значно вищу кваліфікацію.
Зонд усіма приступними для нього засобами вивчав як внутрішній простір вічок, так і перетинки між ними. Ні хімічний аналіз, ані інші вимірювання майже нічого не дали, хіба що отримали своє підтвердження всі встановлені за непрямими даними властивості вічок стосовно їхньої пропускної здатності для електромагнітних хвиль, нейтрино й інших елементарних часток.
Зонд вільно проходив крізь вічка як в один, так і в інший бік, не зазнаючи ні найменшого опору. Тут у Лопеса виникла ідея:
— Ану розженіть його, шефе. Почнімо зі звукового бар’єру.
На надзвуковій швидкості зонд без проблем пройшов крізь вічко.
— А тепер тутешня перша космічна.
Зонд опустився вниз до планети, а потім різко рвонув угору. При перетині площини вічка він щез. Без будь-яких спалахів, феєрверків, а просто й буденно — мовби розтанув.
— Зникла вся телеметрія, — доповів Штерн. — Контакт з зондом відсутній.
— Поглинений, — припустив я. — Перетворений на енерґію.
— А може й ні, — промовив Лопес, виблискуючи очима. — Може… Шефе, як має зреаґувати автоматика зонда на втрату зовнішнього керування?
— Негайно загальмувати й зависнути над фіксованою ділянкою планети.
— В якій орієнтації?
— Точнісінько кормою донизу.
— Ця модель передбачає керування без зворотного зв’язку?
— Так, — відповів Штерн, не приховуючи свого подиву.
— От і добре. Спробуємо наосліп. — Лопес знову задіяв лазерний бур і довів його потужність до того рівня, коли промінь обірвався у площині вічка. — Сподіваюсь, мій здогад правильний. Сподіваюсь, сигнал проб’ється крізь це „вікно”… Передавач на повну потужність! Надіслати команду відключення режиму зворотного зв’язку.
— Виконано.
— Тепер спробуємо керувати наосліп. Формуйте пакет команд: підйом вертикально вгору ще на двадцять кілометрів зі збереженням фіксованого горизонтального положення відносно поверхні планети, розвернутися на 180 градусів, розгін з прискоренням 50 g до досягнення швидкості 10 кілометрів на секунду, потім знову розвернутися на 180 градусів, кормою в напрямку руху, і до отримання подальших інструкцій — політ за інерцією.
— Пакет сформовано, адмірале.
Лопес глибоко вдихнув і розпорядився:
— Надіслати пакет!
— Пакет надіслано, — відзвітував Штерн.
— Добре. Чекаємо. Будьте напоготові.
Тяглися нескінченно довгі секунди. Краснова, що стояла поруч зі мною, мала вигляд людини, яка чогось не розуміє, але от-от збагне. Штерн уважно стежив за показами приладів, та раз за разом позирав на Лопеса з таким виразом, наче хотів спитати: „Ви це серйозно, адмірале?” Я ж просто боявся повірити в те, про що починав здогадуватись. І лише одна Марсі нічого не розуміла.
Зненацька на оглядовому екрані виник зонд. Він з’явився у площині вічка, за десять кілометрів від місця зрізу лазерного променя і з карколомною швидкістю помчав донизу.
— Гальмування! — вигукнув адмірал, вимикаючи лазер. — На максимумі.
Утім, Штерн і сам відреаґував. Він зумів зупинити падіння зонда на півдорозі до поверхні планети й повернув його назад.
— Прокрутіть запис, шефе, — скомандував Лопес. — Від моменту припинення зв’язку.
Запис, проте, почався кількома секундами раніше, і ми ще встигли мигцем побачити жовтий диск 519-ї Стрільця, що своїм світлом затьмарював довколишні зорі. Потім без будь-якого переходу картинка на екрані змінилася: світило щезло, лишились тільки зорі… але не ті, що раніше! Я дивився на них, як заворожений. Я відразу збагнув, що це не може бути тутешнє небо — зірок було надто багато, вони розташовувались надто густо…
Марсі вражено зойкнула.
— Це ж… Якщо я не здуріла, це зовсім інший регіон Галактики!
Обличчя Штерна та Краснової виражали приголомшене розуміння. На секунду відірвавшись від екрана, головний інженер кинув на Лопеса захоплений і водночас заздрісний погляд. Певно, в глибині душі він почував досаду, що перший до цього не додумався.
Сам адмірал, заклавши руки за спину, дивився на чужі зорі, а очі його сяяли. Я згадав, як останні кілька годин він нетерпляче крокував по рубці й постійно повторював: „І що ж це означає?” Насправді ж він знав — ні, він здогадувався, — ні, він швидше сподівався на це. Можливо, сподівався знайти щось подібне, ще коли задумував нашу експедицію. І зараз був час його тріумфу, найвища точка його кар’єри як дослідника космосу…
Зображення почало зсуватися — зонд розвертався на 180 градусів. Промайнуло сліпуче блакитне сонце і з’явилася планета — інша, не ця, але така ж спотворена невідомою космічною катастрофою і так само огорнена „сіткою” псевдохмар, які насправді виявилися зовсім не хмарами, а чимось на зразок швів у тканині простору-часу.
З п’ятдесятикратним прискоренням зонд шугнув униз, до вічка, в центрі якого, здавалося, нізвідки виривався яскравий струмінь світла — продовження лазерного променя, обрізаного над нашою планетою. Потім зонд досягнув заданої швидкості, знову розвернувся, а за кілька секунд на екрані з’явилося тутешнє небо з 519-ю в зеніті.
— Неймовірно! — нарешті оговтався Штерн. — Це гіперпросторовий тунель з нульовою власною довжиною!
— Не тунель, а тунелі, — виправив його Лопес. — Он як їх багато. Шефе, проаналізуйте картину зоряного неба з запису.
— Навіґаційний комп’ютер уже цим займається. Але ми маємо неповні дані — планета затуляє майже половину всіх зірок. Якщо видимої частини галактичних рукавів виявиться замало, то… А ось і перші результати!
Інформація негайно була продубльована і на мій тактичний дисплей. Мені знадобилося лише кілька секунд, щоб збагнути її суть, — і я буквально онімів від безмежного подиву.
Комп’ютер зазнав фіаско, намагаючись визначити координати за розташуванням галактичних рукавів, а аналіз найближчого оточення — туманностей і зоряних скупчень — привів його до однозначного висновку, що це не може бути наша Галактика.
Поки ми перетравлювали цю новину, комп’ютер продовжив розрахунки. Зробивши кілька лоґічно обґрунтованих припущень, він встановив, що блакитна зоря, в чиїй системі побував зонд, з великою часткою ймовірності знаходиться в галактиці NGC 1232, розташованої за тридцять мільйонів парсеків від нас — це понад дві тисячі років шляху на найшвидшому з сучасних кораблів. Мені аж запаморочилось у голові від думки про таку безодню відстані.
— Щоб мене грець побив! — озвалася приголомшена Краснова. — Уявляєте, яке відкриття ми зробили? Ці тунелі, либонь, поєднують тисячі планет з різних галактик — цілий клубок світів, зв’язаних між собою.
— А чому так скромно? — промовив Лопес. — Чому лише тисячі? Можливо, мільйони. А може, навіть мільярди. Та й порівняння з клубком не здається мені вдалим. Навряд чи тунелі прокладалися за принципом, щоб кожна з планет була напряму сполучена з будь-якою іншою. Це неекономно, неефективно і, зрештою, нерозумно. На мою думку, ці тунелі утворюють гіперпросторове павутиння, що розкинулося по всій нашій Метагалактиці. А може — і по всьому Всесвіту.
Штерн підозріло поглянув на нього:
— У вас був час думати над цим, адмірале? Коли? Ви що, наперед усе знали?
— Ні, шефе, не знав. Але дуже хотів, щоб усе було саме так. І наразі мене найбільше цікавить питання: що ж сталося з павуками, які виткали це павутиння?
