшла, не вони до мене. Пробую згладити конфлікт.
— Все в порядку! Більше жодної політики, Мовчун.
— Небезпека політичного конфлікту, усунена, — коментує Киця. Але Мовчун ще хоче мені пояснити, чому їм так боляче згадувати ті роки.
— Іван, ми й так за то заплатили 17 червня 1939 року. І тривало то по 1989 рік, а може триває й надалі.
— Має бути спокій. Руки геть від тієї курви політики! — На цьому Киця закінчує наші дебати, та ми з Мовчуном ще трохи говоримо про політику, так щоб вона не бачила, повідомленнями приватними.
Чому ця розмова мене так насторожила? Або я стала дуже лякана, або Киця дуже багато про мене знає. Або ж Мовчун розповідає їй все, і тоді любе його рішення буде тільки з її згоди. Яке рішення прийме Киця зрозуміло, по тому, що не хоче дружити зі мною Ілентиною. Але наступних «коней» вона не критикувала, ні в мене на сторінці, ні в Мовчуна.
Мої роздуми зупиняє лист. Від Мовчуна лист мені, Ілентині. Відповідь на моє запитання, чи подобається йому частина нашої книжки, перекладена для нього на польську мову. Написав.
— Ілентиночка, пиши книгу, мені це подобається.
І дві фотографії, де він зі скрипочкою. Невже!!! Невже!!! Невже!!! Невже Киця дала добро? Ура! Ура! Ура!
А третє фото? Те на якому, видно в нього невеличке пузо? Не прислав чому? Хоче мені подобатися? Ура! Третє фото, я знаю, що воно є бо ці знімки я отримала від нього і як Іван-Арій. Він не впевнений остаточно, що то я, має сумніви і вірить, тут на сайті, можливо справді, Арій, не виключає таку можливість.
Віртуальність.
Покритий травою схил. Повільно спускаються в долину два однороги з вершниками. Однороги йдуть поряд, вершники розмовляють, часом жестикулюють, часом сміються. Попереду себе ВОНА притримує рукою, складене шовкове покривало. ВІН іноді смикне те покривало за край, вона відбере, засміються і їдуть далі.
— Як добре, що ти згодився!
— На що?
— Головне, що ти не проти.
— Потрібно вибрати місце, де є гарна тінь.
ВОНА роздивляється довкола. Уже чути шум хвиль, ще трохи і буде видно берег.
— Потрібно щоб в піску не було сучків і камінців, а то давитиме в боки.
— А може розстелимо шовк на воді? І не буде ніяких сучків! Це ж віртуальність! — ВОНА кидає йому до руки шовк, ляскає долонею однорога, щоб ішов швидше. ВІН спіймав шовк, кинув на неї. Шовкове покривало розгорнулося, накрило її, обминувши голову. Однороги побігли, шовк затріпотів, як крила птаха. Не зупинилися біля води, обережно ступаючи, однороги увійшли в воду і відійшовши трохи від берега, зупинилися.
— Плавати вмієш?
— Тут не глибоко.
Відпустили однорогів і ті спочатку пішли, а потім побігли берегом. Вдвох розправили шовкове покривало на воді, воно захиталося на хвилях.
— Давно хотів кинути тебе в воду.
Підсік її під коліно, і занурив в воду з головою. Випірнула, штовхнула його і впали в воду обоє. Притиснув до себе. З волосся стікала вода. Лягли на покривало. Шовк обвив їх і втримав на поверхні.
— За що тебе найбільше люблю, так це за те, що не говориш зайвого.
Провів рукою між м’яким тілом і гладеньким шовком. Шовк повторив і підсилив рух.
— А ще за те.
— Знаю, не зважаючи ні нащо.
Пестили один одного і бачили через прозору воду як рухаються їхні тіла обтягнуті шовком. Шовк м’яко повторював, дублював пестощі. Їхні рухи переливалися шовковим блиском. Іноді заплутувалися і проводили шовком по шкірі, шовком по шовку. Її рука через шовк пестить його пружні кулі, які перекочуються ковзають в гладенькі тканині. Потім пальці знаходять ще щось, те що поряд, охоплюють шовком і стискають ніжно, ритмічно, пружно.
Хвилі гойдають їх і мокра шовкова тканина пульсує та рипить від сильних рухів.
Реальність.
— Тема цікава, ти завжди любила на цю тему поговорить. Я думала ти знову тільки поговорити.
— Дуже багато людей відгукуються і розповідають.
Ілентина йшла з Кізочкою випити пива. Кізонька розповідала як подала до друку свою книжку, і цікавилася чи пише Ілентина.
— Я напевно буду в тебе не останнім персонажем, ти стільки про мене знаєш.
— Я про тебе ще не написала.
— Як не написала? А про що ж ти пишеш? Я в твоїй книжці називатимуся Кізонькою?
— Так, я поки, що залишаю ті імена, які є, а як напишу повністю, тоді можливо поміняю. Я пробувала міняти імена відразу, але заплутуюся, забуваю, хто є хто.
— Моє ім’я можеш не міняти, хоч чимсь прославлюся. В нас на кафедрі всі вже зійшли з дистанції «великого сексу» і прямо про це заявляють.
— Це не значить, що вони не думають. Тонін батько у вісімдесят років влюбився в двадцяти п’яти літню китаянку. Їй вірші писав, китайську мову вивчив, освоїв комп’ютер, мав сильний стимул до дії. А що в нього вже не було ніякої потенції, то факт. Тільки платонічні почуття.
— А як же мама Тоні?
