повідомила, що йде з нашої команди, бо її взяли на навчання до Мюнхенського медичного центру, я не зміг приховати, як сильно засмучений, і тим самим мимоволі виказав свої почуття до неї. Тоді й з’ясувалося, що Сьюзан цілком поділяє їх. В результаті вона залишилася на кораблі, у нас почався роман, а про Мюнхен було забуто. Я переконав Сьюзан взятися за вивчення однієї з дослідницьких спеціальностей, вона обрала планетолоґію і протягом наступного року практично підготувалася до іспитів з цілої низки базових предметів. Але потім між нами стався розрив, Сьюзан закинула свої заняття (підозрюю, мені на зло) і повернулася до них лише місяць тому, коли ми знайшли „Ковчег” і на обрії замріла цілком реальна перспектива переведення в Досдеп. Гадаю, тепер вона дуже шкодувала, що змарнувала останні півтора року…
— Технік Ґреґорі продовжує вивчати планетолоґію, — сказав я і формально не збрехав. — Просто раніше вона не бачила сенсу квапити події — зрештою, їй лише двадцять три. Проте віднедавна ситуація змінилася, і я можу вам ґарантувати, що максимум за два роки Ґреґорі здобуде ступінь бакалавра, а ще за два — маґістра. Що ж до її захоплення історією, то це свідчить про широту й різнобічність інтересів, що для дослідника зовсім не зайве. Крім того, готуючись стати лікарем, вона поглиблено студіювала хімію та біолоґію…
— Гаразд, гаразд, переконали, — буркнув Горовіц і сердито проштампував рапорт. — Під вашу особисту відповідальність.
Я зрозумів, що позитивне рішення стосовно Сьюзан було прийнято ще до нашої зустрічі. Поки всі Лопесові проґнози здійснювалися — а отже, далі на мене чекав важкий, майже безнадійний бій.
Адмірал розклав перед собою в ряд решту п’ять рапортів і зміряв їх похмурим поглядом.
— Троє техніків, — промовив він. — Карла Бекер, Пітер Нільсен і Марі Лакруа. Всім за тридцять, у школі навчалися відверто слабко, після її закінчення не виказували ні найменшого бажання продовжити навчання. Ну, яка від них буде користь у дослідницьких експедиціях? Навіть якщо ми зараз їх візьмемо, то за п’ять років при переатестації їх відрахують з Департаменту через професійну непридатність. Навіщо нам цей пінґ-понґ, скажіть-но, будьте ласкаві? — І, не дозволивши мені вставити ані слова, адмірал перейшов до останніх двох. — Мічман Марша Хаґрівз і мічман Мілош Сабліч. Не заперечую, талановиті діти. Краща випускниця з пілотування та навіґації й кращий випускник з інженерних дисциплін. За лоґікою, варто б ще розібратися, як вони вдвох (а з урахуванням стюарда Ґарньє, то втрьох) потрапили на один корабель. Проте я цього не робитиму, бо ризикую звинуватити в непотизмі віце-адмірала Лопеса, до якого почуваю глибоку повагу… Але наразі йдеться не про це. Я переконаний, що коли-небудь і Хаґрівз, і Сабліч заслужать на переведення в Дослідницький Департамент. Проте не зараз і не в найближчому майбутньому. В далеких експедиціях потрібні
Це було гірше, ніж я сподівався. Після таких слів не було сенсу вихваляти Марсі з Мілошем і наводити арґументи (якщо чесно, то притягнені за вуха) на користь Нільсена, Бекер і Лакруа. Адмірал не залишив мені простору для маневрів, одночасно давши зрозуміти, що його вердикт остаточний і оскарженню не підлягає. Тепер мій вибір звівся до двох можливих варіантів, причому один з них — погодитися з рішенням штабу — був для мене неприйнятним.
Зібравшись на рішучості, я промовив:
— У такому разі, адмірале, я змушений відкликати свій рапорт.
Як виявилося, мої слова не стали для нього сюрпризом. Схоже, він від самого початку здогадувався, до чого призведе наша розмова, і морально був готовий до такого розвитку подій. Тому не розсердився, не грюкнув роздратовано кулаком по столу і навіть не просвердлив мене гнівним поглядом. Він просто зітхнув — втомлено і приречено.
— Це шантаж, капітане Мальстром. Нахабний шантаж.
— Аж ніяк, сер, — відповів я твердо. — Я відкликаю рапорт не задля тиску на вас, а тому, що вчинити так мене змушує обов’язок перед підлеглими. Я обіцяв їм, що добиватимуся переведення в Дослідницький Департамент
Горовіц відкинувся на спинку крісла і подивився на мене довгим поглядом.
— Сподіваюсь, капітане, ви усвідомлюєте всі наслідки вашого вчинку? Якщо зараз ви заберете рапорт, то можете забути про дослідницьку кар’єру. Шлях у Департамент буде для вас закритий.
— Так, адмірале, розумію. І запевняю вас, для мене це непросте рішення. Але я покину „Кардіф” лише з усією командою — і ніяк інакше.
Наступні півгодини ми переливали з пустого в порожнє. Горовіц наполегливо вмовляв мене прийняти його пропозицію, а я вперто стояв на своєму. Нарешті, переконавшись у моїй непохитності, адмірал знову зітхнув, узяв печатку й повільно, демонструючи всім своїм виглядом крайнє несхвалення, проштампував решту рапортів.
— Тільки не думайте дякувати, — сварливо мовив він, випереджаючи мої запевнення в тому, що наша команда виправдає виявлену їй довіру. — Таке рішення прийняла колеґія штабу з перевагою лише в один голос. І цей голос був не мій. Особисто я виступав за те, щоб відхилити ваш рапорт у разі, як ви надумаєте впиратися через цих п’ятьох. Проте я опинився у меншості.
Горовіц присунув до себе комп’ютерну консоль і проставив резолюції на електронних ориґіналах наших рапортів. А паперові копії передав мені, додавши до них тонку папку і щойно роздрукований наказ про зарахування всієї команди „Кардіфа” до складу Дослідницького Департаменту.
— Ось, тримайте. Можете оправити в рамочки й почепити на стіни в своїх каютах. Гм-м, у своїх
Ми разом вийшли з офісу начальника штабу, піднялися на дев’ятий ярус і попрямували до причального сектора „F”, де зазвичай швартувалися дослідницькі кораблі. Я стискав у руках дорогоцінну папку з нашими рапортами та наказом про призначення і час від часу кидав скоса погляди на лискучу адміралову лисину, що знаходилася на рівні моїх грудей. З якоїсь незрозумілої причини він майже ніколи не носив кашкета, хоча, на мою думку, в головному уборі мав би поважніший вигляд.
На півдорозі ми розминулися з двома військовими у блакитній формі Військово-Космічних Сил Федерації. Обидва були армійськими капітанами (тобто, за флотськими мірками, лейтенантами) і при нашому наближенні взяли під козирки, вітаючи старших за званням. Хоча, можна не сумніватися, вони б із величезною насолодою запхали нас до найближчого шлюзу і викинули у відкритий космос. Якщо на світі й існувало щось чорніше за абсолютно чорне тіло, то це був колір заздрості, що її почували космонавти до нас, астронавтів. Не було нікого, хто б ненавидів нас так люто й нестямно, як люди, що борознили простори Сонячної системи, але були позбавлені можливості злітати бодай до найближчої зорі.
Цілком природно, що через таке ставлення до нас ми не полюбляли космонавтів, проте не почували до них ненависті, а радше жаліли їх. Зрештою, вони були нашими колеґами, яким просто не пощастило народитися резистентними. При вступі до космічних училищ, як військових, так і цивільних, абітурієнти проходили дуже жорсткий відбір, і космонавтами ставали лише найкращі з них — з непересічними розумовими здібностями й ідеальним здоров’ям, сильні, витривалі, психічно стійкі, з блискавичною реакцією, з незламною силою волі і ще багатьма іншими достоїнствами. Середній космонавт переважав середнього астронавта за всіма параметрами, окрім єдиного — стійкості до гіпердрайву…
У секторі „F” було п’ять причалів, і лише один з них спеціально призначався для кораблів з флотилії Досдепу. Цього цілком вистачало, оскільки дослідники були нечастими гостями в локальному просторі Землі. Повертаючись із чергової далекої експедиції, вони затримувалися в Сонячній системі лише для того, щоб відзвітувати про виконану роботу, передати матеріали досліджень і зібрані зразки — здебільшого мінерального та біолоґічного походження, після чого прямували в порти постійного базування. Такими були чотири найрозвиненіші колонії — Цефея, Таура, Есперанса й Саґітарія, що могли забезпечити технічне обслуговування кораблів, включно з ремонтом. Там члени екіпажів проводили свої відпустки і зазвичай прямо звідти вирушали в нові експедиції.
На вході до сектора „F” стояв пост охорони з двох рядових і сержанта в сріблясто-сірих мундирах,
