— Прийнято. — Марсі задіяла бокові двигуни, розвернула корабель у напрямку „Ковчега” і провела необхідні розрахунки. — Готово, кеп. П’ятдесят секунд до стрибка. Відстань — тридцять вісім мільйонів сімсот. Максимальна девіація — чотири тисячі двісті.
— Стрибок дозволяю, — майже зразу відповів я, кинувши лише швидкий погляд на свій інформаційний дисплей.
Утім, тут я трохи схитрував. Давши зрозуміти Марсі, що цілком їй довіряю, я потім усе ж перевірив правильність її курсу і був готовий будь-якої миті дати відбій, коли виявиться, що ми занадто близько підходимо до „Ковчега”, ризикуючи нарватися на залп з протиметеоритних гармат. Або навпаки — вийдемо надто далеко для того, щоб завадити йому перейти в гіпердрайв. Проте нічого скасовувати не довелося.
Стрибок на таку коротку дистанцію зайняв невловиму мить. Розташування зірок на оглядових екранах зовсім не змінилося — їх зсув могли виявити лише надточні вимірювальні прилади. Хіба що зникло зображення „Ковчега”; але за кілька секунд, коли телескоп знов упіймав його в фокус, картинка повернулася — вже набагато чіткіша, ніж раніше.
Корабель досі не виказував ознак активності. Проте він функціонував — тепер, коли ми перебували значно ближче, наші датчики змогли зафіксувати слабке теплове випромінювання і такий самий слабкий нейтринний потік від термоядерного реактора, що працював на мінімальній потужності. Крім того, життєво важливі відсіки судна було захищено силовими екранами.
— Керування зовнішнім зв’язком перебираю на себе, — розпорядився я. — Йосідо, задіяти лазер. Тримати на прицілі носовий резонатор. Відкривати вогонь лише за моєю командою.
Всі присутні миттю збагнули мій задум. Якщо „Ковчег” спробує втекти, то для підготовки до стрибка йому знадобиться деякий час — цілком достатній, щоб ми встигли вивести з ладу системи гіпердрайву, не завдавши кораблю інших пошкоджень.
— Готово, кеп, — відзвітував Хіроші. — Резонатор під прицілом.
— Добре задумано, — похвалив Штерн. Бувши на одинадцять років старшим за мене і рівним мені за званням, він інколи дозволяв собі в службовій обстановці давати оцінку моїм діям. Утім, робив це нечасто. — В разі чого ми потім зможемо відновити резонатор.
Я ввімкнув систему зовнішнього зв’язку в широкому частотному діапазоні й іспанською мовою (оскільки „Ковчег” був південноамериканського виробництва) заговорив:
— Корабель „Кардіф”, Зоряний Флот Об’єднаної Федерації Європи, Північної Азії, Північної та Південної Америк, Австралії й Марса, викликає корабель „Ковчег”. Відповідайте, „Ковчег”.
За кілька секунд на дисплеї з’явилася відповідь:
„Корабель ‘Кардіф’, ваш виклик прийнято. Прохання зачекати, відбувається завантаження головної системи. До завершення — 2 хвилини 36 секунд.”
„Ковчег” щосекунди повторював це повідомлення, в якому змінювався лише час до завершення завантаження.
— От так ІКС, от так сучий син! — прокоментувала Краснова. — Виходить, він „приспав” себе, а корабель залишив під контролем звичайних комп’ютерів. Ну, тоді є шанс, що він ще не зовсім схибнувся.
Через дві з половиною хвилини з динаміків зовнішнього зв’язку почувся гарно модульований чоловічий голос:
— На зв’язку „Ковчег-1”, спеціальний проект „Есперанса” Демократичної Співдружності Вільних Держав Південної та Центральної Америки. Статус — міжзоряний корабель під керуванням Інтелектуальної Комп’ютерної Системи серійний номер DA-84. „Кардіф”, прошу повідомити ваш статус.
Я негайно відповів:
— Багатоцільовий міжзоряний транспорт під керуванням людського екіпажу. Командир корабля — капітан третього ранґу Мальстром.
Виникла пауза — і не тільки тому, що ІКС обробляв отриману інформацію. Просто нас розділяло півмільйона кілометрів, і для радіохвиль, щоб дійти до „Ковчега” й повернутися назад, було потрібно понад три секунди.
— Розробникам вдалося усунути негативний вплив гіпердрайву? — запитав ІКС. — Чи винайдено безпечний спосіб анабіозу?
І тут спрацювала моя інтуїція, яка ще ніколи мене не зраджувала. Спочатку я сказав чисту правду:
— На жаль, гіпердрайв досі згубний для більшості людей. Але медицина навчилася виявляти тих, чий розум здатний витримувати стрибки. Такі люди, як ми, називаються резистентним. — Після чого натхненно збрехав: — А от з анабіозом справи набагато кращі. Нового способу, щоправда, не винайдено, застосовуємо стару кріоґенну технолоґію. Однак тепер розморожування — цілком безпечна процедура. За останні десять років не зареєстровано жодного летального випадку.
Мої підлеглі здивовано втупились у мене, проте їм вистачило розважливості промовчати. А коли надійшла відповідь ІКСа, в його штучному голосі виразно вчувалося задоволення і навіть самовдоволення.
— Отже, я правильно вчинив, коли прийняв рішення перервати політ. Таким чином я зберіг життя всім тридцяти тисячам людей, що перебувають під моєю опікою. Тепер вони можуть поселитися на Есперансі. Або на іншій планеті, якщо Есперанса вже колонізована.
— Колонізація Есперанси давно завершена, — сказав я. — Але є інші планети, що потребують поселенців. Туди їх, найпевніше, надішлють… Утім, повернімося до твоєї місії. Чому ти перервав політ? Через неполадки?
— Ні, капітане Мальстром. Всі системи корабля функціонують нормально, кріоґенні камери з людьми та людськими ембріонами справні. За триста сімдесят дев’ять років не сталося жодного критичного збою. Я прийняв рішення лягти у дрейф, щоб запобігти загибелі людей у кріокамерах. За тогочасною методикою розморожування лише у двадцяти одного і трьох десятих відсотка з них був шанс вижити.
— Але цим самим ти порушив прямий наказ!
— Він суперечив моєму обов’язкові берегти й захищати людей, дбати про їхнє життя та здоров’я.
— Так, зрозуміло, — промовив я. — Зачекай, мені треба подумати.
Щойно я вимкнув мікрофон, як Краснова вигукнула:
— Це була фантастична брехня, кеп! Як ти здогадався?
— Ні про що я не здогадувався. Просто, коли ІКС згадав анабіоз, у моїй голові продзвенів якийсь дзвоник. Я вирішив, що деяке перебільшення успіхів сучасної кріоґенної технолоґії зовсім не зашкодить. І влучив у яблучко.
— Закони Азімова, — прокоментував Штерн. — Ось на чому погорів увесь проект… А проте дивно. Цим ІКСам мусили дати чіткі й однозначні інструкції, що їхня відповідальність за життя та здоров’я людей не поширюється на процес розморожування.
Я знову ввімкнув мікрофон і запитав про це в ІКСа. Той відповів:
— Так, капітане Мальстром. І я, і „Ковчег-2” одержали такі інструкції. Дорoгою ми багато роздумували про це, а в перервах між стрибками обмінювалися інформацією. В результаті всебічного розгляду проблеми ми дійшли висновку, що ці інструкції мають нижчий пріоритет порівняно з нашим головним завданням. Тому я запропонував лягти в дрейф на п’ятсот років, розраховуючи, що на той час наука просунеться далеко вперед і дозволить уникнути значних втрат при розморожуванні.
— А чому саме на п’ятсот років? — запитав я.
— Це термін некритичного зношення бортових систем у режимі їх часткової консервації. Проте я періодично проводив моніторинґ, і якби…
— Гаразд, я зрозумів. Зараз мене цікавить інше — що з другим „Ковчегом”? Також десь дрейфує?
— Ні, він не прийняв мого плану дій. Вирушив шукати допомоги у високорозвинених позаземних цивілізацій.
— Що?! — очманіло перепитав я. — У кого?!
— У високорозвинених позаземних цивілізацій, — повторив ІКС. — Він начитався фантастичних книжок з бортової бібліотеки, надивився фільмів і розцінив наявну в них інформацію про інші космічні раси не як художній вимисел, а як наукову гіпотезу, що підлягає перевірці. Я гадаю, що штучний розум „Ковчега-2” втратив здатність до критичного сприйняття дійсності. У людей це називається божевіллям.
