нічого не значили. Бо по-справжньому зрозуміти Андрія я міг, лише опинившись у його шкурі й відчувши на собі те, що відчуває він. А я щиро сподівався, що мене обмине ця чаша гірка, і клята „зорянка” не підріже мені крила на злеті кар’єри, а наздожене лише в старості, коли я й сам уже захочу піти на спочинок…
— А коли тебе
— Ще не вирішив. Та, мабуть, боротимуся до кінця… А як би ти сам учинив на моєму місці?
Я знизав плечима.
— Не знаю, як би я вчинив, Андрію. Для цього треба пережити те, що переживаєш ти. Проте здоровий глузд підказує, що з твого боку це буде велика помилка. Це годиться для старих, кому вже нічого втрачати, але не для тебе. До того ж їм легше приховувати симптоми другої стадії, а у здорового сорокарічного чоловіка вони одразу кидатимуться в очі. Тебе швидко викриють і просто-напросто потурять з Флоту; тоді ти зможеш літати на міжзоряних кораблях лише як пасажир. А тобі ще рано ставити на собі хрест — ти далеко не перший, кого так рано здолала зоряна хвороба, але не було ще жодного випадку, щоб третя стадія наставала до шістдесяти. Якщо ти не утнеш дурниці і вчасно доповіси начальству про свої проблеми, то зможеш продовжити кар’єру в Загоні випробувачів.
Бережний невесело розсміявся:
— Ха! Загін випробувачів! Там і так купа народу, а нових кораблів мало. На всіх не вистачає.
— Тобі вистачить, — запевнив я. — Якщо не помиляюся, зараз у Загоні немає нікого молодшого за п’ятдесят. Повір, ти будеш найзатребуванішим серед них: з одного боку, маєш чималий досвід, а з іншого — ще молодий; і це робить тебе оптимальною кандидатурою для виконання такої відповідальної роботи. Адже всюди, крім Зоряного Флоту, випробувачі вважаються елітою, ними стають лише кращі з кращих, і тільки в нас, через хронічний брак пілотів для регулярних рейсів, всю нову техніку випробовують ветерани передпенсійного віку.
Бережний важко зітхнув.
— Я все розумію, Еріку. Ти кажеш правильні слова, але… Хай йому чорт! Я так сподівався потрапити в Дослідницький Департамент, мріяв літати до далеких, невивчених зірок… Ми з тобою разом мріяли, пам’ятаєш? — Він гірко посміхнувся. — А тепер мої мрії звелися до того, щоб якомога довше залишатися на вантажних маршрутах.
Що я тут міг сказати? Хіба що поспівчувати. Проте Андрій не потребував співчуття — ні мого, ні чийогось іншого. Просто хотів поговорити зі мною, як з другом та колеґою, і найменше чекав від мене айкань і ойкань, скорботних похитувань головою, слів розради. Йому це було ні до чого.
Бережний закинув голову і спрямував свій погляд у повне зірок небо.
— Як таки неправильно влаштовано світ, — відсторонено, без будь-яких емоцій промовив він. — Неправильно і несправедливо. Я кажу не про себе, а про всіх людей. Про тих, що тісняться на Землі. Про тих, що мерзнуть на Марсі. І навіть про тих, що наразі розкошують у зоряних колоніях. Всі вони — в’язні, а їхні тюрми — це планети, де вони приречені жити довіку… А уявляєш, чого б ми досягли за останні чотири сторіччя, якби не клята проблема гіпердрайву?
— Уявляю, — відповів я. — Ми б уже заселили добру сотню планет. А може, навіть дві чи три сотні. Почувалися б господарями у Великому Космосі, а не боязкими гостями. Десятки тисяч наших кораблів борознили б простори Галактики, зазираючи в найвіддаленіші її куточки. А можливо… — Я трохи помовчав. — І не просто можливо, а майже напевно, деякі планети воювали б одна з одною.
— Нехай і так. Нехай би воювали. Навіть це краще, ніж нинішня стаґнація. Розвиток людства завжди супроводжується конфліктами — на жаль, така наша природа. Проте зараз ми не розвиваємося, не рухаємося вперед, а щонайбільше повземо. Причому повземо так повільно, що цього нам ледве вистачає для виживання як виду. Без колоній, без їхнього продовольства Земля вже померла б. Та рано чи пізно вона однаково помре, а колись і всі теперішні колонії повторять її долю, передавши естафету наступним колоніям. Так ми й будемо розповзатися по Галактиці, залишаючи після себе мертві планети. Хіба це правильно?
Я не відповів. Питання було суто риторичне.
Розділ 5
За винятком невеселої розмови з Андрієм Бережним, ця тижнева відпустка вдалася на славу. Марсі з Симоном були в цілковитому захваті: їм сподобалась Есперанса, сподобався острів Болівара, сподобалося жити в мене, і за ці сім днів вони навчилися сприймати мене не лише як командира, а й просто як старшого товариша. А мені, зі свого боку, було дуже приємно опікуватися ними.
Коли відпустка закінчилась і вся команда зібралася на борту „Кардіфа”, Краснова при першій же зустрічі зміряла Симона та Марсі прискіпливим поглядом, явно вишукуючи ознаки поганого піклування про них. Проте марно — обоє мали свіжий і відпочилий вигляд, були повні сил, веселі й засмаглі. Чим, до речі, вигідно відрізнялися від Мілоша, що залишався таким самим серйозним і блідим, як тиждень тому.
Згодом Штерн довірливо поскаржився мені:
— Мілош просто нестерпний! Всю відпустку займався навчанням, лише одного разу вдалося витягти його на озеро. Причому буквально за вуха… — Він похитав головою. — І уяви собі: навіть тоді примудрився нишком прихопити з собою планшетку!
Я нітрохи не здивувався.
— Отже, зубрив і на озері?
— Ага. Поплавав зо півгодини — і то не для задоволення, а просто щоб розім’ятися. Потім засів на березі й до вечора студіював рівняння Склярського—Бронсона. Твої, либонь, таких коників не викидали.
— Певно, що не викидали, — усміхнувся я. — Але тут тобі нікого звинувачувати, окрім самого себе. Це ж бо ти наполіг, щоб Марсі та Симон оселились у мене.
— Зовсім не наполіг, а лише поступився їхньому бажанню. Вони відверто демонстрували, що воліють бути з тобою, а не з нами. Нам же з Ольгою дістався Мілош — така наша доля. Він правильний хлопець, здібний, працьовитий, з нього вийде видатний інженер. А проте… — Штерн зітхнув. — Скажу тобі за великим секретом, кеп: я б не хотів мати такого сина…
Прийнявши вантаж у трюмах і взявши на буксир баржу, ми вирушили в рейс до Землі. Знову потяглися звичайні робочі будні, але дещо на кораблі таки змінилося — у нас поменшало ще на одного новачка. Якщо Симон, завдяки своїй простоті й відкритості, миттєво вписався в екіпаж, то Марсі для цього знадобилося більше місяця. А тижневий відпочинок на Есперансі довершив справу, дозволивши їй відволіктись від службових обов’язків, зібратись на думках і ніби зі сторони оцінити своє місце та свою роль у команді. І повернулася вона на корабель з чітким усвідомленням того, що є повноправним членом колективу і виконує важливу роботу, до того ж виконує її добре.
А от Мілош досі не міг позбутися комплексу учнівства. Але не тому що вперто продовжував свою освіту — це геть інша річ. Багато астронавтів не полишали навчання після школи, надто ж ті, хто прагнув стати дослідником. (До слова, восьмеро членів нашої команди, включно зі мною, мали університетські дипломи з тих або інших дослідницьких спеціальностей.) Проте Мілош хибно розставив пріоритети: навчання було для нього на першому місці, а робота — лише на другому. І як наслідок, попри успішне виконання своїх обов’язків, він у більшій мірі почувався учнем-теоретиком, аніж інженером-практиком. В цьому полягала його найістотніша помилка.
Десять днів польоту, приблизно половину шляху до Землі, ми пройшли у звичайному для буксирувальника режимі. А на одинадцятий день, незадовго до полудня, коли ми зі Штерном інспектували машинний відсік, мене викликала по інтеркому Марсі, яка саме несла вахту.
— Кеп, — повідомила вона схвильованим голосом, — маємо нештатну ситуацію за катеґорією „2- Б”.
У перекладі на нормальну мову це означало: щось сталося поза кораблем, але безпосередньої загрози для нас не становить.
