жодних сумнівів — з 519-ю, чи безпосередньо поблизу неї, відбувається щось надзвичайне.
Я ненадовго задумався.
— Гм-м. А вам не здається, що другий „Ковчег” міг вибрати цю зорю з тієї ж причини, що й ви?
— Авжеж, цілком лоґічне припущення. Це стоїть першим пунктом у списку моїх гіпотез. Не виключено, що ІКС „Ковчега-2” від самого початку страждав на кібернетичний різновид зоряної хвороби. На відміну від людини, він міг математично прорахувати міру впливу на себе гіпердрайву і точно визначити напрям на 519-у ще під час випробувальних польотів.
— А чому тоді він нікому не повідомив? Навіть своєму двійнику, першому „Ковчегові”?
Лопес знову всміхнувся.
— А як ти гадаєш, Еріку? Він же був по-людському розумний. І, відповідно, боявся, що його визнають божевільним.
Розділ 9
— Так, добре, — промовив адмірал Лопес. Він стояв посеред рубки, а його замислений погляд був спрямований на центральний екран, де пливла поміж зірок іржаво-сіра планета. — І що ж це означає?
Це питання, в найрізніших варіаціях, він ставив собі вже кілька годин поспіль, відколи „Гермес” прибув до системи 519-ї Стрільця. За допомогою засобів зовнішнього спостереження ми вивчили всі тринадцять планет, що оберталися довкола зорі, і нашу увагу відразу привернула четверта від світила — розмірами приблизно як Земля.
На думку наших планетолоґів, Краснової та Ґамбаріні, колись у минулому на ній, можливо, існувало життя, але потім сталася якась космічна катастрофа, на зразок викиду велетенської кількості сонячної речовини, і вся її поверхня перетворилася на мертву пустелю. Колишні моря та океани миттю скипіли, і водяна пара, разом з більшою частиною атмосфери, розсіялася в космосі. Крім того, було порушено тектонічний баланс, різко активізувався рух кори, і по всій планеті почалося виверження вулканів. Багато з них діяли й досі, від чого розріджена атмосфера була насичена моноокисом і двоокисом вуглецю.
Але що найперше впадало в вічі, що найбільше інтриґувало нас, так це хмари, які оповивали планету на висоті трохи більше сімдесяти кілометрів. Це були вельми незвичайні хмари, і не тільки тому що знаходилися так високо. Вони складалися не зі сконденсованої пари, а з якоїсь невідомої субстанції, що вперто не піддавалася спектроскопічному аналізу. Ці утворення, білі, трохи сизуваті, мали форму ідеально прямих ліній товщиною близько десяти метрів і півтори сотні кілометрів у довжину. Кожним зі своїх кінців така „хмарина” з’єднувалася з двома іншими під кутом 120 градусів, а всі разом вони утворювали певну подобу сітки з правильних шестикутних вічок, що вкривали всю планету цілком.
Щоправда, в цій „сітці” подекуди зяяли діри — то тут, то там бракувало „хмарин”-перетинок, але ці вади лише підкреслювали ідеальну упорядкованість загальної структури. Наш комп’ютер нарахував понад одинадцять тисяч цілих шестикутних вічок. „Сітка” оберталася разом з планетою, причому так синхронно, що за весь час, поки ми спостерігали це явище, її вічка на жоден сантиметр не зрушили відносно поверхні.
Все це разом узяте буквально волало про своє штучне походження. Ми були, мабуть, першими за всю історії людства, хто натрапив на такий явний, такий переконливий доказ існування позаземного розуму.
Тепер нам належало розібратися в суті цього феномену, з’ясувати, для чого призначена сукупність штучних псевдохмар довкола мертвої планети. Дещо про її властивості ми вже знали завдяки спостереженням. Внутрішній простір вічок був абсолютно прозорий для видимого, інфрачервоного і радіоспектру електромагнітних хвиль. Жорстке випромінювання, починаючи з рентґенівського діапазону, вічка стовідсотково відбивали. Ультрафіолетове проміння частково проникало крізь них, частково відбивалося, а частково поглиналося. Таким чином „сітка” служила замінником захисного озонового шару — хоча навряд чи це було її основною функцією.
А от з космічними променями й сонячним вітром було значно складніше. Частки, не захоплені радіаційним поясом планети, начебто проникали крізь вічка, але при цьому, якщо судити з їхніх треків у атмосфері, істотно змінювали свій якісний та кількісний склад — причому для різних вічок по-різному. З нейтрино також відбувалися дивні речі: їхній потік при проходженні крізь планету (а отже, і крізь „сітку”) радикально змінювався — але встановити бодай якусь закономірність нам не вдавалося.
— Гаразд, — промовив Лопес, — переходимо до активних досліджень. Думаю, чотириста кілометрів — те, що треба. В зоні полудня. Бажано там, де б нам не заважали звичайні хмари.
Хоча Марсі, що сиділа за пультом керування, чула ці слова, я повторив їх у формі розпорядження — як-не-як саме я був командиром корабля, і пілот підпорядковувався мені, а не начальнику експедиції.
Незабаром „Гермес” завис на висоті чотирьохсот кілометрів над поверхнею. Але при тому ми не знаходились на орбіті — тобто не рухались у вільному падінні довкола планети, а непорушно висіли над її фіксованою ділянкою. Термоядерні двигуни й антиґрави продовжували працювати, утримуючи корабель у цьому нерівноважному стані.
Планета заполонила собою весь головний оглядовий екран, і тепер ми бачили лише частину її диску. Внизу під нам врізнобіч тяглися рукотворні хмари, що розрізали поверхню на шестикутні клітини, навіюючи думки про велетенських космічних бджіл, що створюють собі вулики з цілих планет.
Ця картина, разом з усім, що відбувалося на містку, транслювалася по системі загального зв’язку, щоб кожен член команди міг стежити за подіями, а в разі необхідності — й висловити через інтерком свою думку. В самій же рубці нас було п’ятеро — я, Лопес, Марсі, Краснова і Штерн. Останній займав пост чергового по містку інженера і, відповідно, контролював усе дослідницьке обладнання.
— Ну що, адмірале? — запитав він. — Відправляємо зонд?
— Відправляйте, шефе, — кивнув Лопес. — А поки він летітиме, протестуймо об’єкт лазерами.
Адмірал підступив до одного з допоміжних пультів і задіяв лазерний бур. Тонкий промінь шугнув униз, прямо в центр розташованого під нами вічка. Він безперешкодно пройшов крізь нього і вдарив у скелясту поверхню планети. Бур працював на порівняно невеликій потужності, тож особливої шкоди промінь не завдав — якщо стосовно цієї спотвореної планети взагалі доречно говорити про якусь шкоду.
Промінь зсунувся вбік і перетнув одну з „хмарин”-перетинок. Світло на ній частково розсіялося, а поза тим більше нічого не сталося.
— Треба збільшити потужність, — сказав Лопес.
— Це може бути небезпечно, — попередила Краснова. — Не виключено, що розірвані вічка якраз і були пошкоджені потужним енерґетичним ударом.
— Ну, тоді ми отримаємо підтвердження цієї гіпотези.
— А якщо при цьому станеться вибух? Можливо, катастрофа на цій планеті якраз і була викликана розривом вічок.
— Знову ж таки, ми отримаємо цьому підтвердження. А з кораблем нічого не трапиться, він має надійний захист. Продовжимо.
Потужність променя стала зростати. На оглядовому екрані зображення збільшилося, і стало видно, як на поверхні планети, в місці, куди бив промінь, виник фонтан з пилу та розжареного каміння і почала утворюватися, швидко збільшуючись у розмірах, вирва.
Аж раптом це припинилося. Бур і далі працював, проте промінь більше не досягав поверхні — його мовби зрізало у площині вічка.
— Повне поглинання, — констатував Лопес. — А тепер повільно зменшуємо потужність… Ось так, так… — Промінь по той бік вічка з’явився знову і продовжив вгризатися в поверхню планети. — Чудово! Дискретний стрибок без будь-якого переходу. Таким чином, вічко поглинає і м’які фотони за умови достатньо високої густини їхнього потоку. Добре, вимикаю лазер. З ним продовжимо згодом. Зонд уже на місці.
Упродовж наступної години ми з Лопесом наввипередки керували діями Штерна, який контролював зонд. Зрештою, втомившись від наших суперечливих інструкцій, головний інженер попросив нас визначитися, чиї команди він має виконувати. Я поступився адміралові — хоча б тому, що він був старший від мене і мав
