— Авжеж, твоя правда, — погодилася Краснова. — А проте, ти мусиш розуміти, що саме Марсі викличе в начальства найбільше заперечень. У Досдеп ще ніколи не брали недосвідчених пілотів.
— Я знаю. Але я стоятиму на своєму. Якщо ж нам відмовлять, тоді кожен зможе перевестися в індивідуальному порядку. Сам я цього не робитиму.
— А дарма. Тебе б точно взяли.
— Так, зараз узяли б. Винятково завдяки „Ковчегові”. Тобто, завдяки Марсі. На це я ніколи не піду й докладу всіх зусиль, щоб у Досдеп потрапила вся наша команда. Хоча… — Кілька секунд я мовчав, зважуючи в думках, чи варто порушувати це питання. Зрештою вирішив, що маю прояснити ситуацію до кінця. — А як щодо тебе, Ольго? Ти справді хочеш стати дослідником — чи, може, тобі краще залишитися на „Кардіфі” капітаном? Я певен, що цього разу тебе не оминуть з підвищенням і ти станеш командиром корабля. Щоправда, вже з іншим екіпажем.
Краснова розгублено відвела погляд, а її щоки зашарілися від збентеження. На хвилю між нами повисла ніякова мовчанка. Нарешті вона зітхнула й промовила:
— Я думала про це, кеп. Радилася з Тео, і він мені сказав, що підтримає будь-яке моє рішення, але від служби в Досдепі нізащо не відмовиться. А отже, якщо я залишусь на „Кардіфі”, наш шлюб розпадеться — хай і не де-юре, але де-факто. Воно й справді: що то за сім’я, коли чоловік та дружина бачаться раз чи двічі на рік? А я не хочу втрачати Тео.
— І задля нього ти ладна пожертвувати своєю кар’єрою?
Краснова стенула плечима.
— А чому раптом „пожертвувати”? Хіба це можна назвати жертвою? Хоча не кривитиму душею — я хочу командувати кораблем. Але не маю наміру добиватися цієї посади за будь-яку ціну. До того ж зовсім не факт, що бути капітаном вантажного транспорту престижніше, ніж служити старшим помічником на дослідницькому кораблі. А поготів — на такому кораблі!
Вона розвернулася в кріслі до пульта й вивела на допоміжний екран зображення недавно побудованого крейсера, що про нього я говорив Марсі, Мілошу та Симонові. Він ще не мав власного імені, поки лише серійний номер: SC-05132. За традицією Зоряного Флоту, право назвати новий корабель надавалося його першому капітанові.
Дослідницький крейсер SC-05132 був приблизно таких самих ґабаритів, як і „Кардіф”, але значно симпатичніший на вигляд. Він мав ідеальні обтічні форми, невеличкі крила та стабілізатори, що дозволяли йому легко здійснювати аеродинамічні маневри в атмосфері. Замість вантажних трюмів були відсіки з дослідницьким обладнанням, а також анґар для шатла планетарного класу і трьох п’ятимісних посадкових модулів на ґравітаційних рушіях. Удосконалені системи гіпердрайву дозволяли проходити тридцять п’ять парсеків за стандартний дванадцятигодинний робочий день, що на двадцять відсотків перевищувало норму „Крдіфа”. Як і більшість кораблів Зоряного Флоту, новий крейсер був розрахований на екіпаж з п’ятнадцяти осіб, проте його система життєзабезпечення могла стабільно працювати і при вдвічі більшому навантаженні, а в житловому відсіку знаходилося ще п’ять додаткових кают для пасажирів, які в разі потреби запросто переобладнувалися в дво- або навіть тримісні.
— Шикарний корабель, — сказав я. — Сподіваюсь, його ще нікому не віддали.
— До завершення випробувань це не практикують, — зауважила Краснова. — Інша річ, якби його побудували замість застарілого корабля, призначеного до списання. Але ні — всі судна Дослідницького Департаменту перебувають у доброму стані.
— Мені це відомо. Проте я кажу не про офіційне призначення, а про неформальну обіцянку… Гм, яку завжди можна взяти назад. Правда, тоді я наживу собі лютого ворога в особі ошуканого капітана.
Краснова пирхнула:
— Можна подумати, тільки ти один! Якщо нашу команду візьмуть у Досдеп, та ще й дадуть новий крейсер, то нас зненавидять усі, хто тішився бодай найменшою надією потрапити на цей корабель. Хто-хто, а я знаю, що таке заздрість.
Ми обмінялися посмішками. Втім, слід визнати, дещо вимушеними.
— Скажи, Ольго, але чесно, — промовив я після деяких вагань. — Ти досі зла на мене? Десь там, у глибині душі?
— Ні, вже не зла, — відповіла Краснова. — Навіть у глибині душі. Тепер я розумію, що на той час іще не була готова командувати кораблем. І взагалі… — Пару секунд вона зволікала. — Знаєш, я не зовсім упевнена, що готова до цього й зараз. От ти, коли прийшов на корабель, буквально зразу порозумівся з усім екіпажем. Навіть до мене знайшов підхід — дарма що тоді я ладна була видряпати тобі очі. І ситуацію зі Сьюзан, дуже непросту, треба сказати, ситуацію, ти вміло розрулив. Ніхто з нас не вірив, що вона залишиться на „Кардіфі”; а проте залишилася. Або свіженький приклад — наші дітлахи. Мене вони просто поважають, прислуховуються до моїх порад, старанно виконують мої накази. І це все. А тебе вони обожнюють, особливо Марсі з Симоном. Із шкури пнуться, аби лишень заслужити твою похвалу.
— Це тому, що я їхній капітан.
— Атож, ти капітан. Природжений капітан. А я… — Краснова знову зітхнула. — Схоже, я — природжений старпом.
Розділ 6
Я стояв на оглядовій палубі орбітальної станції „Астра” і крізь прозору стіну-ілюмінатор дивився на біло-блакитну планету, що пливла серед зірок.
З космосу Земля здавалася чарівною. Звідси не було видно ні потворних міст-мурашників, оперезаних колами злиденних передмість, ні колишніх промислових зон, які навіть через кількасот років після їхнього закриття все одно залишалися роз’ятреними виразками на тілі планети, а обширні ділянки суходолу, перетворені на отруйні пустелі внаслідок техноґенних катастроф другої половини XXI і початку XXII сторіч, мали вигляд звичайних і цілком безпечних рудих плям. Блакить водойм справляла оманливе враження, ніби вони чисті й сповнені життя, хоча насправді Світовий океан повільно вмирав. Власне, як і вся Земля. Люди відчайдушно намагалися зупинити цей процес, але їм вдавалося лише загальмувати його. Наші предки завзято попрацювали, руйнуючи свій спільний дім, а коли похопилися — було вже запізно…
Я любив Землю, але вкрай рідко бував на ній, воліючи не піддавати своє почуття надто суворому випробуванню. Це був саме той випадок, коли відстань лише сприяє любові — і що вона більша, то краще. От і зараз, вимушено затримавшись на головній базі Зоряного Флоту, я не скористався з нагоди відвідати рідних, а обмежився бесідами з ними по відеофону. До речі, так само вчинили й усі мої підлеглі, причому я мав велику підозру, що більшість із них навіть не зв’язувалися зі своїми родичами.
Зате Марс я збирався був відвідати, дарма що не любив його — ні зблизька, ні здалеку. Втім, робити цього не довелося: адмірал Лопес, з яким я й хотів побачитись на Марсі, сам завітав до мене в гості вже на третій день після того, як ми тріумфально прибули в Сонячну систему, доправивши на буксирі „Ковчег-1” — можна сказати, живого свідка перших кроків людства до зірок.
Скориставшись ажіотажем довкола цієї сенсаційної знахідки, всі члени нашої команди оперативно спрямували до штабу Зоряного Флоту рапорти про переведення в Дослідницький Департамент, і вже сам факт, що нікому з нас не відмовили в розгляді, був добрим знаком. З цим погодився й Лопес, але водночас вельми скептично оцінив мої сподівання на те, що всі п’ятнадцять рапортів буде прийнято.
— Розглядай це як проґраму-максимум, — переконував він мене. — Вийде — чудово, а не вийде — задовільнися меншим. До того ж це „менше” буде не таке вже й мале: семеро твоїх людей ґарантовано отримають призначення, ще двоє — цілком імовірно. А решта п’ятеро не мають жодних шансів. Вони розуміють це й примиряться з відмовою. Звісно, будуть засмучені, але примиряться.
— Зате
Лопес похитав головою:
— Це неправильна позиція, Еріку. Вкрай неправильна… Та, мабуть, — додав він після деяких роздумів,
