— Доповідай, — сказав я.
— Після виходу з гіпердрайву наші системи зовнішнього спостереження виявили за сорок мільйонів кілометрів від „Кардіфа” непізнане судно.
— Його курс?
— Лежить у дрейфі. Відносна швидкість — 3,71 кілометрів на секунду. Зберігає повне радіомовчання, не надсилає навіть позивних.
— Гаразд, зараз буду.
Я негайно подався до рубки керування. Заінтриґований Штерн, залишивши на посту свого заступника Олівейру, пішов разом зі мною. Зустріч у міжзоряному просторі з будь-яким іншим кораблем була подією не просто непересічною, а винятковою.
— Мабуть, заблудлий „автомат”, — припустив головний інженер.
— Найпевніше так, — погодився я.
За чотири сторіччя в космосі загубилося чимало автоматичних дослідницьких станцій — здебільшого, як вважалося, через збої в роботі навіґаційних систем або виходу з ладу гіперпросторових рушіїв. Іноді, дуже рідко, їх цілком випадково знаходили — та й то лише завдяки радіомаякам, які можна було запеленгувати на відстані кількох тисяч астрономічних одиниць. Але візуально виявити корабель у дрейфі з вимкненим маяком — ні про що подібне я ще не чув. Це вже була випадковість на межі неймовірності!
— А краще б це була загублена кимось баржа, — продовжував розвивати свою думку Штерн. — Та тільки не…
Він не договорив, проте я зрозумів його. Губилися не лише безпілотні „автомати” та баржі з вантажем; час від часу зникали й кораблі з екіпажами. Востаннє це сталося двадцять дев’ять років тому, ще до мого народження; а в перші десятиліття пілотованих міжзоряних польотів не минало й року без того, щоб якийсь корабель не повернувся з рейсу. Ще жодного зниклого корабля не знайшли, і ніхто з астронавтів не палав бажанням їх відшукати. За будь-яких розкладів, усі люди там уже давно були мертві, а нам аж ніяк не хотілося тривожити їх вічний сон. На наше переконання, міжзоряний простір — найкраща могила для тих, хто присвятив своє життя космосу.
Коли ми ввійшли до рубки, там, крім чергових Марсі Хаґрівз і Хіроші Йосідо, була також Ольга Краснова. Всі троє дивилися на допоміжний оглядовий екран з розпливчастим унаслідок значного збільшення зображенням досить потворного на вигляд судна. Цілковита утилітарність конструкції, відсутність найменшого натяку на вишуканість форм непомильно вказували на його поважний вік — як мінімум триста років. У ті давні часи, проектуючи кораблі, конструктори найменше дбали про естетику.
Одначе, при всій непоказності старовинного зорельота, і Краснова, і Йосідо, і Марсі втупилися в нього такими зачудованими поглядами, ніби уздріли восьме диво світу.
— Це не „автомат”, — відразу визначив я. — Швидше, невелика баржа. Он ті прямокутні відсіки — напевно, вантажні трюми.
— Ні, кеп, не баржа, — першим оговтався Хіроші. — Комп’ютер щойно розпізнав судно.
— Ну і..?
— Уявіть собі, це один з „Ковчегів”! Перший чи другий — невідомо. Адже вони були ідентичні.
Тепер я збагнув, чому всі троє так вражено дивилися на корабель. Я й сам приголомшено витріщився на екран. Штерн — також.
„Ковчеги” були леґендою серед астронавтів. Леґендою моторошною і водночас величною. Леґендою про саму першу, хай і невдалу, спробу людства досягнути зірок.
Два кораблі під назвою „Ковчег-1” і „Ковчег-2” стартували в 2205 році — через двадцять вісім років після відкриття гіпердрайву і лише за півтора роки до виявлення резистентності. Експедицію було орґанізовано Південноамериканською Демократичною Співдружністю, яка тоді ще існувала окремо від Федерації, з метою заснувати людську колонію на Есперансі — єдино відомій на той час планеті земного типу.
Уряд Північної Федерації також мав подібні наміри і навіть оголосив набір добровольців, що погодилися б на глибоке заморожування, але практичне здійснення цього проекту гальмувалося двома обставинами. По-перше, автоматично керовані кораблі часто збивалися з курсу, втрачаючи орієнтацію в міжзоряному просторі. А по-друге, люди, що виживуть після анабіозу, потребуватимуть догляду й лікування, чого автоматика забезпечити їм не могла. Через ці причини, серед охочих ризикнути життям — і не на вісімдесят відсотків, а практично на всі сто, — було надто мало фізично здорових і розумово повноцінних людей, здатних стати підкорювачами нового світу, зростити дітей з заморожених ембріонів (на відміну від дорослих орґанізмів, зародки без проблем переносили жорсткий анабіоз) і гідно виховати наступне покоління колоністів. До того ж федеральний Сенат навідсіч відмовився надавати асиґнування на таку, як було сказано в його резолюції, „антигуманну авантюру”.
Зате влада Південної Америки діяла без вагань. Добровольцями було призначено шістдесят тисяч політичних в’язнів, від революціонерів-марксистів до лібералів. Їх заморозили у кріоґенних камерах, завантажили на два кораблі й разом з сотнею тисяч людських ембріонів відправили в політ до Есперанси. Щоб збільшити шанси експедиції на успіх, кораблями керували не звичайні комп’ютери, а інтелектуальні кібернетичні системи, скорочено ІКСи — штучні розуми, наділені всіма ознаками повноцінної особистості.
За самою своєю природою, інтелектуальні кібернетичні системи були неконтрольовані й непередбачувані, а їхня здатність самостійно мислити й робити усвідомлений вибір часто-густо призводила до конфліктів з людьми. Спроби ж реґламентувати поведінку ІКСів спеціальними запобіжниками, на зразок сформульованих ще в середині XX століття Законів Робототехніки, як правило супроводжувалися непередбачуваними і вельми неприємними сюрпризами. Ще наприкінці XXI століття, після низки трагічних інцидентів, використання ІКСів було заборонено — спершу національними законодавствами, а потім і міжнародною конвенцією. Проте розробники проекту „Ковчег” переконали південноамериканський уряд зробити наразі виняток. Свою позицію вони арґументували тим, що лише ІКСи здатні забезпечити належний догляд за розмороженими, ґарантувати їхнє одужання. А крім того, корабель під керуванням штучного розуму мав більше шансів дістатися до мети подорожі, аніж зі звичайним автопілотом.
На жаль, це не допомогло, і „Ковчеги” не долетіли до Есперанси. Завинили в цьому ІКСи чи ні, не знав ніхто. Майже чотири століття доля обох зниклих кораблів залишалася невідомою — аж поки ми не зустріли одного з них…
— Неймовірно! — пробурмотів Штерн. — А це точно „Ковчег”?
— Ідентифікація однозначна, шефе, — відповів Йосідо. — Комп’ютер не допускає інших варіантів.
— Вже надіслали запит? — озвався я.
— Ні, кеп. Вирішили дочекатися ваших розпоряджень. Ми навіть не користувалися активними детекторами — лише пасивними.
— Все одно „Ковчег” нас помітив, — сказав Штерн. — Адже ми подаємо позивні.
— Помітив, якщо ІКС іще функціонує, — зауважила Краснова. — В чому я дуже сумніваюся. — Вона запитливо глянула на мене. — Що будемо робити, кеп?
— Передовсім, не втрачати пильності, — відповів я, влаштовуючись у капітанському кріслі. — Про всяк випадок. Я згоден з тим, що за чотириста років ІКС майже напевно вийшов з ладу й вимкнувся. Але якщо він досі функціонує, то вже давно з’їхав з глузду. Тому треба бути насторожі.
— Цей старий брухт не становить для нас загрози, — сказав Хіроші, який тим часом викликав з бортового архіву файли специфікації „Ковчегів” і тепер, разом з головним інженером, переглядав їх. — Корабель має на озброєнні лише малопотужні протиметеоритні гармати. На відстані понад двісті тисяч кілометрів вони не завдадуть жодної шкоди.
— Зараз ідеться не про нашу безпеку, Йосідо. На борту „Ковчега” тридцять тисяч кріокамер з дорослими людьми і п’ятдесят тисяч — з дітьми-ембріонами. Якщо ІКС не ввімкнув розморожування, їх ще можна врятувати. Готуймося до стрибка.
Краснова негайно підійшла до крісла пілота, Марсі збиралась була поступитись їй місцем, але я різко промовив:
— Хаґрівз, відставити! Твоя зміна ще не скінчилася.
— Перепрошую, кеп, — вибачилась Марсі, проте в її голосі вчувався радісний подив: вона явно не сподівалася, що я дозволю їй здійснити цей маневр. — Які параметри?
— Півмільйона кілометрів до об’єкта. Решта — на розсуд пілота.
